Раді Вас бачити!

Вікторя

Погода була сіра, невиразна. Навіть крізь зачинені вікна чувся гуркіт грому й наближення грози. Ранок понеділка не тішив — я майже не спала всю ніч, думаючи про клятий тютюн…

Магазин зовсім поруч, але я вже не змінила свою позицію. Я давно виросла з того віку, коли доводилося ховатись від мами з пачкою сигарет. Тож… якщо вже й пробувати кинути — то заради себе. А ще краще, якщо це потішить Тимура і трохи покращить мій настрій.

Щоб якось відволіктись, я встала о четвертій й почала вивчати умови кредитування в банках. Варіанти виглядали жалюгідно — скажені відсотки, кабальні умови. Віддати гроші шантажисту, щоб потім десятиліттями віддавати банку… Це знову звучить, як чергова пастка.

У кращому разі я могла розраховувати на мільйон — і то з купою «але». Цього недостатньо. Далі — список напівлегальних мікрофінансових контор. Там можна натягнути ще мільйон. І знову — цього мало.

Я подумувала про продаж квартири... Але вона втрачає в ціні, розташована далеко від центру, а ремонт… точніше, його відсутність — це ще мінус. Можливо, півтора мільйона — якщо пощастить.

Коли я тільки почала приводити її до ладу, з'явився Єгор. Із шантажем, погрозами й тиском. Всі гроші йшли на виживання. Побутова техніка й меблі залишились від попередніх власників, а старі обдерті шпалери тільки додавали депресивного фону.

І от я просто стою перед вікном, ніби чекаю, що з неба впаде рішення. Де взяти ще гроші? Як реалізувати фінансовий план за кілька тижнів? Я не довіряю Єгору. І не маю права розраховувати ні на кого, крім себе.

Я могла б звернутись до Тимура. Але Уваров дав чітко зрозуміти: або повна правда, або — ніякої допомоги. Я, звісно, можу довіритись… Та не хочу його підставляти. Бо Єгор вичавить із мене все. А потім — із нього. І якщо дізнається, що між нами щось більше, ніж інтрижка, — включить всі свої методи: шантаж, тиск, залякування. Я не виключаю навіть викрадення.

Я обіцяла собі, що більше ніхто не постраждає через мої помилки. Це не фільм, де добро перемагає. В реальності гинуть хороші, а виживають ті, хто здатен пристосуватись. Я не вбивала, але й не була святою. Просто виживала і перестала перейматись чужими проблемами… Принаймні, поки не з’явився Тимур.

Тепер він поруч. А я загрузла в багнюці по саме горло. Він і гадки не має, у що я втягнута. І навіть його історія з шантажем колишньої коханки — це просто дитячий ляпас у порівнянні з тим, від чого я ховаюсь.

Коли я відчиняю двері до свого кабінету, сподіваючись на тишу і спокій, завмираю. Усередині — десятки букетів троянд. Їх так багато, що повітря здається солодким від аромату, дихати важко. Я проходжу повз цілий розарій, розчиняю вікно навстіж і помічаю листівку в одному з букетів на столі.

«Я хочу, щоб ти думала тільки про мене».

Посміхаюсь — вперше за весь цей ранок. Це справді красиво. Кімната перетворилася на витончену квіткову виставку: троянди всіх відтінків заповнили простір кольором і ароматом.

— Тобі не здається, що ти трохи перестарався? — кажу, коли Тимур відповідає на внутрішній дзвінок.

— Не сподобалось? — його голос звучить насторожено.

— Навпаки. Це було несподівано. І приємно, Тимуре… Але ти справді готовий настільки відкрито афішувати наш роман? — я відкидаюсь у кріслі, поглядом шукаючи, куди подіти всю цю квіткову розкіш. Її так багато, що вона ніби тисне.

— Мені нема чого соромитись. До того ж я жахливий ревнивець і власник, — у його голосі грає усмішка. — І я дуже вдячний тобі, що ти намагаєшся змінити свої звички. Я підтримуватиму будь-яке твоє рішення. Але твоя вчорашня витримка… Вона мене вразила.

Я мовчу, розглядаючи троянди. Курити хочеться до божевілля, але його подяка і щирість — це як ковток чистого повітря. Я старалась. І отримала більше, ніж очікувала. Колеги будуть у шоці. А дівчата… з’їдять себе від заздрощів.

Це так по-справжньому — відчувати, що тобі заздрять. Як жінці. Не через кар’єру чи результат, а просто... за те, що ти жива, помітна, бажана. Але я ковтаю ці емоції, вони якісь… незнайомі. Я такого ще не відчувала. Може, тому і трохи лячно.

— Ти нічого не скажеш? — його оксамитовий голос змушує живіт стискатися в солодкому передчутті.

— Скажу… Я сьогодні нафарбувала губи червоним. Спеціально для тебе, — я зволожую їх язиком, насолоджуючись уявною грою.

— Вікторіє… — видихає Тимур, ніби втрачаючи контроль. — До кінця робочого дня — не потрапляй мені на очі.

Я сміюся і скидаю дзвінок. Настрій стрімко йде вгору.

Працювати доводиться багато. Для початку я зв’язуюсь із Даміром Романовичем — змінюю терміни, повідомляю про нові вимоги Тимура. Уваров не заперечує: готовий отримати завершені проєкти до кінця тижня і навіть іде назустріч, виділяючи своїх спеціалістів у моє розпорядження.

Далі я з головою поринаю в роботу. Вперше використовую велику дошку на стіні: розписую етапи, делегую завдання молодшим маркетологам компанії «ЕкстраЛайф». Я справді люблю свою справу. Це наче гра — розподіляти задачі, збирати результати, аналізувати. Мене це драйвить. До кінця дня я вже маю кілька внутрішніх досліджень, список конкурентів і запущене соцопитування в мережі.

Мій мобільний надривно дзвонить, коли я вже збираю речі. Дістаю його з-під купи паперів, думаючи, що це Тимур…

— Як справи, Ципо? — всередині щось стискається.

Єгор...

— Із якою метою цікавишся? — втомлено відкидаюсь у кріслі. — Хочеш зіпсувати мені вечір чи приберіг щось приємне?

— Хочу знати, чи вкладешся в терміни.

— Вкладусь. У цьому можеш не сумніватись. Ти ясно дав зрозуміти, що в мене немає вибору, — роздратовано відповідаю. 

— Ще нещодавно ти не була такою впевненою… — хрипить у слухавку. Я нарешті розумію: він п’яний. — Мабуть, я тебе недооцінив. Але, знаєш, можу запропонувати допомогу. Приїдеш зараз — продумаємо план разом. Я покажу тобі, як правильно тиснути на багатіїв…

— Єгор… Краще просто випий води й лягай спати, — перебиваю його.

Він вирішив, що може нав’язуватись мені частіше, ніж раз на місяць?

— Та годі, Ципочко. Ти й так давно ламаєшся, але, гадаю, спиш за гроші ти професійно! — регоче він у слухавку. — Спершу зірвала голову Марату, тепер добралася до свого Боса. Ти справжня шльондра, Віку-усю…

Усередині мене все стигне. Наче хтось вилив відро льоду просто на груди.

Він стежить?

Як давно?

— Я можу підкинути тобі готівку, якщо добре постараєшся для мене…

— Ти стежиш за мною, — прикриваю очі, намагаючись втримати себе в руках. 

Я знала, що треба було тримати Тимура на відстані. Але ні — втягнула його в це, і тепер він під загрозою. 

— Але робиш ти це геть кепсько. В мене інша риба, крупніша. Тож не хвилюйся, гроші майже в мене.

Це ж треба таке збрехати… Я ще ніколи не продавала себе настільки відверто... Але Єгору потрібен фарс. Я дам йому фарс. І брехню, якої він заслуговує.

— Ти думаєш, що я сліпий? Думаєш, я не бачу, як ти крутиш хвостом, щоб виторгувати собі нове життя? Мала, я тебе з дна витягнув! Я! І ти тепер думаєш, що маєш право вирішувати, з ким спати? Не приїдеш до мене, і розмова буде вже іншою. 

Що він верзе?.. 

— Єгор, припини. Я не твоя власність, — голос мій твердне. — І не смій погрожувати мені цим тоном.

— А яким тоном мені з тобою розмовляти? Ти забула, звідки у тебе все те, що зараз маєш? Забула, хто тебе прикривав, коли все летіло під три чорти?!

— Я не забула. І саме тому досі тобі плачу, — кидаю крізь зуби. — Але на цьому все.

— Нічого не все! — гарчить він. — Ти моя, чуєш?! Я дозволив тобі грати в офісну принцесу, але ти забула, хто насправді керує твоїм життям!

— Єгор, — зриваюся я, — ти не керуєш мною, а зараз і собою теж! Не смій дзвонити мені, не смій стежити за мною і не смій втручатись у те, що тебе не стосується!

— Втручатись?! — він, здається, б’є кулаком по чомусь. Я чую хруст. — Я тобі щелепу переб’ю, щоб ти рот свій не роззявляла! Думаєш, я жартую?

— Ти що, взагалі там... — затихаю. Різко встаю з крісла.

У дверях з’являється Тимур — неквапом заходить, як справжній господар. Його погляд одразу хапає мій, і я ледь не задихаюсь від паніки.

Це той самий момент, коли все може зруйнуватись.

Я не наважуюсь скинути дзвінок — Єгор зараз п’яний і нестабільний. Проява слабкості — може зірвати його дах. Показую Тимуру жестом: мовчи, і вказую на крісло для відвідувачів, відходячи до вікна.

Тепер потрібно не лише стримати істерику Єгора, а й підібрати слова так, щоб не викликати підозр у Тимура. Бо навіть пів натяку — і він рознесе все до чортів. І мене разом із цією брехнею.

— Ми можемо обговорити це завтра. Я вільна після обіду і дуже сподіваюсь, що наша розмова буде змістовною, і ми знайдемо рішення цієї... проблеми, — я буквально вичавлюю з себе ввічливість.

— Що за маячню ти несеш? Це ж я п’яний у дрова, а не ти... — атрофований мозок Єгорчика не сприймає складних речень. — Краще скажи, у чому ти зараз? — він гучно й гидко гикає. — В де-е-еталях, Ципочко… Я хочу подрочити на твій голосочок!

— Я зараз дуже зайнята, щоб обговорювати з тобою такі теми. До того ж мій робочий день добігає кінця, і я просто хочу трохи відпочити, — витримую паузу, намагаючись не зірватися.

Я обертаюся і дивлюся на Тимура. Він різко відводить погляд, але уважно вслухається в кожне моє слово. Ми ж... зустрічаємось. Чорт, навіть думати про це незвично, не те що вимовляти.

— Ти не врубаєшся, чого я від тебе хочу? 

— Я все розумію, але, будь ласка, не сьогодні. Пропозиція поговорити завтра залишається в силі, — майже переходжу на шепіт, боячись, що цьому виродку вистачить клепки влаштувати бійню.

— Догралася, я їду до тебе. І тільки спробуй не відчинити двері або не бути вдома. Ципо, краще чекай мене голенька, в самих тільки трусиках! — кричить так, що я ледве не відсмикую телефон від вуха.

Він скидає дзвінок.

Що ж… Додому я й не збиралась, але настрій впав нижче плінтуса.

— Якісь проблеми? — запитує Тимур, не зводячи з мене пильного погляду. Я стискаю губи. Не те щоб я боялася, але з Єгором усе можливо.

— Нічого серйозного, — кажу, не приховуючи втомленої усмішки, й наближаюся до свого спокусливого боса. — Але сьогодні я не відмовилася б від чогось ситного… і бажано гарячого, — сідаю на край столу й дивлюсь йому просто у вічі.

Сьогодні він — зірка моїх фантазій. Обожнюю, коли він без піджака. Біла сорочка обтягує біцепси, а жилетка в ледь помітну смужку — це вже моя особиста хтива фантазія про офісного ковбоя, на якого хочеться... У-х!

Чорт, я ж хотіла взяти паузу!

— Я дуже теж голодний, — стріляє поглядом і хижо всміхається. І я розумію цей «голод», але мій організм ще не відновився після вихідних… — Поїхали в ресторан, а потім я можу пригостити тебе… — він підходить ближче, і мені раптово стає важко дихати. — Собою, — його очі сповнені наміру насолодитися.

— Тобі не варто більше мене спокушати, Тимуре, — хитаю головою. — І ці троянди — необов’язкові, — окидаю поглядом кабінет, який досі не до кінця звільнений від квіткової навали.

— Варто, — каже різко і серйозно. — Я завойовую свою територію, Віко. І не тобі мене вчити, як я це маю робити, — він відходить, вивчаючи мене прищуреним поглядом. — Якщо, звісно, ти не боїшся, що хтось дізнається про мої наміри. 

Скільки ще я протримаюсь у шкурі брехухи поруч із цим до неможливого правильним чоловіком, від якого в мені все закипає й вибухає?

Але я триматимусь. Бо вже пізно зупинятись. Я почала цю гру — і мушу зіграти її до кінця.

— Пробач, Мурко. Я справді ревную, і це мене самого бісить, — Тимур м’яко торкається моєї долоні, дивлячись в мої очі з дещо винуватим теплом, подумав, що моє мовчання — докір. 

Як? Як доля взагалі звела мене з цим чоловіком?

— Я хотіла сказати, що не обов’язково щодня завойовувати мене заново, особливо такими радикальними методами, — я піднімаю долоню до його щоки, натякаючи, що сьогоднішній квітковий вибух був занадто. — Одного букету й вечері в ресторані більш ніж достатньо. Все інше — я вже маю. Я вже твоя, Тимуре. І не хочу належати нікому іншому, — шепочу наприкінці, бо він стає так близько, що я відчуваю його подих на своїй шкірі.

— Може, просто поїдемо до мене? Не хочу ні галасу, ні чужих поглядів. Приготуємо щось разом, увімкнемо фільм, поїмо попкорн... — пропонує Тимур, і я мовчки киваю.

З ним я згодна на все!