Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Вікторія
Погляд Громова стає пильним, майже дослідницьким. Я мовчу, хоча всередині вже починає неприємно стискатися тривога. Він повільно піджимає губи, а потім міцніше стискає мою долоню.
— Нам треба поговорити.
Впертий! Як і завжди.
Він веде мене у більш затишне, тихе місце.
Тепер я навіть не намагаюся чинити опір. Його голос більше не фліртує — морозить. І я прекрасно розумію: зараз його цікавить зовсім не те, чи прокинемося ми разом вранці. Значно більше Громова хвилює, звідки я знаю подробиці його особистого життя.
Серце починає калатати так сильно, що мені важко думати. Я гарячково перебираю в голові варіанти брехні, яку можна подати достатньо переконливо, щоб він проковтнув її без зайвих підозр.
На терасі нас зустрічає прохолодний вітер і двоє співробітників із пляшкою рому.
— Залиште нас, будь ласка, — спокійно просить Тимур.
Хлопці миттєво зникають, явно відчувши напругу.
Громов повертається до мене, досі не відпускаючи моєї руки.
— А тепер розкажи мені, Мурочко, звідки ти знаєш про Аню? — його голос рівний, але під цією спокійною інтонацією виразно вібрує сталь.
— Мурочко? — пирхаю я, обурено піднявши брови. — Ви сьогодні й без того дозволяєте собі забагато, Тимуре Давидовичу.
— Відповідай.
Я роблю пів кроку назад.
Він відпускає мою руку, але тут же одним рухом перекриває вихід із тераси.
Оглядаюся навколо, намагаючись виграти бодай кілька секунд. Тепло-жовті ліхтарі м’яко підсвічують зелень, біля невеликого столика стоять плетені крісла, а десь унизу палає нічне місто.
І посеред цієї красивої картинки переді мною стоїть чоловік, якого мені категорично не можна хотіти.
— Вікторіє… — уже нетерпляче нагадує про себе Громов.
— Таке складно не помітити, Тимуре Давидовичу, — тихо відповідаю я. — У вас бувають особливі дні, коли ви усміхаєтеся, як ситий кіт. Ви не надто ховаєтеся, тому я й бачу вас наскрізь.
— Я настільки прозорий?
— Ні, — тихо видихаю я. — Просто… дуже регулярний.
— Тоді дозволь мені зробити тебе винятком із правила моєї регулярності, — його голос опускається до шепоту, а руки лягають по обидва боки від мене на холодні перила.
Я надто гостро відчуваю його близькість: запах парфуму, тепло шкіри, силу тіла.
Ще один крок — і межа буде остаточно стерта.
А я не мала переходити межі.
Це було моїм правилом.
— Я не хочу бути вашим винятком. І вже точно не хочу стати темою офісних пліток, — хапаюся за останні крихти здорового глузду, хоча тіло давно перестало мене слухатися.
— Ні, хочеш, — тихо й упевнено заперечує Громов. — Просто боїшся. І правильно робиш. Бо якщо я тебе візьму… це буде не на один раз.
Його слова звучать одночасно як обіцянка і як відверта загроза моєму спокою.
— Ви мій керівник, Тимуре Давидовичу. А я вже надто п’яна для таких рішень.
— Схоже, ти вже заздалегідь готуєш собі шлях до відступу, — його погляд стає уважнішим. — Але очі все одно чесніші за слова.
Я різко відвертаюся й стаю до нього спиною.
Прохолодний вітер б’є в щоки, шампанське важко шумить у голові, а внизу розсипається вогнями нічне місто.
Дідько.
Мені терміново потрібно повернути між нами дистанцію, поки мозок ще здатний тверезо оцінювати ситуацію.
— І все ж таки… — починаю я.
— Вікторіє, або зараз відштовхни мене й дай ляпаса, або перестань удавати, що між нами нічого не відбувається, — тихо перебиває він. — Бо я вже не хочу тебе відпускати.
— Тиму-у-уре…
Мій спротив тане в ту ж секунду, коли його рука лягає на мою талію, а спиною відчуваю його груди. Від цього близького контакту в голові миттєво стає порожньо.
Він уже повністю перехопив контроль — і над ситуацією, і над моїм тілом.
А коли м’які пальці занурилися під сукню і опинилися під тканиною моїх трусиків, торкаючись палаючої плоті… Я просто перестаю дихати.
— Тимуре, зупинись, — шепочу я від безсилля, коли його пальці ковзають і розмазують вологу, доводячи мене до тремтіння.
Його ліва рука м’яко ковзає до моєї шиї, змушуючи підняти обличчя назустріч прохолодному нічному повітрю й розсипу далеких зірок.
У грудях усе стискається від дивного передчуття. Це що… полегшення?
Я вже програла цей поєдинок. І найгірше — здається, зовсім про це не шкодую. Бо в якийсь момент перестала думати. А потім… сама дозволяю йому підійти надто близько.
Дотики чоловіка стають наполегливішими, коли він відчуває як я розпалилась і вже не стримуюсь. Піднімаю коліно і впираю його в край перила, розкриваючись і віддаючись пристрасті.
Його тіло притискається до мого, зуби встромляються в плече, зсуваючи з нього тканину сукні. Легка біль тільки підсилює задоволення.
Мої фантазії — це бліде відображення того, що я зараз відчуваю. Все занадто яскраво, занадто небезпечно. Нас можуть спіймати на гарячому будь-якої миті. Та я не пам’ятаю, щоб колись так когось хотіла. Лише його.
І раптом тіло вибухає хвилею оргазму — неочікувано, різко, до оніміння. Я не встигаю подумати, як і злякатися цієї сили. Просто закушую губу, щоб не застогнати вголос, вчепившись у його руки.
— Твоє муркотіння зносить мені дах. Особливо, коли твій подих тремтить від оргазму... — шепоче він, підносячи до вуст свою руку і смакуючи моє задоволення.
О. Боже. Мій!
— Тимуре… Давидовичу, — важко видихаю я, досі не до кінця оговтавшись від того, що між нами щойно сталося.
І найгірше — мені катастрофічно мало.
— Я хочу більшого. А ти? — тихо питає він, повертаючи мене до себе.
Його долоні лагідно обхоплюють моє обличчя, і в цю мить мені стає небезпечно легко забути про здоровий глузд.
— Нам краще припинити… — обережно починаю я, намагаючись підібрати правильні слова.
— Тимуре Давидовичу! Я вас усюди шукаю!
Голос Олени Миколаївни різко розрізає повітря між нами.
Вона з’являється на терасі так раптово, що я ледь не здригаюся, а її обличчя миттєво набуває того самого осудливого виразу, коли вона помічає мене поруч із паном Громовим.
Я швидко випрямляюся, поправляючи сукню й волосся.
— Так, Олено Миколаївно, щось сталося? — ввічливо, але вже помітно холодніше питає Громов, чемно закриваючи мене собою від її погляду.
— Мені щойно написав наш клієнт. На нас збираються подати до суду через використання неліцензійних матеріалів, — випалює вона, нервово поправляючи зачіску й сукню, майже дзеркально повторюючи мої жести. — Треба терміново щось вирішувати.
— Що за нісенітниця?..
Я вже розумію: ця розмова буде довгою і дуже неприємною. Тому, зібравши залишки самоконтролю, тихо відступаю вбік.
Тимур Давидович ледь помітно смикається, ніби хоче знову притягнути мене до себе, але вчасно стримується.
Що ж… варто віддати йому належне. Попри всю свою безцеремонність наодинці, при сторонніх він усе ж тримає дистанцію.
— Ми ще не договорили, Вікторіє Володимирівно, — зупиняє мене його голос.
— Я лише по шампанське, — миролюбно усміхаюся у відповідь.
Громов дивиться з підозрою, а Олена Миколаївна поруч тихо й дуже невдоволено хмикає.
Вона буде першою, від кого підуть брудні плітки про мій зв’язок із Громовим. І зараз я сама підсовую їй докази: розпатлане волосся, блиск в очах, тремтячі пальці, щоки, що досі палають після задоволення…
— Здається, мені доведеться повернутися в офіс, переглянути претензію клієнта й перевірити ліцензії відділу якості, — нагадує про себе Олена Миколаївна, остаточно перехоплюючи увагу Громова. — Справа серйозна, відкладати не можна.
— Зараз? Якщо буде позов, це може почекати до понеділка…
Тимур Давидович уже обговорює з нею проблему, але погляд усе одно не відпускає мене аж до тієї миті, поки я не зникаю за дверима.
Лише тоді я дозволяю собі полегшено видихнути.
Мені потрібна всього хвилина, щоб повернутися до столика, схопити телефон і сумочку та, ледве стримуючи себе, не перейти на біг.
І тільки коли двері ліфта зачиняються, до мене нарешті доходить, наскільки сильно я облажалася.
Я люто картаю себе за те, що дозволила власним потягам і дурній пристрасті настільки затьмарити здоровий глузд. Але водночас… мені до болю хочеться повернутися назад. У його руки.
Безперечно, час поруч із Тимуром Громовим був приголомшливим. Саме тому я мушу тримати себе в руках.
За жодних обставин не можна дозволити цій історії зайти далі.
Я просто не маю права на більше, чим ця корпоративна вечірка.
