Раді Вас бачити!

Вікторія

Я виходжу на вулицю, жадібно ковтаючи прохолодне повітря, ніби воно здатне змити з мене цю нестерпну спрагу. Але замість полегшення по шкірі лише пробігає холод.

Щось не так. Ні… усе не так!

Це відчуття стискає нутро дедалі сильніше.

Я викликаю таксі й повільно йду вздовж тротуару, поки всередині мене наростає нервове тремтіння. Хочеться добряче врізати самій собі — щонайменше.

Це ж треба було дозволити йому довести мене до оргазму за якихось кілька хвилин.

Чому саме він? Чому саме зараз? І чому, чорт забирай, мене так тягне до чоловіка, який… Ідеальний.

Бездоганний. Небезпечно уважний. Звабливий до сказу.

У горлі стає важко від образи, яка раптом тягне за собою дурне бажання розревітися. Але я швидко душу ці емоції, чудово розуміючи: справа не лише в Громові. Просто сьогодні в мені забагато шампанського і занадто мало здорового глузду.

Досить. Жалість до себе — розкіш, якої я більше не можу собі дозволити.

А може… знайти іншу «Анечку»? Дуреп, готових розсунути ноги заради вигоди, навколо вистачає.

Проблема лише в тому, що пошук нової «золотої рибки» потребує часу. На Аню в мене пішло майже два місяці. А за цей час із мене вже шкуру здеруть.

Коли поруч пригальмовує машина, я автоматично звіряю номер із додатком таксі.

Світло фар б’є в очі, змушуючи мружитися.

Чотири шістки.

Серце пропускає удар.

Він виходить із машини сам, щойно розуміє, що я не наближуся.

— Вікусю, ципочко моя…

Мене ледь не нудить від цього голосу й огидного прізвиська, яке вигадав Єгор. Від самого його звучання шкіру починає неприємно стягувати.

Я швидко озираюся. Порожньо. Лише десь далеко зверху долітає приглушений сміх із корпоративу.

— Сідай. Підвезу.

Єгор не вміє усміхатися. Він лише скалиться — по-звірячому. І від цього здається ще огиднішим, ніж є насправді. 

— Ти стежиш за мною? — я не рухаюся з місця.

Минулого разу, коли я сіла до нього в машину, він лапав мене так, ніби мав на це повне право.

Зовні Єгор виглядає типовим бандюком: лисий, із пивним пузом і вічно натягнутими шкіряними куртками, які лише підкреслюють його важку, неприємну фігуру.

Але таких, як він, кримінальні боси поруч із собою просто так не тримають. Єгор може бути грубим покидьком, але зі зброєю поводиться впевнено. Я бачила.

— Дякую. Я вже викликала таксі, — сухо відповідаю.

— Ципо, ти ж знаєш: якщо сама сядеш — цілою залишишся. Скільки разів ми це вже проходили? Нічому тебе життя не вчить…

Він робить крок до мене.

— Сама! — різко гаркаю я.

Він відчиняє дверцята заднього сидіння з показною ввічливістю. Я ж сідаю з таким виразом обличчя, ніби мене змушують пригнути у багнюку. 

Єгор одразу падає поруч, і його погляд миттєво пірнає в розріз моєї сукні.

Огидно.

Його хтивість відчувається майже фізично — липка і брудна. З такими, як він, потрібно бути постійно насторожі. Один необережний рух — і тебе вже намагаються дотиснути.

— Сьогодні остання п’ятниця місяця, — нагадує він таким тоном, наче я могла забути.

— Пам’ятаю. Завтра все отримаєш.

— І з чого ти взяла, що заслуговуєш на поблажку? Усі рівні, Ципо, — його важка рука лягає на моє коліно. — Але… правила можна переглянути. Якщо ти раптом втомилася.

— Принесу. Завтра, — крізь зуби відповідаю я, стримуючись із останніх сил, щоб не скинути його руку. 

Провокувати таких, як Єгор — небезпечно. Ніколи не знаєш, що він зробить в наступну хвилину. 

— Авжеж… — скалиться він. — Тільки не забудь про двадцять відсотків зверху. За мій час. Я ж чекав.

— Ми домовлялися на сто тисяч!

— Ми домовлялися про останню п’ятницю кожного місяця. А ти запізнилася, — нагадує він, знущально усміхаючись. 

Я важко вдихаю, відчуваючи, як усередині повільно закипає злість.

Він постійно підвищує ставки… То десять зверху. То двадцять. То сімдесят.

А тепер хоче сто двадцять тисяч — і, схоже, щиро отримує задоволення від цієї гри на нервах. 

— Чому ти мовчав цілий тиждень, якщо знав умови? У мене немає зайвих грошей.

— Це бізнес, Віко, — його рука повільно повзе вище, і мене починає нудити від відрази. — Хм… хоча, якби ти була трохи поступливішою…

Не витримую.

Ляпас по його руці звучить у тиші салону надто голосно.

— Отримаєш своє завтра. І з двадцятьма відсотками, — я сильніше стискаю ручку дверей, але вони заблоковані. — Відкрий!

Єгор важко зітхає, ніби це я створюю йому проблеми.

— І як тільки Марат із тобою справлявся?..

Це ім’я б’є під дих.

Я різко повертаю голову, а всередині все стискається до болісних спазмів. 

В його очах — самовдоволене задоволення. А в мені вже розростається паніка, що шматує зсередини. 

— Спокійно, — скалиться він. — Я тебе не здам. Ти ж дорога мені, Ципочко. Особливо коли несеш золоті яйця.

Його пальці торкаються мого волосся, заправляючи пасмо за вухо, і мене вже пересмикує.

— Якщо здаси, то попрощаєшся насамперед зі своїми, далеко не золотими, яйцями, Єгорчику, — тихо кажу я, дивлячись йому в очі. — Мене він, може, і порве… А тебе вбиватиме довго.

Єгор завмирає лише на секунду. Та цього достатньо. Він бачить: я не блефую.

Я знаю Марата. І прекрасно знаю, на що він здатний.

Його не зупиняє ні страх, ні жалість, ні здоровий глузд. У ньому давно не залишилося нічого людського — лише хижі інстинкти й жорстокість, від якої навіть такі, як Єгор, починають нервувати.

Єгор різко відсторонюється, зло блимаючи очима.

— Провалюй, кляте стерво! — гарчить він і нарешті натискає кнопку блокування.

— Не сумуй, Єгорчику, — кидаю у відповідь, вислизаючи з машини.

Авто одразу зривається з місця й за кілька секунд зникає за поворотом.

Телефон здригається в долоні — під’їхало таксі.

Але відчуття, що справжні проблеми тільки починаються, нікуди не зникає.

♥ ♥ ♥

Буду рада кожному слову в коментарях — це дуже підтримує!