Раді Вас бачити!

Вікторія

У понеділок зранку я мовчки спостерігаю за Олею. Вона з дивовижною легкістю складає речі у коробки, усміхається, жартує з колегами так, наче її не звільнили, а просто відправили у нове життя. 

Я стою осторонь із третім американо в руках і не можу позбутися гіркого клубка в грудях.

Оля чітко дала зрозуміти, що звинувачувати Громова — марно. Вона взагалі дивиться на ситуацію так, що це старт чогось нового. За кілька тижнів летить до Берліна. Попереду виставка, нові люди, нові можливості.

Але її звільнення — удар і для мене теж.

Усі проєкти, якими вона займалася, тепер автоматично ляжуть на мої плечі. І як мені після цього не злитися?

Ще більше мене бентежить інше. Чому Тимур узагалі це дозволив? У нашій компанії люди роками тримаються за свої місця. А Громов терпіти не може плинності кадрів. То навіщо звільняти одну з найкращих працівниць?

Оля впевнена, що за всім стоїть Уваров. Мовляв, він якось домовився з Громовим. Але… на яких умовах?

Якщо Уваров хотів прибрати Олю подалі від себе, то Громову, навпаки, було б вигідніше тримати мене ближче.

…Хвилиночку!

Мене різко прошиває здогад, ніби удар струмом.

Я ставлю чашку на підвіконня й швидко йду до свого кабінету. На столі лежить той самий договір щодо будівництва розважального комплексу, який Громов передав мені в п’ятницю.

Відкриваю його й починаю читати уважніше. Рядок за рядком. І чим далі — тим сильніше мене це насторожує.

Усе надто гладко. Надто правильно. Немов кожен пункт спеціально підігнали під мої слабкості, амбіції й бажання. Аж занадто ідеально для документа, який підготував Громов.

Тут точно щось не так!

Оля заходить попрощатися. Її настрій — сонячний, і чомусь саме це зараз дратує мене найбільше.

Вона підходить ближче, обіймає мене за плечі й зазирає в договір.

— Це твій шанс, — тихо каже вона.

— Це пастка, — вперто відповідаю я.

Оля тихо сміється.

— Якщо це пастка, то надто вже приваблива…

— Але все одно пастка!

Вона лише хитає головою, а я раптом ловлю себе на тому, що теж починаю усміхатися.

Хоч на кілька секунд напруга всередині слабшає.

Я відкладаю документи вбік.

— Не переймайся, — Оля підморгує мені. — Ти ж знаєш, як я мрію стати художницею. Усе вже продумано… Виставка, аукціон, а потім — Майорка за виручені гроші. Разом. І навіть не намагайся відмовитися!

— Домовились, — посміхаюся я у відповідь.

Вона справді щаслива. 

Оля виходить із мого кабінету легко, майже окрилено, а в мене всередині залишається дивне терпке відчуття.

Як подруга — я її розумію. Але як керівниця… тепер залишаюся сама.

Я знову повертаюся до договору. Перегортаю сторінки ще раз, уважніше.

Усе бездоганно. Проєкт продуманий до дрібниць. Жодного очевидного сліду маніпуляцій чи прихованого тиску.

Я важко зітхаю.

Та попри тривожне передчуття, все ж ставлю підпис. Що найгірше може статися? Отримаю більше грошей? Чудово. Особливо з огляду на ненажерливість Єгора.

Після обіду, виснажена роботою й нескінченними думками, я поспішаю на зустріч із Громовим. До ліфта навіть не підходжу — у цей час там завжди натовп. Тому швидко піднімаюсь сходами, намагаючись надолужити кілька хвилин запізнення.

І на повороті врізаюся в когось.

— Та щоб…

Сан Санич, один із охоронців, черговий раз настільки втупився в телефон, що навіть не встигає зреагувати. Його кава вихлюпується просто вперед, а я інстинктивно прикриваюся паперами.

Документи розлітаються по сходах, коли напій обпікає мою руку. 

— Вікторіє Володимирівно! Боже мій, вибачте! — панікує він, швидко ховаючи телефон у кишеню.

Я мовчки присідаю й починаю збирати папери, поки кавова пляма повільно розповзається по сторінках.

— Там не було чогось важливого?.. — обережно питає Сан Санич.

Я машинально переглядаю мокрі аркуші, а тоді криво всміхаюся.

— Та ні. Я ж просто керую одним із відділів. Що в мене може бути важливого? Хіба що договір на будівництво розважального…

І раптом замовкаю.

Бо бачу це. Один абзац. Загублений серед ідеально вилизаної юридичної солодкавості — так майстерно, що я його навіть не помітила. 

Дідько… Або я остаточно збожеволіла. Або це і є той самий шматок сиру в мишоловці, до якої мене так акуратно підвів Громов.

Який же ти, чорт забирай, стратег!

— Я… я зараз усе передрукую… Сам принесу вам у кабінет! — Сан Санич уже майже блідніший за колір стіни. — Вибачте, будь ласка! Я не спеціально. Просто всі в ліфт лізуть, а я…

Не слухаю його. Гнів уже повільно розтікається тілом, густий і гарячий, мов окріп.

Підводжу на нього очі — бідолаха стоїть такий переляканий, ніби зараз особисто підписав собі смертний вирок.

— Викличте прибиральницю. Усе це — в смітник, — холодно кажу я, стискаючи мокрі аркуші в руках.

Я проходжу повз Сан Санича, майже не помічаючи його.

У голові б’ється лише одна думка.

Якщо Громов думав, що я мовчки проковтну цю пастку — він дуже помилився. 

Мій терпець урвався!