Раді Вас бачити!

Тимур

— Ігнате Ростиславовичу, щось ви зовсім до нас не заглядаєте… — з ледь помітним докором кажу я своєму найціннішому інвестору. — Ми, між іншим, уже плануємо забудову торгового центру. Вигідний і прибутковий проєкт, який окупиться максимум за два роки, — нагадую, нахиливши голову з м’якою усмішкою. — А ви від мене тікаєте, ніби я прокажений.

Чоловік м’яко сміється й поплескує мене по плечу.

— Тимуре, та годі тобі. Бачив я твій проєкт — урвав ти собі ласий шматок. Надішлю рішення щодо співпраці в понеділок, щойно мої дармоїди зроблять бодай якийсь аналіз конкурентоспроможності, — відповідає він, змушуючи мене поблажливо всміхнутися.

— Ігнате Ростиславовичу, навіщо витрачати час на те, що вже давно готове? — із задоволенням помічаю його здивування. — Я особисто надішлю вам стратегію й прогнози, підкріплені аналітикою. Усе, як ви любите: Excel-таблиці, графіки, цифри.

А що мені ще залишається, коли Вікторія Володимирівна зі своєю командою буквально приголомшила мене презентацією й тим, наскільки скрупульозно пропрацювала кожен етап?

Тепер залишається лише заманити інвестора щедрими перспективами й підписати контракт.

— Ой, Ігнате Ростиславовичу, як добре, що ви сьогодні завітали! Добрий вечір.

Дамір виникає поруч так раптово, що я відразу кидаю в його бік попереджувальний погляд.

— Як ваші справи? Як ваша чарівна онучка?

Ох і вовчара!

— Дякую, Даміре, чудово. Мала вже рветься до школи, цілими днями засипає нас своїми «чомучками», — відповідає інвестор із теплою усмішкою, а я ледь помітно підтискаю губи.

Ну звісно. Діти. І як я одразу не здогадався зачепити його саме цим?

Дамір дивиться на мене з відвертим викликом, поки я подумки посилаю його куди подалі.

Я взагалі-то запросив його випити й порадіти за мої успіхи, а не переманювати мого інвестора просто в мене перед носом.

— Діти так швидко ростуть… На жаль, не всім дано мати те, про що вони мріють, — з удаваним сумом зітхає Дамір. — Ми щойно завершили перебудову притулку на лівому березі. Таких щасливих дитячих облич я давно не бачив. Ледь сам не розчулився!

От артист клятий…

— А знаєте, Ігнате Ростиславовичу, здається, сьогодні зорі зійшлися як треба. «ЕкстраЛайф» уже готується до будівництва пансіонату для дітей з особливими потребами. Хочете поглянути на проєкт?

Дамір розкриває теку й мало не вкладає її просто в руки моєму інвестору.

Я встигаю помітити кілька сторінок з ідеальною візуалізацією — і в мене ледь пара з вух не валить.

Підготувався. Ще й як підготувався! Дизайнерів загнав, аналітику прорахував, маркетингову стратегію продумав… Між іншим, у мене не гірше.

— Даміре Романовичу, трохи марнотратно витрачати фарбу для принтера, якщо ваш проєкт досі не має фінансування, — вставляю шпильку.

І, схоже, саме цього він і чекав.

Уваров із усмішкою чеширського кота перегортає сторінку з бюджетними таблицями та списком інвесторів.

Ще трохи — і я вибухну. Коли він усе це встиг? Усього чотири місяці тому викупив ділянку.

— Як передбачливо, Даміре Романовичу, — всміхаюся у відповідь на його зухвалу самовпевненість. — А як же благоустрій парків у центрі? Чи це вже не ваш рівень?

Пригадую, як минулого року він займався озелененням, поки я тихенько перехопив у нього Ігната Ростиславовича, який помирав від нудьги.

— Що ви, Тимуре Давидовичу, я зовсім не шкодую. Тепер дітям є де гуляти, а не лазити по недобудовах. До речі, коли ви вже завершите свій басейн? Ви замучили дітлахів постійними перенесеннями відкриття, — відповідає цей підступний змій із широкою усмішкою, не забуваючи водночас ужалити мене.

Про те, що дітей він насправді терпіти не може, я тактовно промовчу. Подібні репліки тільки виставлять нас обох ідіотами.

Ми друзі. І зараз я програю. Але якби Дамір був моїм справжнім конкурентом — я б розчавив його без вагань…

Тепер уже й сам заглядаю інвестору через плече, оцінюючи перспективний проєкт.

Ні, ну ти тільки подивися, як постарався… Навіть план бренд-просування додав.

Я помічаю, що таблиці підозріло нагадують мені знайомий стиль, але інвестор перегортає сторінку раніше, ніж я встигаю придивитися уважніше.

— Нещодавно гуляв із онучкою в парку, яким ти займався, Даміре. Хвалю, синку, постарався на славу. Що ж… На перший погляд, проєкт дуже цікавий. Вивчу його детальніше, — каже Ігнат Ростиславович, забираючи теку.

Я змушую себе посміхнутися якомога доброзичливіше й подумки визнаю: цього разу Дамір справді випередив мене. На один, але до біса великий крок.

— Тимуре, хочу побачити аналіз конкурентів. У четвер я буду вільний, можемо обговорити проєкт на нараді з твоїми спеціалістами, — додає інвестор на прощання, потискаючи нам руки.

— До зустрічі, Ігнате Ростиславовичу, — одночасно відповідаємо ми.

— Обережніше, Даміре. Ти ж знаєш, як я не люблю, коли ти влазиш у мої розмови з інвесторами, — кажу я, проводжаючи поглядом постать, що віддаляється.

— Знаю. Саме тому я тут, — зухвало всміхається він, перехоплюючи в офіціанта два келихи шампанського. — Ти ж не думав, що я мовчки дивитимусь, як ти знову користуєшся моїм інвестором? І, між іншим, уже далеко не вперше.

— Гарний хід, — визнаю я, коли він із хижим блиском в очах скалиться у відповідь. — Але не гони коней. Я більш ніж упевнений, що мій проєкт вистрілить.

Ми чокаємося келихами.

— Це ти ще не бачив мого творіння повністю. Подивимося, кого зрештою обере інвестор, — самовдоволено усміхається цей нахаба, а я лише хитаю головою.

— Що далі? Свій план на вечір я вже виконав.

Він навіть не намагається приховати, що приперся сюди з єдиною метою — відібрати в мене колишнього інвестора.

Що ж… Реванш хоч і нахабний, але чесний.

— Якось нуднувато, — ковзаю поглядом по залі й дивлюся на годинник. — Думаю, ще година — і стане веселіше. Мої колеги швидко п’яніють. Особливо коли п’ють за рахунок компанії.

— Я бачу, що комусь уже надто весело, — перебиває мене Дамір.

— І кому ж?

— Он тим двом. Уже хвилин п’ятнадцять нахабно пліткують, а тепер ще й дивляться на нас та підозріло шепочуться. Подивися сам.

Я обертаюся, не одразу розуміючи, про кого він говорить.

— Ба, як дивляться… Сто відсотків про нас базікають. Ти щось занадто розслабив своїх дівчат, Тимурчику!

— Хто — вони? — не витримую я.

— Білявка в червоному й шатенка в чорному, — люб’язно уточнює Дамір.

Я швидко знаходжу поглядом Ольгу — нашу проєкт-менеджерку в яскравій червоній сукні. Поруч із нею сидить Вікторія — директорка маркетингового департаменту.

Мені вистачає кількох секунд, щоб зрозуміти: говорять вони саме про нас.

Вікторія, зазвичай стримана й зібрана, сьогодні вальяжно сидить із келихом шампанського, закинувши ногу на ногу.

Колготки в дрібну сітку. Або, дуже сподіваюся, панчохи.

На ній довга сукня кольору воронячого крила — із закритими плечима й стриманим вирізом на грудях. Але погляд усе одно чіпляється за високий розріз майже до стегна, який безсоромно відкриває її ноги.

І, чорт забирай, ці ноги варті окремого гріха.

Сьогодні Вікторія дозволила собі значно більше, ніж зазвичай. У її рухах з’явилася розслабленість, а в сміху — щось привабливе і грайливе.

Ольга поруч поправляє червону сукню, яка постійно норовить відкрити трохи більше, ніж дозволяє пристойність.

Натуральна блондинка в червоному — це вже проблема для чоловічої психіки. Грайлива, яскрава, кокетлива. Але в роботі — напрочуд слухняна і кропітка. 

На відміну від Вікторії.

Ця жінка влітає на наради, як буревій, сперечається зі мною до хрипоти й уперто стоїть на своєму. І що найгірше — часто має рацію. Вона помічає помилки ще до того, як їх бачать інші, і майже завжди приходить не лише з проблемою, а й із готовим рішенням.

Я жодного разу не пошкодував, що взяв її в команду. Хоча під час співбесіди серйозно сумнівався, чи не буде така жінка радше проблемою, ніж користю.

Дивлюся на Даміра, який уже відверто пускає слинку на моїх працівниць, і сам мимоволі піддаюся загальному настрою.

Сьогодні можна. Корпоратив — ідеальний час для легкого флірту без зайвих наслідків.

Ми з Даміром одночасно переводимо погляди на дівчат і без слів розуміємо одне одного.

— Червоний.

— Чорний.

Вимовляємо водночас і синхронно всміхаємося цьому ідеальному збігу.

Уперше? Та де там. Я вже й не пригадаю, скільки разів у студентські роки ми сперечалися через дівчат, а потім до ранку ділилися враженнями від чергової гострої пригоди.

Наче в іншому житті було. Але сьогодні — саме час згадати молодість...

Ми перетинаємо зал ресторану: Дамір по дорозі витягає з декоративного кошика живу червону троянду з гострими шипами, а я перехоплюю в офіціанта келих шампанського.

Діємо по-різному, але злагоджено. Майже як колись — у ті часи, коли жодна дівчина не могла встояти перед нашим шармом.

Помічають нас швидко.

Ольга реагує першою, привертаючи увагу Вікторії, яка підводить свої яскраво-зелені очі й здивовано моргає.

Так, красуне. Схоже, сьогодні ти пустуватимеш не лише на нарадах! 

Від цієї раптової й до біса розпусної думки тілом миттєво прокочується жар.

І чому я раніше не помічав, наскільки вона… гаряча? Та відповідь очевидна: робота, постійна зайнятість і регулярний секс зазвичай чудово рятують чоловіка від зайвих проблем.

А зараз я хочу саме цю жінку. Ту, яка дивиться на моє наближення з помітною зверхністю.

— Який розкішний квітник розвів собі Тимур Давидович, — Дамір першим дістається до Ольги й кладе важкі руки на спинку її стільця. — І як вас звати, квіточко? — майже муркоче він, схилившись до її вуха й недвозначно проводячи пелюстками троянди по оголеному плечу.

Дамір — справжній мисливець на жіночі серця.

— Ольга, — сором’язливо відповідає вона, помітно червоніючи.

Дамір часу не гає. Пропонує їй руку — і Ольга без вагань піддається його чарівності. За мить він уже веде її в інший кінець залу, подалі від зайвих очей, із тією впевненістю чоловіка, який чудово знає, що робить.

Поки Вікторія оговтується після раптової втрати подруги, я сідаю поруч і нарешті дозволяю собі роздивитися її зблизька.

Ох уже ці колготки… Або все-таки панчохи?

Сітка щільно облягає її ноги, і в мене раптом виникає абсолютно нездорова думка — провести долонею вгору, відчути цю шкіру під пальцями й перевірити, чи така вона м’яка, як виглядає.

Стоп.

Я помічаю тонкий ажурний обідок. Панчохи!

— Пане Громов, ви щось хотіли? — цікавиться вона діловим тоном, ніби я зараз заважаю їй відпочивати.

Ловлю себе на тому, що вже кілька секунд не можу відвести погляду від її ніг, які Вікторія завжди ховала за строгими офісними костюмами. Хоча у тих костюмах теж вистачало спокуси. Такої підтягнутої і досить симпатичної.. 

— Так, хотів, — понизивши голос, відповідаю я. — І, якщо бути чесним, досі хочу.

Вікторія миттєво підводить на мене зацікавлений погляд.

— Ховати такі ноги під діловими костюмами — справжній злочин, Вікторіє Володимирівно.

Прямо. Без натяків.

Вона ледь помітно підводить підборіддя, ніби не розуміє, до чого я веду. Але коли мовчання затягується, усе ж відводить погляд і помітно глибше вдихає.

Ось воно. Зачепив.

Я міг би звернути увагу на її ноги значно раніше, але Вікторія занадто старанно ховала їх від сторонніх очей. І, мабуть, правильно робила. Бо з її характером за менш стриманий комплімент я цілком міг отримати ляпаса.

— Дякую, Тимуре Давидовичу. Спробую знайти в гардеробі більше спідниць і частіше тішити ваш погляд, — швидко підхоплює вона мою гру.

Але тон у неї все ще занадто холодний і виважений. А мене це категорично не влаштовує.

Я хочу більшого. Хочу побачити, як ця жінка втрачає контроль.

— Може, наважитеся поділитися, про що ви так захоплено шепотілися з Ольгою? — усміхаюся я підступно.

Вікторія помітно напружується, явно намагаючись зрозуміти, чи міг я щось почути.

Та опановує себе вона напрочуд швидко. На її губах з’являється нахабна усмішка, а ноги повільно змінюють положення — так, ніби вона чудово знає, куди я дивлюся…

Ні. Чорт забирай, вона точно це знає!

Сьогодні ця жінка точно не збирається здаватися без бою. І мені раптом стає по-справжньому цікаво, чим усе це закінчиться. 

— А ви мені що, Тимуре Давидовичу? — у її смарагдових очах спалахує відвертий виклик.

Вона ще й торгується?

Я дивлюся на Вікторію із захопленням, повільно смакуючи цей момент, мов дороге витримане вино — терпке, дражливе, небезпечно п’янке.

Вона не відшиває мене. Грає. Це миттєво пробуджує в мені азарт, який я вже давно не відчував поруч із жінками.

— Трохи алкоголю, розмов і компліментів, — відповідаю тоном, що не залишає простору для заперечень, і ставлю перед нею келих.

Вікторія тихо хмикає, але відповідати не поспішає.

Так про що ж ви все-таки шепотілися?

— Нерівний обмін, Тимуре Давидовичу. А раптом мені доведеться ділитися надто відвертими таємницями? — вона грайливо підводить носик і дивиться мені просто у вічі, явно чекаючи наступного ходу.

Напруга між нами стрімко загострюється.

Я вже навмисно ковзаю поглядом по її тендітній фігурі, і це виявляється дуже поганою ідеєю.

Понад пів року я мирився з її скандальним характером, нескінченними суперечками й звичку влітати на наради так, ніби вона збирається мене вбити. 

А тепер достатньо одного погляду — і тіло реагує так різко, ніби мені знову двадцять. Непристойно. І дуже невчасно.

— Може, я вас чимось пригощу? — солодко шепоче Вікторія. — У вас погляд трохи… голодний.

Вона навіть не уявляє, які саме думки зараз крутяться в моїй голові.

Аня, безумовно, хороша дівчина… Але між нами давно не залишилося нічого, крім звички й зручного, передбачуваного інтиму.

Останнім часом все відбувається радше по інерції. Її покірність більше не хвилює так, як раніше. А от один-єдиний погляд Вікторії пробирає мене значно глибше, ніж хотілося б визнавати.

У горлі пересихає. Настільки, що починає дерти.

Вікторія дивиться на мене з впевненістю, наче вже давно зрозуміла щось, до чого я сам лише починаю доходити.

Ба більше — поки що саме вона перемагає. Її стримана, майже тиха спокуса діє сильніше за будь-який відвертий флірт.

І все ж… Схоже, цього разу гра буде значно захопливішою, ніж я думав.