Раді Вас бачити!

Вікторія

Вдруге за цей тиждень ми опиняємось разом у конференц-залі. Щойно почали нараду, а я вже встигла спорожнити склянку води — руки тремтять від напруги, а щелепа стиснута, поки спостерігаю, як юристи гризуться з департаментом якості. Краєм ока спостерігаю за Тимуром, хоча й клялася тримати дистанцію.

Він сьогодні якийсь інший. Виснажений, виглядає не виспаним, роздратований до межі. В очах — порожнеча. Втупився в блокнот, наче ховається від реальності.

— Тимуре Давидовичу, не мовчіть! — зрештою не витримує Олена Миколаївна. — Скажіть, як нам діяти!

Він здригається, мов вирвався зі сну, погляд розгублений, брови — зведені. І поки він мовчить більш ніж треба, я чую власний голос. Холодний, відсторонений. Несподівано навіть для себе.

— Олено Миколаївно, вам не здається, що за юридичні питання має відповідати директор юридичного відділу?

Всі замовкають. Тимур вперше дивиться на мене, мов уперше бачить. Лише мить — і щоки вже палають. А я ж обіцяла собі: жодної емоції...

— А ви, Вікторіє Володимирівно, краще не встрявайте, — стиха скривлюється вона. — Ви тут новенька. Ще не розумієте всіх тонкощів нашої співпраці!

Це мало б образити, але я лише вирівнюю спину.

— Я чудово розумію, хто за що відповідає. Проєкт, який мав приносити прибуток, зараз тягне компанію вниз. А разом із нею — і мої чесно зароблені премії. Через вашу халатність. Або... некомпетентність.

Кращий захист — напад. Якщо мене вже змусили заговорити, то нехай почують.

— Якщо вам бракує ресурсів, пропоную зараз же обговорити залучення зовнішнього фахівця. І відповідні витрати. Достатньо виправдань. Це вже сталося. Нам треба діяти швидко.

Вона червоніє від люті. Усі директори та їхні заступники повертають голови то до мене, то до неї. Аж ось вона втрачає самоконтроль і різко встає зі свого місця.

— Що за нісенітниця?! — вибухає Олена Миколаївна, обличчя палає. — Я віддала цій компанії вісім років. Не програла жодного суду! — її погляд свердлить мене наскрізь. — Тимуре Давидовичу, перепрошую, але вам не здається, що пані Орлова не має жодного стосунку до юридичних питань?

Я мовчки напружуюсь, приготувавшись до чергового удару. Але замість очікуваної критики — його погляд. Різкий. Знайома іскра в зіницях, що змушує серце пропустити удар.

— Здається, — спокійно знизує плечима Тимур.

Я підводжу брову. Це що зараз було?.. Він... підтримує її?

— Мені здається, що Вікторія дала слушну пораду. Заплануйте витрати на зовнішнього юриста. А краще — відразу на адвоката. Знайдіть мені того, хто швидко врегулює це питання, — він кладе ручку на стіл, не підвищуючи голосу, але кожне слово — наказ. — Олено Миколаївно, сподіваюсь, у вас є корисні зв’язки?

— Звісно... — криво посміхається вона, намагаючись зберегти гідність. Але її голос тремтить, а в очах читається ненависть. До мене. 

— Добре, — коротко киває Тимур. — Тоді на сьогодні все. Гарних усім вихідних.

Він більше не дивиться в мій бік. Але мені більше й не треба...

Усі починають збирати речі. Я теж не хочу затримуватись — після звільнення Олі роботи вдвічі більше, ледве встигаю.

— Вікторіє Володимирівно, залиштесь, будь ласка, — голос Тимура суворий, сухий, без натяку на тепло.

О, ця переможна посмішка юристки... Вона, мабуть, уже уявляє, як мені читають догану за довгий язик. Якби тільки вона знала, куди саме він його ховав під час нашої останньої зустрічі в цьому залі — прокляла б мене. Гарантовано! 

— Я вас слухаю, Тимуре Давидовичу, — спокійно відповідаю, сідаючи на край столу біля нього. Його погляд ковтає мій рух. Хижо. Повільно. Ніби збирається роздерти просто тут. 

— Питання з Анею закрите, — каже він рівно. 

Якби я стояла — точно б сіла. Щелепа майже вдаряється об стіл. У скронях стукає так, ніби хтось б’є зсередини.

Він щойно… що? Закрив питання Анею? І так просто про це повідомляє? Без пояснень, без драми, без розмов? Мене ніби хвилею накриває — з головою.

— Ти… серйозно? — слова ледь збираються до купи. Я вдивляюсь у його очі, шукаючи ознаки брехні. Цинізму. Гри. Хоч чогось знайомого — холодного, що захищало б мене від надії.

Але там… інше. Щось, чого я давно не бачила. Пряме, без броні. І це лякає більше, ніж усе, що було між нами раніше.

Я ж уже все вирішила. І відпустила. Думала, він зрозумів мене — і пішов далі. Думала, йому простіше лежати ночами з тією шмаркачкою, а мене бачити лише у звітах і на нарадах.

Але ні… Він стоїть тут. Переді мною. Без виправдань. Без жалю. Просто поруч. І це бісить. Бо саме цього я чекала надто довго, забороняючи собі повірити в нас. А тепер мене це лякає. Що як я потягну його за собою в те огидне болото?

— Тепер я належу тільки тобі, муркотлива, — він підходить ближче, загорнувши в обійми.

— Тобто… — примружуюсь.

— Тобто тобі терміново треба вигадати нову причину уникати мене. Бо поки ти думаєш… — його коліно повільно вклинюється між моїх ніг, притискаючи мене до столу, — ми можемо трохи побешкетувати.

Його рука — на потилиці, м’яко, але впевнено притягує мене ближче. Очі палають.

— Якби ти тільки знала, як важко було сидіти на цій нараді… в цих, чорт забирай, тісних брюках…

Все. Я просто здаюся... Бо як інакше вижити, коли щойно ти домовляєшся про ціну власної свободи з покидьком, який готовий продати тебе в мішку? Як інакше не втратити себе, коли щоранку прокидаєшся з відчуттям зашморгу на шиї, а кожен день — наче новий рівень виживання?

Може, справді… спробувати. Але на своїх умовах. Без обіцянок, минулого, без серця.

Просто секс. Просто ночі. Просто інший бруд — добровільний. Там, де правила хоч трохи зрозумілі. Де задоволення — не ілюзія, а вибір. Якщо вже я змушена бруднитись, хай це буде моїм. У ліжку. З тим, кого я вибираю сама.

Я не маю права втягувати його в те, що ховається за лаштунками. Але якщо він сам так наполегливо рветься всередину — можу використати. Бути поруч і бути тією, хто бачить його слабкі місця, його рішення. Знати, куди він іде, з ким говорить, про що мовчить — і, поки він не бачить, рухатися іншим шляхом. Коли буде потрібно — обігнати. Збрехати. І, якщо доведеться, захистити його навіть ціною власного падіння.

Так буде безпечніше. І, можливо, це дасть мені шанс вижити.

— Ти досі мовчиш, Вікторіє.

Мовчу, бо… Бо як сказати, що я давно загубилась? Що йду навпомацки між минулим, яке тягне вниз, і майбутнім, у якому себе не бачу? Мовчу, бо боюся зробити крок — не туди. Але раптом він… саме той ковток повітря, який дає можливість дихати?

— Побешкетувати, кажеш?.. — мій голос хрипкий, губи сухі, облизую їх повільно, майже як виклик. — А ти впевнений, що зможеш витримати це, Тимуре?

Бо, знаєш, що?

Анечка теж зупиняла мене. Якби не вона — я б уже давно зірвала з тебе сорочку, роздираючи нігтями шви. І, чесно? Я майже впевнена: Аня зізналась про шантаж — Тимур обов’язково візьметься за пошуки негідника. А я? Я ж не самогубиця, щоб одночасно тримати руку в його гаманці — і лізти до нього в ліжко. Мене влаштує щось одне. Хоч він і не залишає мені вибору.

Здається, настав час назвати речі своїми іменами.

— Можено перевірити. 

— Ти хочеш мене? — нахиляюсь до нього ближче, ледве торкаючись носом його щоки. — Тоді зізнайся мені, як саме?

Він кладе долоню мені на талію, ковзає пальцями нижче, але не поспішає. Його голос — низький і хрипкий від стриманого бажання:

— Я хочу, щоб ти сіла на мене. І більше ніколи не втікала. Хочу чути твій стогін, коли візьму тебе повністю... Хочу відчути, як ти тремтиш під моїми руками... Як розсипаєшся для мене, здаєшся мені, стискаєш пальці від наприги, щоб не закричати занадто голосно... Хочу, щоб після тебе нічого не було. Бо ти — моя точка кипіння.

Я затамовую подих. Цей голос. Ці слова... Як же довго я чекала, щоб хоч раз почути від нього щось подібне.

— Це занадто відверто. Навіть для тебе, — дивлюсь йому в очі.

— Повір, я вже давно зняв усі бар'єри... окрім одного, — він грає бровами, усміхається з тією самою зухвалою впевненістю… і витягує з кишені презерватив. — Поряд із тобою ризик — частина задоволення. Але навіть це треба контролювати.

— Один? Якось несерйозно, — намагаюсь зберегти рівновагу, але сміх зрадницьки виривається з мене, коли він робить вигляд, що ображений.

— Я не звик тягати цілий набір... Але при нагоді виправлюсь, — бурмоче він і накриває мене, як буря. Його поцілунок — глибокий, жадібний, наче все, що було раніше, — лише прелюдія до цього моменту.

Я ковзаю рукою вниз, під його пояс, торкаюсь гарячого напруженого тіла — і все всередині стискається від бажання. Моє. Тимчасово, але тільки моє. Занадто довго я стримувалась. Занадто багато терпіла. І що він зробив? Прибрав останню перепону між нами. Своїм рішенням. Своїм вибором. Для мене. 

— Я надішлю тобі адресу, — його пальці ковзають по моїй щоці до губ. — Ти приїдеш. Без відмовок. Без ігор.

Я відкриваю рота, щоб щось відповісти, але його палець м’яко торкається моїх вуст — забороняючи навіть спробу заперечити.

— Я не твоя перерва між нарадами, Вікторіє, — він гостро акцентує свої кородони. — Я хочу тебе всю, без залишку. У своєму ліжку. Довго. Доти, доки ти не зрозумієш: я — твій кінець.

Це що, заявка на довгу ніч? Звучить дуже гаряче...

Я обхоплюю губами його палець, грайливо пестячи язиком. Його очі темнішають, подих важчає, а він притискається до мене пахом так, що повітря перехоплює.

— Ти граєш із вогнем, Кицю… — бурмоче він, коли я показую, наскільки вміло вмію працювати ротом.

Я змушу тебе забути про всіх твоїх студенток, Тимуре. Навіть якщо доведеться вчитись новому.

Моя рука знаходить його твердість крізь тканину, ковзає повільно, натискаючи рівно настільки, щоб зірвати його з гальм.

— Можемо почати тут, — змовницьки пропоную.

— Ні, — його жорсткий тон — як холодний душ. Він м’яко, але впевнено відштовхує мою руку і застібає ремінь. — Поспішай. Я хочу взяти з тебе все це вже вдома. Я не вмію довго чекати.

— Ну що за нудьга. Ще скажи, що вдома ти мене візьмеш у місіонерській позі, — дражню його, бо помічаю, що двері конференц-зали залишились відкритими. Боїться? Ну, не вперше ж! З нею він таке витворював, а що зі мною не так?

— Візьму, — відповідає він суворо. — Ще й як візьму. І ти слухняно скінчиш, не граючись у зухвалу, — обіцяє Тимур, і від цих слів я ледве проковтую клубок у горлі. Байдужою залишитись просто неможливо.

— Збирайся, Віко. Не змушуй нас обох чекати.

Я зіскакую зі столу — сьогодні мені не вдасться вмовити його на щось екстремальне. Але іншим разом...

— Сподіваюсь, у себе вдома ти будеш менш… стриманим, Тим-у-рчику, — шепочу з лукавим акцентом, а наступної миті — хльоскаючий ляпас по сідниці й палаючий погляд, від якого підкошуються коліна.

— Геть звідси, вперта! — шипить він. — Чекатиму у себе.