Раді Вас бачити!

Тимур

Прокляте збудження, що вже болем віддає нижче живота. Стараюся зосередитись на дорозі, але мене відволікає навіть її запах… і ці диявольськи довгі ноги, що безсоромно простяглися на моїх колінах. Ця вперта жінка навіть не реагує, коли я прошу її сісти як належить і пристебнути пасок безпеки. 

— М-м-м, — задумливо гортає буклет. — Уявляєш, тут навіть акваклуб є, — з захопленням розповідає вона, уважно читаючи всі плюшки заміського комплексу.

Я лише на мить переводжу погляд на її зосереджене обличчя, але очі ковзають нижче. Виклично-червоний топ, під яким видно, як соски пружинять від прохолоди — навіть кондиціонер грає не на мою користь. А ці її шорти… взагалі суцільна катастрофа!

— О, гончарна майстерня! Завжди хотіла спробувати… — вона причмокує, закидаючи в рот льодяник. — Але мушу сказати, що в цьому комплексі не вистачає родзинки. Якби хотіли привабити товстосумів — могли б хоч стриптиз-бар відкрити.

— Відкрий, будь ласка, пляшку води, — киваю назад, де лежать наші сумки.

Віка одразу повертається й тягнеться до пляшки, а я буквально осліплений її спокусливо вигнутими сідницями в цих крихітних шортах і п’ятою, що придавило моє надто болюче збудження.

— Тобі відкрити? — питає вона, і в мене остаточно зносить дах. 

Ну, стерво! 

Я різко звертаю на узбіччя, ледь не наїхавши на траву. Віка здригається й хапається за поручень. Я глибоко вдихаю, намагаючись хоч трохи прояснити голову. Але варто лише глянути на неї — і всі зусилля коту під хвіст. Я надто напружений, щоб нормально вести машину.

— Тимуре? — вона здивовано блимає, наче не знущається з мене вже чортзна-скільки. — Води? — простягає пляшку, з якої я одразу з жадністю п'ю, не зводячи з неї роздратованого погляду.

— Скажи чесно, коли я сказав, що хочу тебе без білизни — ти зрозуміла це буквально? — видихаю, даючи їй останній шанс розвіяти мої підозри.

Будь ласка, Віко, скажи, що на тобі бодай стрінги, хай навіть непристойні!

— Хочеш перевірити просто зараз? — її губи розтягуються в розпусній усмішці, а погляд стає хитрим, як у лиси.

— Мені шалено подобається, коли ти така… Але тільки в ліжку чи коли ми самі, — починаю нудну лекцію, намагаючись приструнити в першу чергу себе.

— Так ми ж самі, — безтурботно знизує плечима, прикушуючи губу.

— Ми в машині. І я за кермом, — кажу жорсткіше. — Ти мене занадто збуджуєш, щоб я був певен у нашій безпеці.

— Хочеш помінятися місцями? — пропонує вона, раптом оживляючись.

Я з підозрою прищурююсь. Вона думає, що буде за кермом, а я — намагатимусь її звабити? Чудово! Але доведеться її розчарувати: я нарешті відпочину. До комплексу ще добряче їхати.

— Залюбки, — відстібую пасок і терпляче дивлюсь, як Віка прибирає ноги з моїх колін, дозволяючи мені вийти. Спекотний літній день тисне на плечі, але, щойно я випростався, стає легше дихати.

Я відкриваю дверцята з іншого боку — і бачу, як вона перелазить на моє місце, виставивши свою дупцю... Їй весело, очі блищать зухвалим вогнем, а я ледве стримую звіра всередині. Вона чекає, поки я сяду поруч.

— Тобі це з рук просто так не зійде, — хрипко зазначаю, чудово знаючи, що вона цього і хоче — мого голоду, свого контролю наді мною.

— Я просто допомагаю тобі реалізувати головну місію, — знущається, ще й без жодного дотику.

— Їдь, — наказую, бо ще трохи — і я зірвуся.

Краще дочекаюсь вечора, якщо виживу… А потім…

Телефон відриває мене від думок. Вхідний дзвінок від мого директора з безпеки. Я вагаюсь мить, кидаю погляд на Віку. Архипов має новини щодо справи з Анею. Але якби я не довіряв Мурці — вона б ніколи не потрапила до мого будинку, а тим паче за кермо.

Може, вона навіть підкине мені кілька розумних ідей, як вирахувати криса в компанії? Віка — розумна, спостережлива й до біса прониклива.

— Так, Олексію Андрійовичу. Є новини? — вітаюсь, і ловлю здивований погляд Віки.

Усі мої працівники проходять перевірку Архипова, тому і знають його дуже добре. Іноді він перегинає — може вилаяти в курилці моїх підлеглих чи виписати штраф за запізнення. Але з тих пір, як він з’явився, прогульників поменшало, а дехто й курити кинув.

— Не дуже втішні, Тимуре Давидовичу, — серйозно відповідає чоловік. — Після вимкнення світла в офісі камери нічого не фіксують. Зовнішні не охоплюють парковку, а дерева затуляють огляд з ТЦ. Я вже складаю список усіх, хто затримується допізна, але він вийшов надто довгим… І ще — експертиза з листка: тільки ваші відбитки та Василенко. Поки що — глухий кут. Цим негідника не зловиш. Він усе передбачив.

Я зітхаю. Дарма сподівався на швидке вирішення. Той, хто заліз у мою кишеню, явно був обережним і розумним.

— Подумайте про оновлення камер у коридорах і фінвідділі. Хочу бачити, що відбувається після заходу сонця. Перевір кредитну історію працівників: хто швидко погасив борги, хто зробив великі покупки або поїздки. Це і буде наша зачіпка, — киваю собі самому.

Коли камер недостатньо — шукай мотив. А мотив у шантажистів завжди один — жадоба.

Я повертаюся до Віки, ловлячи її напружений погляд. Вона мовчить, але явно намагається зрозуміти, про що йшлося.

— Вибачте, що не здогадався одразу. Шукати винних — моя робота, — каже Архипов, із ноткою докору до себе.

— Все добре, Олексію. Ви й так чудово справляєтесь. І не забувайте — я не приймаю переробок на вихідних.

— Та які ж це переробки, Тимуре Давидовичу? Це ж цілий детектив... Як тільки буде звіт — скину на пошту. Гарного вам вікенду!

Я кладу телефон до кишені, ловлячи мовчазне запитання у погляді Мурки. Вона не витримує.

— Щось трапилось? — питає мене якось роздратовано.

— Полюю на пацюків у компанії, — знизу плечима. Не час розповідати, що йдеться про шантажиста… і про Аню.

Якщо моя ревнива Киця ще раз вирішить, що між мною й іншою щось було… Ми знову будемо без настрою. Вікторя обожнює провокувати. Особливо своїми дошкульними питаннями в найбільш невчасні моменти — як-от під час сексу. Це збиває з думок і дратує.

— То ти найняв щуролова? — цікавиться Віка з удаваною легкістю.

— Цілу бригаду, — киваю, помічаючи, як її тіло раптом напружується.

— Значить, усе серйозно? — вона смикається на сидінні, її цікавість розгоряється з новою силою.

— Не тисни так на газ, Віко, — зауважую, коли помічаю, як стрілка спідометра різко смикнулась угору. — Насправді нічого критичного… Але я хочу знайти шкідника якнайшвидше, — відповідаю, приблизно уявляючи, скільки це ще триватиме.

— Особисто тобі нашкодили?

— Так, але діяли брудно — чужими руками, — уникаю прямої відповіді. — Давай залишимо цю тему, — тягнусь до брошури, яку кілька хвилин тому вивчала Віка. — То ти не проти спробувати себе в гончарстві?

— Якщо чесно, я сподівалася, що ти візьмешся мене зваблювати… — її інтонація знову стає розслаблено-звабливою, хоч руки на кермі вона стискає з надмірною силою.

Чого це вона така збентежена?

Схоже, мене чекає ще не одне уточнення про мою команду з пошуку «щурів». Віка занадто розумна й зацікавлена, щоб залишити таку тему без уваги.

— Я цим обов’язково займуся, — обіцяю їй, цій чортівські звабливій дівчині, від якої з’їжджаю з глузду. — Але залишмо це на вечір. Можливо, до кінця дня ти ще щось встигнеш утнути — щось таке, за що захочеш, щоб тебе добряче покарали.

Усміхаюсь, спостерігаючи, як губи Віки розтягуються в хижій, багатообіцяючій посмішці.

З нею точно не засумуєш. І мені це подобається.