Раді Вас бачити!

Тимур

Переодягаюся після акваклубу — джинси, футболка. Здається, трохи відпустило після розмови з Вікою… Але варто було цій чортовій шафці не закритися, як я з люттю вгатив по дверцятах, аж поки вони не захлопнулися намертво.

Дамір мене просто обвів довкола пальця. І дозволив собі підлість — приватизував мою спеціалістку. Знаючи, що вона мені подобається. Міг би сказати, як друг. А вона? Вона ж теж знала — і мовчала.

Я не повертаюсь до басейну. Замість цього прямую в затишну альтанку, замовляю віскі з льодом і просто дивлюсь у темряву. Я надто злий, щоби спати. Тим більше — лежати поруч із нею. Мене розриває зсередини. Хочеться, щоб вона пошкодувала. Щоб сама прийшла — і благала пробачити. А ще… покарати. За той купальник, за рушник, який нічого не приховував, за те, як стояла біля нього. Вона взагалі хотіла прикритися?

Із кожною думкою я заводжусь ще більше. Я втратив інвестора через неї! Дамір використав момент і впарив свій проєкт Ігнату Ростиславовичу. Але перед очима зовсім інше — їхні погляди, його кабінет, той диван… До біса все! 

— Ти що, вирішив спочатку напитися, а вже потім — на подвиги? — поряд сідає Ярослав, посміхається.

Я мовчки переводжу погляд. Він сьорбає пиво, хмуриться.

— Я щось пропустив?

— Та ти, бляха, цілу драму пропустив, — кидаю, а в голові знову зринає Віка. Зніяковіла. Напівоголена. І самовдоволене рило Даміра.

— Будь готовий: вона тобі душу випатрає, — хитає головою Яр. — Але от що дивно… Чого ти досі тут сидиш?

— Бо якщо зараз піду — буде ще гірше. Я не контролюю себе, — зиркаю на келих. — А бути з нею поруч зараз — це не просто складно. Це як тримати гранату без чеки й робити вигляд, що все нормально.

— Або гратися з відкритим полум’ям... — підморгує Ярослав. — Дай вгадаю. Ти хочеш її нагнути. Або в прямому, або в переносному сенсі. Бо вона це заслужила, так?

Я зітхаю. Але він має рацію. В усьому. Навіть у тій хижій усмішці.

— Ми з Нікою теж проходили через це. І скажу тобі так: найприємніше — буквально. Після цього вона ставала такою шовковою… І, знаєш, іноді навіть хочеться, щоб вона знову накосячила.

Я усміхаюсь, але в моїй усмішці гіркота. У нас не так. У нас все серйозніше.

Прийти в номер, і «нагнути» жінку без зайвих слів… Це щось новеньке.

Я мовчу. Але думка вже проростає. Прийти. Подивитись в очі. Не питати — діяти. Вимагати. Не слухати, а змусити її говорити без слів.

Взяти її, не дозволивши ховатися за виправданнями. Якщо вже вона хоче «порозумітися тілом» — хай спробує. Але за моїми правилами.

— А якщо вона ні в чому не винна? — питаю я, і Ярослав хмикає.

— А жінки колись скаржились на хороший секс? — відповідає він питанням. — До того ж, Віка не виглядає паїнькою. У таких — повна шафа скелетів. Варто відкрити дверцята — і посиплються один за одним.

Точно. Один скелет уже випав і мало не вдарив мене по голові. А ще вона сьогодні цілий день доводила мене і, схоже, сама ж чекала, коли я зірвуся.

— Бачу, щось у твоїй голові прояснилось, — підмічає Ярослав. — Головне, сильно не галасуйте. Хатина дерев'яна — звукоізоляція нікудишня.

— Не хвилюйся. Я сам затулю їй рота, — усміхаюся я, тисну руку другові й рушаю до будиночка.

На першому поверсі — ще хтось із наших. Не зупиняюся.

Повертаю праворуч. Спочатку думаю увійти тихо — може, вона спить. Але в останню секунду — грюк дверима. Даю зрозуміти: я повернувся. І настрій у мене зовсім не райдужний.

Кімната простора, але я одразу чую, як Віка різко підхоплюється. Вмикає світло. Я йду до неї, не ховаючись і не стримуючи шуму, змушуючи її напружитися. Вона стежить за кожним моїм рухом.

Зупиняюся навпроти ліжка, пронизуючи її поглядом. Безпомилково помічаю — вона без одягу. Прикрилася лише простирадлом. Без сумніву, чекала мене. І, здається, Вікторія мала ті самі думки, що й Ярослав. Секс як форма вибачення... Я один думав про щось інше?

Але я ж не дозволю їй так просто відкупитися. Чи не так?

— Я даю тобі п’ять робочих днів, — кажу рівно. — За цей час ти закінчиш усе, що пов’язане з Даміром.

Ні питань. Ні варіантів. Лише факт.

Віка киває. Повільно. Наче зважує, чи сперечатись.

— Жодної інформації. Жодних обговорень. Жодного зв’язку з ГріннГруп — ні прямо, ні опосередковано.

Вона знову киває. Тепер із помітним внутрішнім опором.

Але я ще не закінчив.

— А якщо ти й далі хочеш мене провокувати — роби це лише для мене. Я не терплю, коли на тебе витріщаються інші. Почнемо з малого: твоє тіло — не вистава для мого оточення. Воно — для мене. І тільки для мене.

— Але я ж не… — вона хоче заперечити, однак я не дозволяю закінчити.

— Погоджуєшся, — перебиваю твердо, не підвищуючи голосу, але не залишаючи їй простору для сумнівів. — Якщо ні — я зніму тобі окрему кімнату, і ми поставимо крапку на цій історії.

Її погляд тьмяніє. Сяйво опору повільно гасне. Вона киває, мов відступає не переді мною, а перед власними суперечностями.

Я нахиляю голову трохи вбік, придивляюсь до неї уважніше.

— То ти все ж хочеш окрему кімнату? — уточнюю, даючи їй останній шанс озвучити свою позицію.

— Ні, — відповідає вона спокійно. Голос твердий, упевнений. Вона дивиться мені прямо в очі — і в цьому погляді більше гідності, ніж у багатьох криках.

Я відповідаю їй майже лагідною усмішкою. Від цієї жінки складно відвести очі, навіть коли хочеш покарати її. 

— Сьогодні все буде так, як я скажу, — спокійно, без жорсткості, озвучую єдине правило, незворотно ставлю остаточну межу.

Бачу, як її плечі трохи опускаються. Напруга спадає. У погляді — тепло, губи злегка сіпаються в посмішці. Віка вважає, що я граю в її гру. Але цього разу — це моя партія.

— Опустися на коліна, — відходжу трохи вбік, тримаючи погляд на ній.

Вона не встає — вона буквально сповзає з ліжка, повільно, плавно, без різких рухів. Її погляд ізнизу вгору — не покірний, а викликаючий. Вона приймає правила, але не здається. Саме такою вона мені подобається. І річ не лише в чоловічому бажанні — це захоплення. Вона така… тільки зі мною. Це більше, ніж пристрасть. Це дійсно насолода бачити, коли жінка відкривається не перед усіма — а саме для мене.

Мої очі ковзають по її тілу — знайомі вигини, кожна лінія, кожен рух. На шкірі ще лишилися сліди ночі, яку ми провели разом. І саме це збуджує сильніше за будь-яку уяву: бачити, як я вкарбувався у неї. Вона пам’ятає. Вона носить мої сліди. І нині — вона знову моя.

Але навіть при тьмяному світлі я помічаю світлі плями шрамів — під ключицею, під грудьми, на животі, на стегнах. Вони не кидаються в очі, але вони є. Віка вдягає речі з характером. Але майстерно приховує справжнє — ніби не хоче, щоб хтось побачив її вразливою. 

А я бачу. І, чорт забирай, хочу бачити ще більше.

Вона помічає мій погляд, що ковзає по її тілу — точніше, зупиняється на шрамах. І враз стискається, обіймаючи себе за плечі, прикриваючи груди. Очі ховає, ніби злякалась, ніби соромиться того, що я бачу її таку, яка вона є.

— Заведи руки за спину, — прошу м’яко, але беззаперечно.

Вона ковтає повітря, затримує подих, вагається. А тоді — підкоряється. Повільно розгортає себе мені, відкриваючись, ніби віддає ключі від найпотаємнішого. Жодного опору. Віка прийняла правила. Вона прийняла мене.

А я? Я точно готовий до всього, що за цим стоїть?

— Поруч зі мною тобі нема чого соромитися, — кажу тихо, щиро.

В її очах блимає здивування. Вона піднімає погляд і дивиться не просто в очі — глибше. В саму суть. І я не ховаюся. Я залишаюсь відкритим, повністю, без захисту.

— Ти красива, дівчинко. Більше, ніж можеш уявити. Не тією красою, яку носять напоказ. Твоєю. Справжньою.

Ледь помітний кивок. Подяка. Ніжність, якої вона, можливо, й не чекала. Але я бачу: це важливо саме зараз.

— Все просто, Кицю, — нахиляюсь трохи ближче, голос стає низьким. Усміхаюсь — м’яко, але з тим самим тоном. Впевненим. Володіючим. 

Розстібаю ремінь. Клацання здається голосним у тиші — ніби постріл, після якого немає шляху назад.
Вона нервово зітхає і підповзає ближче, не ховаючись, не зупиняючись.

— Сьогодні ти віддаєш мені свій контроль. Повністю. І я обіцяю — триматиму тебе міцно. Без страху. Без зайвих питань. А взамін — у тебе є шанс довести, що належиш мені. Без «але». Без сумнівів. Без страху, що зламаєшся. 

— Я вся твоя, Тимуре... — вона схвильовано видихає.

Більше мені і не треба. 

***

Дамір

Ці дерев’яні стіни не мають ані сорому, ані совісті. Вони — мов старі базарні пліткарки, які передають далі кожен звук, кожен зітх, кожне ім’я, прошептане в темряві.

Сусідня кімната живе чужою пристрастю. Там Віка і Тимур. І вона — звучить, мов зітхання гріха, а він — мов чоловік, який забрав своє.

Це не має до мене жодного стосунку, кажу собі. Але кожен звук проходить крізь шкіру. І мене це бісить!

— Дамчику… — Карина намагається знову пірнути в мою увагу, і її голос уже дратує.

— Я на хвилину, — холодно відрізаю я, вивільняючись від її рук.

Нічне повітря не допомагає. Вітер лоскоче обличчя, але всередині пече. 

Оля. Вона з’являється, як вирок. Я думав, вона буде розвагою. Однією ніччю, яку можна витерти з пам’яті разом із простирадлами. Та замість цього вона проросла корінням у мій розклад, у кабінет, у думки.

Вона не слухає... Вона приходить. Вона питає. Вона вимагає. Я щоразу виганяю — словами, поглядом, холодом. А вона щоразу вертається.

Чому я досі її не зламав?

Віка, звісно, цьому лише заважає. Ходить із прапором «захисти Олю», ніби я монстр, а не чоловік, який просто не хоче чути дитячого «чому ти більше не пишеш мені?».

Я. Не. Хочу.

Не хочу більше її голосу. Не хочу її очей, які шукають мого тепла. Не хочу цієї жалюгідної прив’язаності. Я ж їй ніколи не брехав. Нічого не обіцяв. Вона сама вигадала казку, в якій я її герой. 

…Але тоді чому кожного разу, коли я виганяю її з офісу, мої пальці стискаються в кулак? Чому я чую її голос у голові, коли намагаюся заснути? Чому Віка сказала, що Оля — краща за інших… і я, чорт забирай, запам’ятав ці слова? Не відмахнувся, не посміявся — запам’ятав.

Я не хочу цього. Не хочу її. Не хочу цих наївних очей, запаху кориці, її ідеї, що кохання — це безумовне добро і я її неодмінно покохаю з часом. Може, вона і вірить у свої фантазії — але не я, чоловік, який звик до справжнього гіркого життя з післясмаком жорсткості і злості. 

Я вмію розставляти кордони. Вмію знищувати. Вмію позбуватися людей. Це мій навик, моє ремесло і мій захист.

І якщо завтра вона знову з’явиться у дверях мого кабінету, з цим своїм виглядом змерзлого цуценяти — я змушу її зникнути. Назавжди.

Без шансів на прощення. Без натяку на жаль. Навіть якщо доведеться стати для неї останнім вироком, після якого вже не буде апеляцій.

Або вона — зникне з мого життя. Або я — знищу її остаточно. Споганю серце, яке ніколи не хотів тримати в руках. І зроблю постріл — не для смерті, а щоб вона більше ніколи не змогла покохати. 

Про Даміра і Ольгу ви можете почитати у романі — КОЛИ Я ЗНИКНУ