Раді Вас бачити!

Тимур

Я не знаю, скільки ще дати їй часу й скільки шансів, щоб вона нарешті розповіла мені свої таємниці. Щодня я бачу, як Вікторія нервує, ухиляється від відповідей, вигадує десятки відмовок і легенд. Можливо, будь я сліпим ідіотом — ковтав би її слова, мов джерельну воду, але я точно знаю: щось не так.

Олексій доповідає мені про кожен її крок, кожен рух, але пазл усе ще не складається. Таке враження, що деталі взагалі з різних коробок. Єдине, в чому я впевнений — Віка збирає гроші. Велику суму. І попри те, що це їй дається непросто, вона жодного разу не натякнула, що їй потрібна моя допомога…

Вона навіть не дозволяє мені подумати, що може скористатись моїми грошима. Кілька разів я прямо починав розмову про фінанси, давав зрозуміти, що для неї в мене немає меж. Але ні — не прийшла, не послухала, ще й розізлилась.

— Нервуєшся? — тихо запитує вона, взявши мене під руку. Її дотик легкий, теплий. — Якщо потрібно, я можу весь вечір мовчати, — посміхається з лукавинкою.

— Ти вільна казати й робити все, що вважаєш за потрібне, — я накриваю її руку своєю. — Ти не та жінка, яку хочеться ховати. Я хочу, щоб усі знали про тебе. І даю тобі повне право окупувати мою територію, — кажу я, на що жінка пирхає.

— Обережно, — нахиляється до мого вуха. — Щоб ти не пошкодував про свої слова, — і встигає ніжно прикусити вухо. Так, що в тілі прокочується різкий імпульс і б’є просто в пах.

— Головне, щоб ти сама не пошкодувала, люба, — прошепотів я їй у відповідь, і очі її блиснули.

Вона ніколи не приховує ні захоплення, ні збудження. В емоціях вона справжня — і це їй, здається, теж до вподоби.

— Я згадала наш медовий місяць! — мамин голос змушує мене обернутись.

Батьки стоять поруч — усміхнені, уважні. Мама дивиться на Віку з очевидним інтересом, а потім переводить погляд на мене — і вже не приховує захвату.

— Що я бачу? У мого улюбленого сина розширені зіниці, прискорене дихання, пульс зашкалює… А поведінка — просто класика, — тато зітхає, провівши поглядом по мені знизу вгору. — Я ж казав, нас чекає сюрприз, — задоволено каже він, погладжуючи маму по плечу.

— Тату… — тихо зауважую, трохи зніяковівши через надто вже точний аналіз мого стану. — Привіт, мамо, — цілую її в щоку, татові тисну руку. — Я хотів би познайомити вас з Вікторією. Вона… моя жінка, — я не можу назвати її просто дівчиною. Це не те слово.

Тато зосереджено дивиться на мене, киваючи з розумінням. І він має рацію — я по вуха в ній. І єдине, що мене мучить — я майже нічого про неї не знаю.

Я подаю Вікторії руку, запрошуючи підійти ближче. Вона нервує, і я це бачу. Та й сам відчуваю легке хвилювання. Все-таки не щодня знайомиш дівчину з батьками. А тим паче — дівчину, з якою ти ще не впевнений, чи готовий будувати спільне майбутнє. Сьогоднішній вечір лише підсилить на неї тиск. Якщо вона й далі мовчатиме — мій батько скаже більше. Не просто ж так я це організував.

Такий, як Давид Григорович Громов — не просто психолог. Він зазирає в саму душу. Бачить навіть те, чого ти сам у собі боїшся визнати. Його не обдурити.

— Давид Григорович, — звертається вона, подаючи руку для привітання.

Та батько, замість рукостискання, з повагою підносить її пальці до губ і легенько цілує.

— Владислава Антонівна, але для тебе, люба, просто Влада, — мама не витримує і обіймає Віку. Та трохи здивовано видихає, але відповідає їй — м’яко і щиро. — Я вже й не думала, що колись побачу біля тебе жінку! — вигукує мама так голосно, що я мимоволі заплющую очі. Вона в мене емоційна. Дуже.

Я із задоволенням відзначаю, як палає обличчя Вікторії.

Скільки всього ми встигли натворити разом у ліжку — і жодного разу вона не червоніла так, як зараз, знайомлячись з моїми батьками.

— Прошу, сідайте, — запрошую я всіх до столу й допомагаю Віці вмоститись зручно. Батько, в свою чергу, галантно підсуває стілець мамі. — Я вже замов закуски напередодні. А от вино ще не вибрали, — інформую я.

— Яка там їжа, коли у нас таке знайомство, — відмахується мама, передаючи меню батькові, цілком довіряючи йому вибір страв і напоїв. — Віко, для нас це справжній сюрприз — знайомство з вами. Мій син любить несподіванки. Ви вже звикли до цього?

— Я була дещо здивована, коли він сказав про вечерю й знайомство, — обирає правильну стратегію моя Мурка, догоджаючи мамі. — Але я дуже рада познайомитися з людьми, які виховали такого неймовірного чоловіка. Він справжня мрія… — вона дивиться на мене і залишає ці слова у повітрі, як навмисний акцент.

Я відповідаю їй усмішкою й кладу руку під столом їй на коліно, ніжно погладжуючи пальцями.

— Вона чарівна, Тимурчику... — розтанула мама. — А як ви познайомились?

— Я працюю з вашим сином, — відповідає Віка без вагань.

Мама переводить на мене погляд, повний легкого напруження. Вона завжди оберігала мене від жінок, які могли б нашкодити. А службові романи для неї — табу.

— Ви працюєте його секретаркою? — за секунду її очі згасають.

— Віка — директорка департаменту маркетингу, — твердо кажу я, і бачу, як мама полегшено видихає.
— Вона прийшла в компанію понад вісім місяців тому. І настільки успішно справлялася з роботою, що завдяки її стратегіям ми уклали ключові контракти на кілька років уперед. Ближче ми познайомилися лише кілька місяців тому — на корпоративі.

Я помічаю, як Віка трохи прищурюється, наче пригадуючи, як усе було насправді.

— Ого! — вражено зітхає мама. — Ти виглядаєш такою молодою для директорки… Це, мабуть, складно — керувати такими процесами й людьми?

— Інколи навантаження буває шаленим, але мені подобається моя робота… — відповідає Віка спокійно, але з іскрою в очах.

— Настільки, що Віка навіть деякий час допомагала налагодити роботу в компанії Даміра, — втручаюся я в її відповідь, за що отримую легенький удар ногою під столом.

— Отже, ви справді цінний фахівець. Дамір дуже вимогливий у роботі: якось він звернувся до мого ательє — то були найважчі два місяці в моєму житті! — з усмішкою зізнається мама, й її прихильність до Віки лише зростає.

Я нарешті заспокоююсь. Мама в мене до всього дійшла сама, і терпіти не може тих, хто не здатен впоратись із проблемами без сторонньої допомоги.

Дивно, але я прагну зовсім іншого. Мені необхідно, щоб моя жінка розповідала мені про свої труднощі. Щоб я міг їх вирішити, або принаймні — бути поруч. Але, схоже, я обрав надто сильну жінку. Вона ні за що не визнає себе слабкою і тим паче не попросить допомоги.

До нашого столу підходить офіціант, ми переглядаємось і робимо замовлення.

— Віко, а як же ваші батьки? Чому ви не запросили їх на вечерю? — як завжди влучно питає батько. Мурка помітно напружується.

— Моя мама живе досить далеко від столиці. Але Тимур обіцяв, що ми її навідаємо, щойно з’явиться трохи більше вільного часу, — відповідає Віка з примушеною усмішкою.

Батько кидає на мене погляд, мовляв: ти впевнений, що там все гаразд?

— Ви не ладнаєте з мамою? — бестактне питання батька зависає у повітрі й створює напружену тишу. Я відразу дивлюся на Віку, вловлюючи зміну її емоцій.

— Що ви… У нас із мамою добрі стосунки. Я її дуже люблю. Просто через відстань ми спілкуємось не так часто, як хотілося б, — її голос трохи тремтить, і я ледь упізнаю в ньому свою впевнену жінку.

Все, як я й припускав — у неї проблеми, які вона не показує нікому.

— Так, інколи батькам буває дуже прикро, коли діти полишають дім і вже не так часто приїжджають… — втручається мама, з легким докором глянувши на мене. — Але ж діти теж мають будувати своє життя і сім’ю. Не можна їх за це сварити.

— А з якого ти міста? — питає батько, вже беручись до закуски.

— Моє місто зовсім невеличке, тихе, можна сказати — загублене серед мегаполісів, але з історією. Мама завжди мріяла, щоб я вступила до престижного університету і знайшла хорошу роботу. Мені це вдалося, і я щаслива, що сьогодні тут — з вами… і з ним, — вона говорить швидко, ніби прагне скоріше втекти від теми. Але і тато, і я помічаємо — на пряме питання вона так і не відповіла.

Тато м’яко посміхається й підіймає келих безалкогольного вина.

— За знайомство, люба, — ми всі піднімаємо келихи і чокаємось.

Мурка м’яко зминала серветку в руках, опустивши її на коліна. Помітивши мій погляд, відвела очі й ледь не схилилась над тарілкою.

Її нещирість стає надто очевидною.

— Ви вже мешкаєте разом? — мама з цікавістю дивиться на Віку. Та вирішує зайняти рот їжею й мовчки проігнорувати запитання. Особливо незручне.

— Так вийшло… Віка, звісно, чинила спротив, але в переговорах я, сама знаєш, досить переконливий, — намагаюсь згладити атмосферу, і мої слова викликають у Вікторії усмішку та короткий погляд.

— Нічого собі! Зазвичай у наш час дівчата самі кидаються на шию і починають витрушувати з чоловіка гроші, — мама не приховує свого захвату. — А Віка ще й з тобою змагається, навіть мені це не завжди вдається!

— Тут я теж не завжди перемагаю. Іноді Тимур не залишає вибору, і легше просто погодитись, — Віка трохи розслабляється.

— О, як знайомо! — жваво підхоплює мама. — Якщо Тимур щось вирішив, то зрушити його з місця не зможе навіть апокаліпсис.

— Я ніколи не приймаю рішень на шкоду, — знизу плечима я. — Між іншим, я завжди відкритий до іншої думки. Зізнаюся, як чоловікові мені хочеться вирішувати все самому, але це не означає, що я ігноруватиму бажання жінки.

— Якби це було не так, ми б із тобою тут зараз не сиділи, — зауважує Віка. — Це ж ти був ініціатором наших стосунків. Уявіть собі, проходу мені не давав! — батьки сміються, спостерігаючи за нашим дружнім «перепалом».

— Авжеж. Ти б тільки бачила, як виблискували твої очі, коли ти на мене дивилася… А як ти ставила мене на місце на тих нарадах — видовище ще те! — підтримую я її, і ми обмінюємося усмішками.

Ми добре пам’ятаємо ту гримучу суміш гніву й пристрасті, що тримала нас тижнями.

— Припини мене бентежити, — моя дівчинка справді ніяковіє й легенько штовхає мене ліктем.

— Люба, тобі нема чого соромитися. Ми такі щасливі бачити вас закоханими, — коментує мама, досі на сьомому небі від несподіваної появи Віки на нашому родинному вечері.

— Тимуре, ми якраз завершуємо будівництво дачі. Думаю, вже за місяць можна буде там відпочити. Ми з мамою будемо раді запросити вас на вихідні. Можливо, до того часу Ната з Артемом прилетять із-за кордону. Наталка — твоя двоюрідна сестра, нещодавно народила донечку. Був би справжній сімейний вікенд, — каже батько, і його ідея мені подобається.

— Ната, здається, зовсім про мене забула. Не дзвонить, не пише, рідко знаходить час, щоб поговорити… — ми обговорюємо родичів, і мої батьки з захопленням розповідають про їхні досягнення та кумедні ситуації з життя.

Віка уважно слухає, щиро сміється, щось підтакує, але… не розповідає про себе нічого. Так, ніби в неї немає ні родичів, ні друзів, ні минулого взагалі. Ніби вона виросла не серед людей, а в тіні. Жодного випадкового зізнання, жодної особистої деталі — тільки підтримка розмови та загальне захоплення.

Вечеря триває недовго, але за ці дві години батько не раз кидає на мене попереджувальні погляди. Мама, з інтересом придивляється до Віки, тримається приязно й тепло. Як тільки вони йдуть із ресторану, Віка мовчки допиває вино, не зводячи очей з майже повної тарілки. За весь вечір вона майже не торкалася їжі.

— Все пройшло досить добре, — кажу я, доливаючи в склянку мінералки. — Віко? Як тобі мої батьки?

— Вони… милі, — м’яко усміхається вона, повернувшись до мене. — І дуже цікаві.

— Я нечасто знайомлю їх зі своїми жінками. Вони справді були здивовані. Але ти їм сподобалась — можеш не хвилюватись, — заспокоюю я її. Віка підсувається ближче й схиляє голову мені на плече.

— У тебе хороші батьки, Тимуре, — шепоче вона, обіймаючи мене. Я зітхаю їй у волосся, не розуміючи до кінця, чому в її очах — така суміш печалі. — Я дуже втомилась. Поїхали додому?

Це її «поїхали додому» викручує мені душу. Так просто, природно, правильно… Але водночас моє серце стискається від ніжності — і холодніє від тієї прірви, яку між нами вириває її мовчання.

Доїжджаємо швидко. Віка засинає ще дорогою. Я веду машину повільніше, раз по раз поглядаючи на неї — таку беззахисну, спокійну, справжню… Лише уві сні вона дозволяє собі бути слабкою.

Та я хвилювався даремно — вона не прокинулась навіть тоді, коли я виніс її з машини на руках, коли роздягнув і вклав у своє ліжко. На мить навіть злякався, чи все з нею гаразд, — доторкнувся до щоки, прислухався до дихання. Віка тільки тепліше притислась до моєї долоні.

Я не стримав усмішку й нахилився, щоб поцілувати її в маківку.

Потім тихо зачинив двері й пішов у кабінет. Лише сів за стіл — і вже набрав номер батька.

Він відповів миттєво, ніби весь цей час не зводив очей із телефона.

— Ти ніколи не шукаєш легких шляхів, так, Тимуре? — поцікавився тато з ноткою іронії, і я буквально почув, як він усміхається.

— Тільки без повчань, я ж просив не про це. Просто допоможи розібратись і скажи, що ти зміг зрозуміти, — напружено кажу я, прикривши очі від утоми.

— Вона приховує інформацію про своїх родичів і про рідне місто. Точніше — будь-яку інформацію, що стосується її життя до переїзду до столиці. Якщо ти хочеш дізнатись більше, тобі доведеться зрозуміти, звідки вона і що змусило її поїхати…

— Я це вже помітив. Щось іще? Таке, чого я міг не побачити? — уточнюю з напругою в голосі.

— Вона закохана в тебе, — стверджує батько, і від цих слів мене ніби смикає. Я вирівнююся в кріслі, потираючи перенісся. Вона казала це в машині — і я сам досі не зрозумів, чи то мені здалося, чи вона справді зізналася. Але… це гріє. Мурка закохана в мене.

— Я теж… Закохався в неї, як хлопчисько. Поруч із нею мій мозок взагалі вимикається, — посміхаюсь сам собі.

— Вона сьогодні була надзвичайно стривожена. Стрес буквально прописаний в її очах. Вона виснажена, пригнічена. Думаю, наша зустріч її емоційно зламала. Віка весь вечір дивилась на тебе з тугою — можливо, навіть шкодувала про якісь свої вчинки… Але вона сильніша, ніж здається. Гадаю, вона щось пережила в минулому — і досі не може звільнитися від цього у теперішньому.

— У підсумку питань стало ще більше, ніж відповідей, — сумно всміхаюся, не уявляючи, як мені розплутати цей клубок, коли я навіть не знаю, з чого він складається.

— З жінками завжди так, сину, — посміхається тато. — Головне — не тисни. Вона звикла до самостійності. А якщо ти полізеш туди зі своїм контролем — це може мати дуже серйозні наслідки.

— Я відчуваю, що щось справді відбувається… Але нічого не можу зробити. У такі моменти я відчуваю себе безпорадною дитиною. Але найбільше я хвилююся за Віку. Вона дійсно не хоче, щоб я втручався, — зізнаюся, вперше за довгий озвучуючи свої страхи.

— Ти ніколи не був безпорадним, Тимуре. Усьому свій час. Але не приймай поспішних рішень. Правда — це не завжди щось солодке. Але її треба знати й вміти з нею впоратись, — повчає мене батько, але з тією мудрістю, яку я завжди поважав.

— Дякую. Я подумаю над твоїми словами…

— Тимуре? — кличе мене тато.

— Так?

— Віка нам справді сподобалась. Думаю, що дуже скоро ми зможемо познайомитися з тією справжньою Вікою, яка відкриється і довіриться.

— Я цього хочу більше за будь-що, — кажу я батькові з щирістю, яка не потребує доказів. — Поцілуй маму від мене. На добраніч.

— На добраніч, синку, — відповідає він тепло, але я чую у його голосі турботу, що не вщухне навіть після завершення розмови.

Я кладу телефон і відчуваю, як мене накриває хвиля безсилля. Хочеться вити — від напруги, внутрішнього розриву, від того, що я нічого не можу вдіяти. Сидіти склавши руки — нестерпно. У мені, здається, вмонтовано якийсь первинний механізм: захищати, берегти, діяти. Але з Вікою це не спрацьовує. Бо кожна дія — як рух по мінному полю.

Іноді я ловлю себе на думці, що просто хочу вхопити її за плечі, змусити подивитись мені в очі й нарешті сказати правду. Але тато має рацію — на неї не можна тиснути. Інакше втеча буде миттєвою. А я не витримаю, якщо вона піде, відгородиться, замкнеться. Не зараз. Не коли вона така вразлива.

Я йду у ванну, стою під душем довго, без руху, сподіваючись змити з себе тривогу. Але в голові лише вона. 

Коли повертаюся до спальні — вона спить. Глибоко, довірливо. Я знову відчуваю: вона мені довіряє більше, ніж, можливо, довіряла комусь за останні роки. І це… ріже. Як лезо. Бо я знаю — вона досі бреше. Мовчить. Ховає себе від мене.

Я згадую, як вона щоночі мерзне, хоча й ніколи не зізнається в цьому вголос. Щоб їй було тепло й затишно, тихо відкриваю шафу в пошуках її піжами. Відчиняю її секцію, перебираю одяг, здивовано розуміючи, скільки речей вона ніколи не носила. Я намагаюся нічого не чіпати, просто знайти той комплект, що сам їй дарував. Нахиляюся нижче, випадково заглядаю за взуття — і тоді помічаю великий рюкзак. Не жіночий. Більше схожий на похідний. Не мій. 

Щось у мені клацає. 

Я завмираю.

Погляд на Віку — спить. Обережно зсуваю взуття, витягаю рюкзак. Руки тремтять. Мовчки розстібаю блискавку і з першого погляду бачу: всередині гроші. Пачки. Частина — долари.

Дуже, дуже погано.

Я намагаюсь зосередитись, рахую приблизно. Принаймні два мільйони, сховані за її туфлями в шафі. Це вже не питання недовіри. Це — тривожний сигнал, який волає до мене всіма сиренами.

Я оглядаю вміст. І в одному з бокових кишень знаходжу… ліцензію на зброю. А потім — пістолет, загорнутий у м’яку тканину.

У горлі стискається. Це не дрібниці. Це — справжній рівень загрози. І навіть коли я підозрював, що Віка щось приховує, я не уявляв масштаб.

Я вкладаю зброю назад, перевіряю решту — нічого. Крім ще одного документу. Складений аркуш. Я розгортаю його — поліцейське повідомлення. Те саме, що складається після взлому житла. Вона дійсно дала хабар тому поліцейському... 

Значить, навіть її сусідка Зоя Іванівна знає більше про мою жінку, ніж я.

Я обережно складаю все на місце, закриваю рюкзак, ховаю за туфлями, як було. Відходжу від шафи — повільно, обережно, мов боюсь зірватися.

Серце стискається. Невже настільки складно довіритися? Чи вона просто не вміє більше довіряти? Або… боїться за мене. Іронія в тому, що я єдина людина, яка дійсно може їй допомогти. Я знаю це. 

Я лягаю поруч, пригортаю її. Никидую на неї ще одну ковдру, бо про піжаму вже забув. Віка щільніше тулиться до мене, перехоплює мою руку, немов боїться, що я зникну. І ця її довіра — болісніша за будь-які зізнання. Бо я розумію: вона на межі. Вона тоне, але не дозволяє мені пірнути за нею.

Я повинен щось зробити. Знайти спосіб дістатись до неї. Але не сьогодні. Не зараз.

Зараз я просто тримаю її. І молюся, щоб встиг.

Терпіння — не слабкість, а тиха міць. Той, хто вміє мовчки чекати, зрештою здобуває найцінніше.

Якщо ви вже навіть тут… Поділіться враженнями! ♥