Раді Вас бачити!

Тимур

Прокидаюся одразу за Вікою, яка стрімко зірвалася з ліжка й побігла до вітальні, де дзвенів її телефон. Мружусь, намагаючись розліпити очі, й дивлюсь на годинник — третя ночі. Мене це насторожує: у такий час не дзвонять без вагомих причин.

— Так. Це я... Ні, не знаю про це… Звісно, приїду. Вже виїжджаю. За скільки… Хвилин через двадцять десь, — її голос хрипкий, розгублений. Я стою в дверному отворі, щурячись від різкого світла, й спостерігаю, як вона метушиться по кімнаті. — Ніхто не постраждав? А затримали? Ні? Так-так, я вже збираюся! — вона завмирає, коли дзвінок обривається, й просто завмирає, вп’явшись поглядом у стіну.

— Що трапилося? — тихо запитую.

— Та нічого... особливого. Якісь хулігани вдерлися до моєї квартири, — відповідає вона приглушено, тремтячими пальцями стискаючи перенісся. — Мені треба туди їхати, поліція розбирається, треба підписати папери і… Словом, виклич мені таксі, будь ласка, — швидко тараторить і проскакує повз мене назад до спальні, вмикаючи світло й жваво переодягаючись.

— Віка, зачекай хвилинку, — я м’яко перехоплюю її за лікоть, зупиняючи нервові спроби застібнути блузку. Її великі, розгублені очі впиваються в мене, от-от наповняться слізьми, і мені буквально щемить у грудях. — Заспокойся. Ти ціла й неушкоджена, все інше — дрібниці. Чуєш мене?

Вона киває, але, здається, зовсім не слухає.

— Якщо там поліція — це вже серйозно. Я поїду з тобою, не хвилюйся, — кажу я твердо, і Віка здригається.

— Ні, не треба! Лягай спати, гаразд? Я не думаю, що там щось настільки серйозне… Просто викличу таксі. Сама… — вона метушиться, поводиться зовсім не так, як завжди. І це мене насторожує ще більше.

Тепер я точно знаю: щось трапилося. І досить серйозне, якщо вона не хоче, щоб я був поруч.

— Мурко, — беру її обличчя в долоні, змушуючи підняти погляд і зосередитись на мені, — я не дозволю тобі вирішувати такі питання наодинці. Ти ж сама визнала, що я твій чоловік. А отже, твої проблеми — тепер наші. Не бійся нічого. Найголовніше зараз — що з тобою все гаразд.

Її погляд поступово прояснюється. Вона починає чути мої слова. Страх відступає, і Віка прикриває очі, глибоко видихаючи.

— Дякую, — шепоче вона, поки я допомагаю застебнути їй блузку.

Я теж переодягаюся швидко, навіть не думаючи вмиватися чи приходити до тями після сну. Її тривога, її прискорені рухи біля вхідних дверей і погляди на годинник — це заряд адреналіну, який миттєво проганяє залишки сонливості.

Біля вже знайомої багатоповерхівки — справжня метушня. Кілька поліцейських машин і шум з під'їзду. Частина мешканців вже повиходила на вулицю, на сходах точаться гучні суперечки між людьми й правоохоронцями.

Нам ледве дозволяють пройти до квартири. Точніше, я впевнено пробиваю собі дорогу, а Віка йде мовчки позаду, з опущеними очима, ніби боїться навіть подивитися навколо.

У квартирі видніється з порогу повний безлад. Розбите дзеркало у коридорі, перевернуті стільці, одяг розкиданий по підлозі, витягнуті шухляди. Я розумію, що це не просто «хулігани», як сказала Віка. Це був навмисний, демонстративний акт.

Як попередження.

Віка стискає мій рукав і я чую, як її дихання стає уривчастим.

— Вибачте, — звертається до нас старший інспектор. — Нам потрібно зафіксувати завдану шкоду та вашу заяву. Ви господарка квартири?

— Так, — тихо киває Віка. — Але можна… будь ласка, пізніше? Я… я трохи зберуся з думками.

— Та це ж яких треба мужиків водити до себе, щоб вони рознесли не лише її квартиру, а й півбудинку! — обурено вигукує літня жіночка, змахуючи рукою в бік Віки. Та знизує плечима і відвертається, мовчки ковтаючи приниження. — Мало того, що всю ніч горлав і трощив двері, так ще й чужу власність попсував! А ви! Скільки разів нам треба було дзвонити?! Ви що — тільки на вбивства реагуєте?

— Пані, ми ж приїздили, — зітхає повненький поліцейський, підтримуючи теку з паперами. — І що ми побачили? Тишу й спокій. Ми реагуємо на правопорушення, а не на гучність телевізора.

— Орлова Вікторія? — звертається другий поліцейський до дівчини, поки перший заспокоює галасливу тітоньку.

— Так, це я, — тихо озивається Віка з-за моєї спини. — Можемо пройти до квартири? Щоб не заважати мешканцям, — чемно каже вона.

— Не заважати?! Та я хочу знати, що це за підозрілий тип швендяв біля нашого будинку! — жінка не вгамовується. — Я не збираюся чекати, поки мене, пенсіонерку, пограбують і все нажите винесуть! — вигукує вона, і вже чутно схвальне бурчання з натовпу.

Я повертаюся до неї й лагідно усміхаюсь.

— Як вас звати?

— Зоя! Зоя Іванівна! Ви тільки погляньте — знову з’явилася, ще й не одна! І цей черговий… — вона зиркає на мене, але не наважується назвати «черговим пройдисвітом», бо я продовжую приязно усміхатись.

— Зоя Іванівна, ну який же я черговий? Я справжній. Єдиний. І останній у житті моєї коханої — Вікторії, — кажу я з усмішкою. — А того бандита ми швидко знайдемо. Ви ж підете свідком?

— Та ще й як піду! — обурено киває вона, піднімаючи підборіддя. — Чим швидше того наркомана впіймають, тим спокійніше буде спати весь будинок.

— Ви дуже нам допоможете, Зоя Іванівна, — я показую на відчинені двері квартири. Вона гордо проходить повз, тримаючись так, ніби від її показань залежить спокій усього району.

— І не треба мені отого викання, я ще не стара! Просто Зоя! — кидає вона строго, окинувши мене оцінюючим поглядом із голови до п’ят, і рушає далі по темному коридору.

— Розходьтеся, шановні! Ми візьмемо заяву у Вікторії, і врахуємо всі скарги від… Зої Іванівни, — зітхає молодший поліцейський поруч із колегою.

— Віко, зроби, будь ласка, кави. Ці допити та папери точно затягнуться на кілька годин, — звертаюся до неї м’яко.

Віка киває й проходить до квартири, слідом за нею йдуть поліцейські. Коли зачиняються двері, чую, як сусіди бурчать, але потроху розходяться.

Увійшовши, я окидаю поглядом приміщення. Якщо чесно, я не так уявляв собі квартиру жінки, яка працює на хорошій посаді й отримує пристойну зарплатню… І тут згадую: кредит. Звіт Архипова. Може, дійсно взяла житло давно, а виплатила нещодавно, економлячи на всьому.

І чесно — повага.

— Та він з восьмої години вечора почав буянити! — голосно веде розповідь Зоя, сидячи вже на кухні. — Кричав, як скажений! Ми наших малих з вулиці позабирали — хто його знає, під чим він там був… Спершу не розуміли, до кого це він. А потім раптом зник. Не було його до ночі. Аж тут — вертається, ще й ключами двері відкриває. Тітка Олеся з першого поверху бачила — він магнітним ключем відчинив! От вам і просто п’яний гість… Бандит він!

Віка напружено стискає губи, розставляючи кілька чашок кави, але сама відходить до вікна. Я бачу, як вона нервує, і не можу не припустити, що цей загадковий наркоман-бандит-залицяльник може бути їй знайомий. Але Віка не схожа на жінку, яка б зв’язувалася з такими… Навіть якщо він дуже наполегливий.

— Вікторіє… А як по батькові? — цікавиться один із поліцейських.

— Вікторія Володимирівна, — відмахується вона, нервово намагаючись запхати руки в кишені штанів, але лише тоді усвідомлює, що їх там немає. У підсумку складає руки під грудьми.

— Добре. Скажіть, ви знаєте цього громадянина, якого описала Зоя Іванівна? — ставить питання поліцейський, і я теж переводжу погляд на Віку, вичікуючи.

Вона злегка знизує плечима й тривожно обводить поглядом присутніх, важко ковтаючи.

— Я не знаю цього чоловіка, — ледь чутно відповідає.

— Тоді звідки він знав твоє ім’я? — не вгамовується Зоя Іванівна. — Мало того, що кричав на всю вулицю і тероризував під’їзд матюками, так ще й тебе, дорогенька, згадував... Я особисто чула. І не я одна!

Погляд Віки важкий — наче водночас проклинає й благає мовчати.

— Можливо, цей чоловік знає мене. Але я його — точно ні, — твердіше промовляє вона, дивлячись просто в очі поліцейському, який киває, занотовуючи аргументи обох сторін.

Я вирішую випити кави, від якої відмовився на початку. Підходжу до кухонної поверхні. Вона стара, але охайна: стерті краї, вицвілий геометричний візерунок посередині, трохи розбухле місце біля мийки від вологи. Чайник — простенький, навіть не електричний. Я дивлюся на Віку з німим запитанням, і вона миттєво підлітає, не дозволяючи мені оглядати кухню далі.

Сама заварює каву щойно закипілою водою. Не те щоб я гидував… Але чому така економія? Навіщо? Можна ж було спокійно виплачувати кредит трішки довше, але жити з комфортом. Та годі, Громов, заткни вже свою внутрішню критику. Не смій навіть думати, що вона зробила щось на шкоду собі. Якщо Віка так вирішила — значить, інакше не можна було.

Але чому не можна? Вихід завжди є.

Заткнись, Громов. Чорт тебе забери!

— Щось ти точно не договорюєш, люба… — бурчить Зоя Іванівна Віці, яка навіть не зреагувала. І хоч як би мені цього не хотілося визнавати — ця допитлива жінка має рацію. Віка знає того наркомана-бандита-залицяльника.

— Думаю, якщо він мені знайомий, то дуже скоро я зрозумію, хто це, — каже Віка, ніби звертаючись до всіх одразу, але вперто уникає мого погляду.

— А ти краще одразу скажи шановним поліцейським, хто це, — не вгамовується Зоя Іванівна.

Віка різко ставить переді мною чашку з кавою, і на мить здається, що спалах її люті відкине бабцю до вікна. Але вона стримується — і лише натягнуто посміхається.

— Я не знаю, про кого ви, Зоє Іванівно.

— Ага, не знає вона! Колишнього залицяльника прикриває, бо перед новим соромно зізнатись, — кривить губи жінка.

— Плювати я хотіла… — шепоче Віка, і чую це тільки я. Вона різко відвертається, прикриваючи очі від напруги. — Я не знаю, хто це! Якщо цю людину зафіксували камери, прошу надати мені записи. Я подивлюсь і скажу, знайомий він мені чи ні. Одне я знаю точно: той, хто вдерся до моєї квартири, має відповісти! І в мене нема жодних підстав прикривати якогось жалюгідного виродка! — її голос зривається, і я лагідно кладу долоню їй на плече.

Зоя Іванівна невдоволено хмикає, але сьорбає каву й багатозначно зиркає на поліцейського, що заповнює заяву.

— Не знає вона… Я б теж крізь землю провалилася, якби таке чудовисько лякало сусідів усю ніч, — бурмоче вона, а Віка стоїть на місці, стискаючи пальці.

Починається довга процедура. Поліцейські заповнюють протокол, а Зоя Іванівна так розпалюється, що вдається до спогадів про свої двадцять п’ять — про часи, коли молодики пили, ширялися й не боялися нікого й нічого.

— Вибачте, пане, як вас звати? — обережно питає Віка, і я помічаю, що звертається саме до того, хто заповнює заяву.

— Андрій Приходько, — задумливо відповідає худорлявий поліцейський, підводячи брову. — Думаю, головне ми вже зафіксували. Інше оформлю вже у відділку. Не хвилюйтеся, за камерами знайдемо зловмисника. Ось, почитайте заяву та підпишіть, — він простягає документи Зої Іванівні, яка одягає окуляри й поважно читає кожен пункт.

— Що у тебе за світло, дитино! Та ж зовсім нічого не видно! — бідкається бабуся, і я мимоволі піднімаю очі на лампу, що висить без плафона. Віка ловить мій погляд — і здається, сором’язливо червоніє.

Авжеж, я звик до зручностей, до комфорту, до дорогих речей. Мої батьки непогано заробляли, і я виріс без злиднів. А ще обрав прибуткову професію. Але це не означає, що я засуджую Віку. Не всім так щастить у житті, особливо у великому місті, без підтримки й спини, яка прикриє. 

Віка ставить підпис після Зої Іванівни й підходить до мене, стискаючи губи.

— Ти зможеш її випровадити? — шепоче вона, з надією зазираючи мені в очі.

Я лише киваю — Зоя Іванівна, здається, охоче йде на контакт, навіть поглядає на мене оцінювально, але вже без осуду чи злості.

Коли поліцейські починають збиратись, Віка непомітно вислизає за ними в коридор і звертається до одного з них — здається, до того Андрія. Зупинившись у проході до кухні, я помічаю, як вона прихоплює сумочку й щось тихо нашіптує поліцейському, який складає документи в папку.

Вони вийшли з квартири. 

— Зоє Іванівно, ви дуже нам допомогли. Ваша уважність і сміливість справді стануть у нагоді. Це пришвидшить розслідування і затримання злочинця, — звертаюсь до жінки, що вже підводиться з-за столу.

— Я б тобі радила приглянути за цією вертихвісткою! — махає вона пальцем, як мати, що сварить свого неслухняного сина. — Не довіряю я їй. Я ж того мерзотника бачила — він уже не вперше крутився тут на своїй тонованій машині!

— То ви бачили, як вона з ним спілкувалась? Він раніше бував тут? — питаю, знижуючи голос.

— Та нікого вона не водить. Живе скромно — навіть сліпому видно, — киває вона на кухню з газовою плитою, шумним старим холодильником й обшарпаними стінами. — Але я впевнена, що вона його знає. Фізіономія в нього чиста кримінальщина: лисий, пихатий такий, як павич. І машина надто дорога для такого йолопа. А номер був — чотири шістки. Я точно пам’ятаю!

— А чому ви цього поліції не сказали?

— Та хіба ти не бачив, як вона захвилювалась? Мені її шкода стало. Видно ж, що не хоче, щоб його шукали. Він такий вигляд мав — як із зони. А за стукачів у них не дякують… Я, може, й посивіла, але дурною не стала. Думаєш, вона зараз просто так вийшла з поліцією пощебетати? — прищурюється вона з підозрою, і в мене в голові починають складатися пазли.

І справді...

— Ви думаєте, вона дає їм хабар?

— О, який розумник! — хитро посміхається вона, і в цей момент грюкають вхідні двері. — Ну все, я й так засиділась. Мені ще на дачу сьогодні їхати, — каже вона і поспішає до виходу.

По дорозі наштовхується на Віку. Жінка оглядає її з голови до ніг мовчазним, але красномовним поглядом, і стискаючи губи, прощається.

— Прилипуча до жаху, — стомлено хитає головою Віка, і я помічаю, як вона ніби вперше за ніч дозволяє собі видихнути. Таке відчуття, ніби всього цього тривалого і виснажливого допиту й не було.

— Ти не проти, якщо я залишусь? — питаю, хоч і знаю відповідь.

— Я б нізащо не вигнала тебе посеред ночі, Тимуре… — лагідно усміхається вона.

Я підходжу до Віки, заглядаючи в її зелені очі, почервонілі від недосипу й напруження.

— Давай відіспимось. Як керівник, офіційно дозволяю нам проспати ранок, — шепочу, обіймаючи її за талію й притискаючи до себе.

— Із задоволенням, пане гендиректоре, — усміхається вона, вдаючи зразкового працівника… Але я не настільки дурний, щоб не відчути фальш.

Ярослав мав рацію: у Віки в шафі повно скелетів, і вона старанно намагається не дати мені туди заглянути.

І в мені щось клацає.

Я більше не хочу здогадуватись. Я хочу витягнути кожен, чорт забирай, скелет, щоб між нами не лишилося жодної таємниці.

Розповість сама? Сумніваюсь. Але я готовий дати їй шанс. Просто зараз.

— То ти знаєш того чоловіка, який вдерся до твоєї квартири? — питаю, і бачу, як м’якість у її очах різко змінюється крижаною стриманістю.

— Я ж сказала поліції, що не знаю, хто це, — хмуриться вона, але дивиться мені прямо у вічі.

Я знаю цю тактику. І ще краще знаю, як самому не показати жодної емоції — просто мовчки дивитись, ніби я не помітив нічого дивного.

— Поліції можна сказати що завгодно.

Я не збирався тиснути. Просто хотів дати їй шанс — бути чесною. Можливо, це наївно. Але я справді хочу, щоб вона відкрилась мені сама, а не вивертати її життя навиворіт за її ж спиною.

— Ти вважаєш, що я можу брехати, дивлячись поліцейським в очі? Тимуре, взлом і проникнення — це серйозно, — вона дивиться на мене впевнено. І якби я не знав, що вона зараз бреше — нізащо б не здогадався. Настільки природно, щиро. — Я не знаю того підозрілого чоловіка. Але обов’язково подумаю, кому могла перейти дорогу, — знизує плечима.

Брехня для Віки — як вода для риби. Її середовище.

Цікаво…

— Якщо тобі знадобиться допомога — просто скажи. Добре? — кажу з ледь помітною усмішкою.

Вона піднімається навшпиньки й цілує мене в губи — швидко, майже невловимо.

— Звісно, Тимуре. Дякую, що поруч. А тепер — спати, бо я просто зараз впаду тут на підлогу! — хапає мене за руку й веде в спальню.

Я не можу позбутися відчуття осаду. Вона щойно збрехала мені — і я це знаю. Не довіряє? Не сприймає серйозно? Не хоче, щоб я знав зайве? Я завжди здогадувався, що вона не проста жінка. Сильна. Язиката. Вперта. Але зв’язки з криміналом — це вже інша історія.

І думка про те, що Архипов може мати рацію, стукає мені в голову. Можливо, не варто викреслювати Віку з цього рівняння…

Та тоді ким я стану? Якщо продовжу спати з нею, брехати в обличчя, а за спиною копати її минуле?

Мабуть… стану тим, хто просто не хоче закривати очі на небезпечну правду.

А раптом і її почуття — теж суцільна брехня? Ні, не може жінка бути настільки незворушною шахрайкою й водночас відчувати таку шаленість у ліжку… Не може без емоцій так просто відмовитись від цигарок — звички, яку люди роками не можуть побороти… Не може так жадібно дивитися в очі — і брехати.

Вона мені подобається. До скреготу зубів. До внутрішнього вибуху. Так, що я не хочу її відпускати. А це означає лише одне — я маю з’ясувати, з ким насправді зв’язався.

Можливо, вона боїться сказати правду? Можливо, їй загрожує небезпека? Якщо так — я повинен усе з’ясувати. І як чоловік — взяти на себе відповідальність за цю жінку… Навіть якщо вона цього не хоче.

«Зроби мені детальне досьє на Вікторію Орлову. І без жодних упущень» — пишу я Олексію Архипову перед тим, як провалитись у сон.