Раді Вас бачити!

Вікторія

Я наважуюсь вийти з кімнати глибокої ночі. Мені потрібно розуміти, де я, що мене оточує, і в чому справжня суть цього дому. Двоє чоловіків ідуть за мною, тримаючи дистанцію, не приховуючи, що уважно стежать за кожним моїм кроком. Спробуй я зараз різко рипнутись — впевненa, їхні руки вже будуть на моїх плечах.

Знаю кілька прийомів, але реальність така: проти двох здоровезних охоронців — шансів нуль. Це не вулична бійка, де можна зникнути в темному провулку. Тут — я в пастці.

Я досліджую кімнати третього поверху — гостьові, нежилі спальні, безліч дверей, за якими — порожнеча. Та раптом — дитяча. Без меблів, але з голубими шпалерами, де тремтливою ніжністю виписані слоники… Стає боляче. Я вдивляюся у ці стіни, немов намагаючись побачити чиюсь долю, щось втрачене. Щось дуже особисте.

На другому — кабінет. Марат говорить по телефону, і коли я заходжу, різко обертається. Вперше — не стриманий, не холодний. Навіть трохи здивований. Він жестом запрошує мене сісти, не перериваючи розмову. Я хитаю головою — ні. Не хочу, ми вже про все поговорили за вечерею. 

Тихо зачиняю за собою двері.

Далі спальні. Його друга спальня... І мені вистачає лише кількох кроків від дверей, щоб відчути його простіп. Я не заходжу далі. Мені вистачає знання — він спить далеко від мене. Це вже додає кисню.

На першому — класична гостина, столова, кухня. Там — гамірно, пахне спеціями. Повар командує, помічниці рухаються, мов тіні. Один із них наполягає на перекусі. Я відмовляюсь.

Біля зали — спортзал, далі — бильярдна, домашній кінотеатр. Все — просторе, дороге, холодне. У цьому будинку забагато стін і надто мало людей. Крім охоронців. Вони — повсюди, і я не рахую їх за людей. Немов натреновані пси.

Я вже повертаю до тераси, коли помічаю двері, які досі не бачила. Простенькі. Майже непримітні. Тягнусь до ручки — і чую за спиною штучний кашель. Шепіт. Кроки.

— Не варто туди заходити, Вікторіє, — один із охоронців тихо, але твердо перехоплює двері.

— У вас є пряме розпорядження мене не пускати? — запитую я, навмисно спокійно. Єдина фраза, яка змушує їх замислитись. Переглядаються. Вони не готові були до спротиву. — Я тут на правах господині. Марат це озвучив ще в перший день. Ви заперечуєте проти його слів?

Мовчання. Один із них нервово облизує губи, інший киває — ледь помітно, мов би здався.

— Вам це може не сподобатися, — нарешті зітхає один із них і відступає. — Там утримують полонених.

Я переводжу погляд на двері й вагаюся — чи варто туди заходити. Я знаю, що Марат робить з тими, хто порушує його правила. Знаю, на що він здатен особисто. Це мене не лякає… Але щось інше підштовхує мене зробити цей крок. Цікавість? Ні. Радше — потреба зрозуміти, що може чекати на мене, і на тих, хто мені допомагає. Щоб бути готовою.

Я відкриваю двері. За ними — підвал. Іще до того, як ступаю перший крок, знизу тягне сирістю, холодом і чимось важким... немов запах крові в’ївся у стіни. Світло вмикається автоматично, і я стою на порозі… наче біля входу до Пекла.

Зупиняюсь. Лише на мить. Але охорона позаду мене, лишаючись на верхніх сходах, спостерігає. Вони чекають. Чекають мого страху. Мого відступу.

Я йду. Спускаюся на рівну бетонну підлогу — і тільки тоді двоє чоловіків з глухими кроками спускаються слідом. Їм вже ясно: я не передумаю.

Дивлюсь навколо — ряди масивних залізних дверей, щеколди, камери. Це схоже на в’язницю. Але різниця в тому, що з в’язниці хоч хтось виходить. А звідси — майже ніхто. І якщо й виходить — не людиною.

— Він не відповідає, — шепоче хтось позаду.

— То йди сам. Я не збираюся втрачати голову через якусь малу хвойду, — гаркає у відповідь другий, не криючись у своїй люті.

— Тут утримують Фадейчука? — запитую я, різко обертаючись.

Обоє миттєво вирівнюються, губи стискаються в неприязну лінію.

— Йди, — холодно киває один з них у бік коридору іншому. — Далі. Дев’ята камера, — відповідає вже мені.

Я проходжу повз двері, рахуючи номерки. Атмосфера тут інакша — наче весь бетон тут ввібрав у себе стогін, страх і смерть.

— Вікторіє, я наполегливо не раджу… Потрібно запитати дозволу в Мирона, — зупиняє мене охоронець, коли я вже хапаюсь за клямку дев’ятої камери.

Його голос звучить як заздалегідь відрепетируване попередження. Офіційне. І порожнє.

Я не слухаю. Я хочу побачити Єгора. Так, він падлюка. Але ж і варіантів у нього не було. У кожного тут своя шкура дорожча за будь-яку іншу. І навіть я своєю минулою втечею могла підставити Валерію, а охорона, яка тоді чергувала — напевно, вже не дихає.

Мене тягне до цієї камери, немов магнітом. Там може бути відповідь. А може — нове пекло. Але я мушу побачити його.

— Відійди.

Чоловік не рухається. Лише коситься на двері нагору, куді втік інший чоловік.

— Ти мене не почув? — додаю я голосніше. Мій погляд пронизує його. І тоді він поступається — повільно, неохоче.

Я залишаюсь сама перед дверима. І вперше за весь цей час… мені дійсно тривожно за Єгора. Але назад шляху вже немає.

Я берусь за засув і докладаю майже всіх сил, щоб зрушити його вліво. Важко зітхаю, коли старі металеві механізми нарешті піддаються, і двері, із затяжним скреготом, злегка прочиняються. В обличчя одразу б’є липкий морок і пронизливий сморід випорожнень — різкий, їдкий, такий, що пече в очах.

— Увімкни світло, — переходжу на шепіт, вловлюючи, як по тілу прокочується холодна хвиля — від потилиці до п’ят. Шкіра вкривається мурашками. Я кидаю нетерплячий погляд на чоловіка позаду — і знову той самий порожній вираз, мов він не чує мене.

Зі злістю зітхнувши, він клацає вимикачем, і простір повільно залитий тьмяним жовтим світлом. Я мружусь, поки очі звикають, і щойно зір фокусується — помічаю згорнуту постать у кутку. За брудним матрацом, що нагадує ганчірку, Єгор сидить, притулившись чолом до стіни у кутку. Його тінь майже зливається з бетонними стінами, але я бачу його.

— Єгоре? — кличу, тримаючись насторожено, але крок за кроком підступаю ближче. У кімнаті — лише він, тонкий смердючий матрац і відро, що не потребує пояснень. Інстинктивно хочеться затиснути носа рукою, але я змушую себе дихати ротом. — Агов, чуєш?! — кажу наполегливіше, не зводячи з нього очей.

Він не рухається. Мовби й не чує. Але я помічаю кров, засохлу на лисій голові, запечені згустки, порвану сорочку — ту саму, в якій він був останнього разу, коли ми бачилися. Час тут зупинився. Тільки гниття продовжує свою справу.

— Годі вже! — підходжу ще ближче, але все моє єство пручається — не хоче бути поруч із ним. І точно не хоче торкатись. — Це я… Віка, — пробую м’якше, ніби ім’я збудить його до відповіді. Роблю ще один крок. Він здригається. Відриває голову від стіни і ледь-ледь вирівнюється.

— Я хочу знати, що ти розповів Марату про мого… шефа, — одразу кидаю запитання, щойно бачу найменший натяк на реакцію. Не можна гаяти час. Якщо він може говорити, я маю витиснути з нього все.

— Вікторіє… — шепоче хтось за спиною — охоронець. Але я різким жестом наказую: мовчати.

— Ти чуєш мене, Єгоре? — присідаю поруч, долаючи огиду, вдивляюсь у його потилицю. — Мені потрібно знати. Я не піду звідси без відповіді, — додаю тихо, але чітко. Внутрішній голос кричить про небезпеку, але я глушу його. В цій темряві є щось більше, ніж страх. Єдине, що залишилося між мною та прірвою — правда. І цей зламаний чоловік.

Залишені без відповіді мої запитання з кожною секундою підіймають хвилю люті. Він мовчить. Сидить у цій смердючій темряві, мучиться — і тягне за собою в це пекло мене. Але ж найстрашніше — те, що страждають невинні. Через нього. Через нас. 

— Ти що, глухий?! Я з тобою розмовляю! — зриваюся на крик, вчепившись йому в плече.

Він повільно повертає голову. І мене наче вдаряє струмом. Кров стигне в жилах. Я хапаю повітря, але не можу вдихнути. Зриваюся на ноги й судомно прикриваю рот долонями — крик застряє в горлі, обпалений панікою.

Переді мною — не Єгор. Те, що лишилось від нього, — лише знівечена оболонка. Його обличчя — розпанахане, залите кров’ю, все в глибоких ранах. Перекреслені очі — або те, що колись було очима.

Він хрипить. Ледь. Руки з обрубками замість пальців піднімаються до мене, мов благаючи. Я машинально відступаю. Не відчуваю під собою ніг. Єгор намагається піднятись, але знову падає на бетон і ридає. Беззвучно. Його тіло здригається в конвульсіях, а горло — лише клекоче.

Він роззявляє рота… і я бачу: язика немає.

Мене починає трясти. Все тіло вкривається липким потом, руки дерев’яніють. Дихання збивається, горло пересихає. Ноги підкошуються. Я хапаюсь за стіну — щоб не впасти, не зникнути в цій темряві. Хочу втекти, але тіло не слухається. Страх сковує, прибиває до бетонної підлоги. Примушує дивитись. До останнього.

Ось вони. Люди, які мені допомагали. І ось — що з ними стало.

— Вікторіє, — голос із-за спини пробиває крізь шум у вухах.

Моє тіло здригається. Рука — важка, мов залізо — лягає мені на плече. Я повільно обертаюся… і ловлю погляд Марата. Холодний. Спокійний. Абсолютно незворушний.

І мене вивертає зсередини.

Я роблю крок назад, намагаючись дістатися до дверей. Долоня впирається в холодний метал. Світ пливе. Перед очима — плями. Я не пам’ятаю, як вибираюся з тієї кімнати. Просто вириваюся. Немов із вогню.

І тут же мене скручує. Нудить.

Він тримає мене. Цей виродок. Демон у людському тілі — тримає обережно, як щось крихке. Поки я тону в власній безпорадності.

— Тобі не варто було туди заходити, — каже він рівно, без тіні емоцій, коли я нарешті вирівнююся і дивлюсь йому у вічі.

Але переді мною не людина. Переді мною — Диявол.

І я не вірю, що він залишив Єгора живим із милосердя. Ні. Це — гра. Це — покарання. Єгор мав стати прикладом, як буває. Він уже не людина... І більше ніколи нею не стане.

— Не чіпай мене! — смикаю його руку, яка здавлює моє передпліччя. — Ніхто ніколи не заслуговує на таке! Ти — монстр! — видихаю важко, відвертаючи голову в бік дверей... За ними — він. Господи, як він взагалі вижив після всього?

Я ладна закричати, випустити біль, що розриває груди, але згадка про Тимура паралізує мене. Марат знає. Він знає про нього. А якщо... якщо він і сюди добереться?.. Його чекає те ж саме пекло. А, можливо, ще гірше.

Сльози самі накочуються на очі — від безсилля, від жаху, від усвідомлення, що я нічого не можу змінити. Моя єдина «свобода» — це коритися, але і це не буде гарантією. 

— Ти завжди знала, ким я є, — спокійно мовить Марат, спостерігаючи за моїми гарячими сльозами з тим самим холодним виразом обличчя. — Досить, Вікторіє, пішли... — простягає руку до мого обличчя. Я відвертаюся з огидою.

— Я ненавиджу тебе, — кидаю йому в очі.

Але в ту ж мить щось гостре пронизує мій низ живота, і я різко згинаюся.

Злякано дивлюсь на нього. Він нахмурюється. Біль наростає, я не можу розігнутись, спираюся плечем на стіну, задихаючись.

Ні... Тільки не це...

— Мені потрібна Валерія, — шепочу, ледь дихаючи, намагаючись зібратися з силами.

— Що з тобою? — у його очах блимає щось.

Він проводить долонею по моїх стегнах, піднімає край сукні — торкається і дивиться. На його пальцях — кров. Його очі розширюються. І він дивиться на мене, на мої ноги, де вже стікають тонкі бордові цівки, з люттю. 

— Вікторіє... — вимовляє з вимогою до відповіді.

— Допоможи мені, — хапаюсь за його сорочку, тягну до себе ближче. Він бере мене на руки, напружено вдивляючись в моє обличчя, з якого вже давно зник колір. — Швидше! Зараз же! — втрачаю терпіння, бо розумію: що саме можу втратити. 

— Ти вагітна? — зривається з його вуст, і я вперше бачу справжній шок у його очах. Вперше бачу яскраву ємоцію. — Від нього? — шепоче, але в цьому шепоті — грім. У його погляді — лють. Його руки вже не тримають — вони знову стискають. До болю.

— Якщо я втрачу дитину — я поріжу себе при першій нагоді, — кажу тихо. Надто тихо. Але в моєму голосі — щось, що змушує його стиснути щелепи.

— Не вмре зараз — зроблю це пізніше. Своїми руками.

Нам лишилося ще трохи до кінця... Я бачу ваші перегляди, які гріють моє серденько *-* Але я кожну секундочку чекаю на вашу думку в коментарях, це мене підтримує і надихає!