Раді Вас бачити!

Вікторія

Я сиджу на своїй сумці під залізними дверима вже третю годину, мружусь від невиразного світла і безсило дивлюсь на повністю розряджений телефон. Готель — занадто дорого. Хостел — занадто небезпечно. Друзів, яким можна довірити п’ять мільйонів у рюкзаку, як виявилося, не так уже й багато.

Тому я сиджу. Істинно, як у дешевому фільмі — під сирими стінами, з набряклими очима, обіймаючи коліна і вдаючи, що все в порядку. Хоча мені хочеться кричати...

Я сміюся — тихо, з придушеним хрипом, із сльозами, що роз’їдають щоки. Від повного дна — у ліжко до ідеального чоловіка. Від шовкових простирадл — у бетонну підлогу з сумкою грошей.

Я дивлюсь на цей клятий рюкзак з ненавистю. Від нього смердить. Мені від себе смердить. Я могла передбачити, що Тимур розлютиться. Але що він вижене мене так, не давши навіть часу, одного дня… Я не була готова. Я розраховувала на його серце. А він залишив мене босою перед своїм порогом.

Губи здригаються. Сльози знову обпалюють очі. Але я задираю голову — досить. Я повинна перетерпіти цю біль. Я повинна витримати — заради нього. Щоб він жив. Щоб був у безпеці. Щоб… не потонув у цьому разом зі мною.

Я стукаю ще раз — голосно, майже з відчаєм, і прислухаюсь. Вона вдома. Я чую її за дверима. Знаю — вона там. Коли я нарешті промовляю її ім’я — не вперше — двері відчиняються з гучним скрипом.

— Сама? — хрипко питає Оля, озираючись. Її очі тривожні, але рухи напружені. — Заходь, — вона відчиняє двері ширше, і я з полегшенням підхоплююсь, мало не втрачаючи рівновагу від безсилля.

— Пробач, — мнуся на порозі, розгублено скидаючи погляд на сумки. — Пустиш на ніч?

Оля оцінює мене пильно. Вона бачить усе: змитий макіяж, затуманені очі, тріщину в голосі. Я теж не можу не дивитись на неї — вона виснажена, в роботі, в мазках фарби й у тиші.

— Уже пустила, — бурмоче вона і зачиняє за мною двері. — Проходь, не вперше ж. Що сталось? 

— Все гаразд… Просто… — я злегка стискаю губи, стримуючи хвилювання. — Розбився телефон, — додаю я з вимученою посмішкою, хоча очі точно видають втому й біль.

— А тепер давай відверто... Що сталося, Віко? — Оля ставить чашку кави для мене й ковзає по столу упаковку вершків мені в руки. — Я не чекала побачити тебе з торбами на порозі майстерні…

Я намагалась триматись. Думала, що сильна. Що зможу проковтнути емоції й не розсипатись… Але це була лише ілюзія. Намагаючись не зірватись, я опускаю голову й стискаюсь в болючу, напружену крапку — відчуваю, як всередині все рветься на шматки.

— Вікусю… — Оля миттєво опиняється поруч, обіймає, притискає до себе, гладить по спині. — Він тебе образив?

Я тільки заперечно хитаю головою.

— Звільнив? — знову шепоче вона.

Я знову хитаю головою, але… потім зупиняюсь. Це також сталося.

— Так… Але справа не в цьому. Справа… в мені, — слова застряють у горлі. — Я все зіпсувала…

— Ти? Зіпсувала? — Оля відходить на крок, щоби побачити моє обличчя. — Не вірю. Ти завжди зважуєш кожне рішення. І якщо вже щось зробила — значить, так треба.

Її голос — мов якір. Але мої сльози вириваються з новою силою.

— Він просто… — шепочу я крізь ридання. — Він… вигнав мене, Олю. Як останню шахрайку. І він мав рацію. Я ж дійсно… приховувала, брехала, мовчала. Але я так його… кохаю! 

— Кохаєш, — повторює вона тихо, цілує мене в скроню. — А любов буває безжальною. Але ти витримаєш. Чуєш, Віко? Якщо захочеш щось повернути — вчепишся кігтями, зубами, всім, чим можна. Бо тобі неможливо протистояти.

Вона усміхається й м’яко піднімає моє обличчя, витираючи сльози.

— Я тебе не впізнаю, Віко. Де моя впевнена, гостра на язик, неймовірна стервочка?

Я сміюся крізь сльози, але той сміх тремтить.

— Не знаю. Десь загубилася. Зараз на будь-яке слово реагую… — я тицяю пальцем у себе. — Ось так, як зараз. Пробач, не маю сил вже стримуватися. Я просто… не думала, що мені буде настільки боляче це прожити.

— Так! Все, годі! — Оля підхоплюється і, не втрачаючи рішучості, прямує до холодильника. — Хочеш струсонутись? Отримаєш. Зараз поставимо нерви на місце.

Вона витягає пляшку джину і тоніку, швидко ріже лайм і заливає в келих стільки, що мені здається — хвиля хлюпне через край.

— Тримай. За твоє майбутнє, в якому він ще пошкодує, що прогнав тебе, — вона підморгує, простягаючи склянку.

У животі крутить. Напевно, нерви і суцільна біль. 

— За нас, дівчат, — усміхається Оля, голосно чокаючись зі мною і жадібно відпиває половину келиха, солодко облизуючи губи, на яких блищить джин-тонік.

Я ковтаю невпевнено, кривлюсь, а потім... кашляю.

— Ну й намішала! Ти вирішила мене одразу звалити з ніг? — сміюся, витираючи сльозу від кашлю. — Закусити, може, є чим? Бо таке враження, ніби горілку п’ю!

Оля, не відриваючи погляду від свого келеху, витягує з-під столу пачку чипсів.

— Чим багаті — тим і раді!

Я відкриваю сирні чипси — не фанат запаху, смаку, ні взагалі такої їжі. Але щось же треба їсти, щоб не злетіти зі стільця після першої ж склянки.

— У тебе стало якось просторо… Не вже прибиралася?

Кидаю погляд навколо: студія акуратна, все на місцях, лише полиці вздовж стін забиті фарбами, пензлями та всякою творчою дрібнотою, назв якої навіть не знаю. Уздовж стін — чисті полотна, білі, мов перший сніг. Тільки одна картина, над якою вона працює, відвернена до вікна.

Дивлюся на Олю: заплямована фарбами футболка, штани і фартух, а пучок на голові стримує пензлик. Вона виглядає неохайно, але в цьому — щось справді особливе. Справжнє. Але й така втома, що злилася з моєю.

— Не без допомоги, — знизує плечима Оля, але в її очах блимає щось болюче, гостре. Вона раптово стихає, дивиться в келих, крутить його між пальцями.

— Не може бути, щоб нам двом отак не щастило, — хмикаю я, — тільки не кажи, що Уваров і до тебе добрався. Обіцяв же мені, що без сцен цього разу!

Оля підводить погляд, здивовано кліпає:

— В сенсі — добрався? Коли це?

— Та бачилися нещодавно. Молив, щоб я допомогла тебе знайти. Виглядав… дивно. Напружений, як струна. І той їхній цуценячий погляд — знаєш, коли вони вже здалися й ладні валятись у тебе під ногами?

— Знаю, — відказує вона з гіркою усмішкою. — Але Дамір — це пес крупнішого калібру. Скоріше глотку перегризе, ніж хвостом завиляє, — каже, і знову допиває кілька ковтків, неначе намагається втопити в собі щось важке.

— То в Берліні щось таки сталось? — запитую обережно. І бачу, як Оля на мить затримує погляд. Той самий — з-під лоба.

— Сталось. Зачистка моїх картин, — вона всміхається криво, майже зі зневагою. — До відкриття виставки лишався один день. Я вже познайомилась з критиками, кільком показала роботи. Вони пророкували мені виставку на високому рівні. А потім… Дамір вирішив, що я цього не заслуговую.

— Він що — зірвав виставку?

— Він вважає, що я сама все зруйнувала, — гірко каже вона, стискаючи пальцями край келиха. — Можливо, Дамір і правий. Якби я менше… — голос обривається, і вона глибоко зітхає. — Мені слід було дослухатися до нього ще тоді, коли він уперше кинув мені в обличчя своє улюблене «зникни». Але ж я, дурепа наївна, подумала, що він роздивиться… що побачить у мені щось більше.

Вона знову замовкає, мов ковтає камінь, і дивиться крізь стіл.

— Але ні... Нічого він більше не побачить. Для нього мене більше немає. Тож навіщо він щовечора стукає кулаками в двері моєї майстерні? — шипить вона, ховаючи біль за злістю, і остаточно осушує свій келих.

— Вибач… — тихо мовлю я, гризучи губу й ховаючи очі. — Це я не мала давати йому адресу. Якщо хочеш, я сама його відваджу, якщо ще раз з’явиться.

— Ні, нехай гаяє час і далі на свою комедію. У мене є крута музика і ще крутіші навушники — я тебе спершу навіть не почула, — вона усміхається м’яко, майже грайливо. Але я бачу: ця усмішка — лише ширма. За нею все ще кровоточить.

— Якби ми тоді знали, що той корпоратив обернеться для нас любовною катастрофою… ми б напились у клубі — і на тому край, — жартую я, намагаючись змінити тему, і сьорбаю коктейль.

— Саме так! — Оля жваво підхоплює настрій й оновлює собі келих. — А ти чого не п’єш?

— Та якось… — я раптом здригаюся, нахмурююся, щось стискається всередині. — Твою ж… — кидаю чипси й стрибаю на ноги, мчусь у ванну кімнату.

Я встигаю дістатися туалету й схиляюсь над унітазом, вивергаючи з себе все — коктейль, чипси, сніданок, навіть свої нерви. Живіт зводить так, що я згинаюсь навпіл, від поту стає гаряче й липко. Мені здається, щоки й шия палають. Весь організм перетворюється на одну велику судому.

— О-о-о, подружонько, — з'являється у дверях Оля з веселим виразом, що наразі справді дратує, — ти що, прийшла до мене з подарунком? — вона сканує мене з голови до ніг. — І навіщо тоді пила? Тобі ж, схоже, не можна…

— Це нерви, — шиплю я, обливши холодною водою обличчя. — І твоє гастрономічне пекло, яке, до речі, слід нормально закушувати!

— Я зараз тобі бульйон розігрію, — лагідно відповідає вона, спостерігаючи, як я втомлено витираюся рушником.

— Не хочу я їсти. Просто треба… заспокоїтись, — відмахуюсь, бо від однієї думки про їжу мене знову хилить на блювоту.

— Це ти не хочеш, а він — вимагає, — вона вказує пальцем на мій живіт.

Я здригаюсь. Хочеться просто… покрутити пальцем біля скроні. Що за маячня?

Завмираю, мимоволі прикусуючи губу. Скільки вже за останні дні все натякає на одне й те саме? Це вже не смішно!

— Не віриш? — підморгує Оля. — У мене в шафці є тести. Вибирай будь-який — усі свіженькі.

Я спотикаюся, мало не відскакую від тієї шафки.

— Нічого подібного, — спокійно промовляю я, хоча сама вже не можу зібратись із думками. — Якщо мені й потрібен зараз якийсь тест, то хіба що у психолога... Щоб нарешті вправив мені мізки, — намагаюся жартувати, але всередині вже щемить від самої лише думки.

— Як хочеш. Але бульйон ти все одно з’їси, — Оля обертається і повертається на кухню, поки я йду слідом, у голові прокручуючи, скільки разів ми з Тимуром займалися коханням без захисту.

Останній раз взагалі не рахується — він тоді був нетерплячим і не слухав. Але ж в інші рази... Він знімав усе вчасно, я слідкувала за циклом, не дозволяла гратися в небезпечні дні. До того ж я регулярно пила протизаплідні...

Досить! Вгамуйся, Віко! 

Це звичайна реакція. Я весь тиждень майже нічого не їла, а потім переїла. Тому і почуваюсь важко. Нічого страшного. Все під контролем. Просто паніка. Це — нормально!

— Надіюсь, він не дуже жирний? — принюхуюсь, коли Оля ставить на плиту невеличку каструльку.

— Що, вже перебираєш? — підколює вона.

— Я з’їм усе, що даси. Тільки не кажи більше ні слова про... це, — бурмочу, знову насупившись.

— Та я ніколи, Вікусю... Ніколи не ображаю вагітних! — кидає вона через плече з тією самою лукавою усмішкою, яка діє на нерви.

Ну, стерво! 

— Оля! — вигукую я, вже не стримуючи ані страху, ані роздратування.