Раді Вас бачити!

Тимур

Тепер між робочими перервами я намагався зосередитися лише на одній задачі з зірочкою — жінці, яка крутила переді мною хвостом так майстерно, ніби навмисно перевіряла межі моєї витримки.

На кожну нараду Вікторія приходила так, наче її головною метою було остаточно добити мій внутрішній спокій. Вона не сипала порожніми фразами й не влаштовувала дешевих сцен — просто методично встромляла палиці в мої колеса, розносячи окремі ідеї аргументами вщент. 

Наші професійні суперечки ставали дедалі гострішими, варто було мені лише відкрити рота. Наради затягувалися, керівники починали нервово поглядати на годинники, а Вікторія з незворушним виглядом продовжувала препарувати мої рішення так холодно й точно, ніби працювала скальпелем без жодної анестезії.

Я бачив, наскільки добре вона себе контролює. Себе. Ситуацію. І мене.

Чорт забирай, чому ця жінка така неймовірно розумна? 

А ще… ця її манера рухатися. Спокійно, плавно, майже по-котячому ковзати кабінетами на своїх підборах. Складалося відчуття, що це персональна кара конкретно для мене.

Я вже не думаю нормально. Жодною головою. Бо варто Вікторії просто опинитися поруч — і все летить шкереберть.

Господи, за що ти так зі мною?..

Перед керівниками вона демонстративно кидала мені виклик. Без вагань, із тією дратівливою впевненістю, ніби мовчки показувала: «Дивіться, я можу вивести його з рівноваги, коли захочу». 

І, що найгірше, у неї це прекрасно виходило. Саме їй я не міг відповідати жорстко чи прямо тиснути у відповідь.

Я прекрасно розумів, чому Вікторія так злиться. Саме тому іноді ловив себе на тому, що відверто насолоджуюся її дратівливістю. А вона вміє вигризати повітря самими лише поглядами, не промовляючи ні слова.

Щоранку я власноруч залишав для неї маленьке нагадування про себе — крафтову каву без цукру. Ефіопія Харар, терпка, з легким винним присмаком. Ідеальна кава для жінки, яка зводить мене з розуму.

У цьому був мій особистий виклик. І вона його приймала.

Звісно, я не втрачав нагоди залишати на стаканчиках короткі написи.

Учора: «Можеш не дякувати — я й так знаю, що ти думала про мене». Сьогодні: «Твої очі просили солодкого. Але поки що обрав латте з медом». А завтра, мабуть, напишу: «Я ще ніколи так сильно не бажав жінку, яка мене дратує!».

Та щоразу, коли я проходив повз її кабінет перед нарадою, порожній стакан уже лежав у смітнику біля дверей. Демонстративно. Вікторія спеціально залишала його так, щоб я помітив. 

Вона не здається. Хоча я точно знаю — каву бере і їй смакує. Червона помада на бортику була надто красномовним доказом.

Іноді мені навіть починало здаватися, що ті стаканчики вона буквально терзає годинами.

Може, її теж ламає так само, як мене? Тільки значно тихіше.

Ця думка навіть починає мене забавляти. Тріпати їй нерви виявляється напрочуд приємно, особливо коли мої власні вже давно натягнуті до межі. 

Втім, діяти відкрито я поки не ризикую. Погрози Вікторії цілком можуть виявитися реальністю, а жадана жінка в ліжку — це одне. Злити проєкт конкурентам, підставити всю команду й поховати власну репутацію — уже зовсім інше.

Та здаватися я не збираюся.

Я веду довгу, майже ненав’язливу гру, але з кожним її поглядом через плече все чіткіше розумію: Вікторія вже в ній. Просто поки що вивчає супротивника й не поспішає відкривати карти.

Після останньої наради тижня до мого кабінету буквально влітає Олена Миколаївна зі своїми судами, документами й термінами. Я ще намагаюся триматися професійно, терплю її зверхній тон і нескінченне ниття, але за хвилину з’являється директорка з якості з новими претензіями щодо затримки підписів.

І тут мене остаточно накриває…

Я зривaюся так різко, що обидві жінки майже миттєво стихають і виходять із кабінету, опустивши очі. 

А та, через яку мене штормить найбільше, у цей момент десь спокійно ходить офісом, влаштовує свої маленькі диверсії або фарбує губи тією клятою червоною помадою.

Це вже не жінка. Вона — мій персональний апокаліпсис у вузьких брюках. І, чорт забирай, коли настане мій час, я зітру цю помаду так, що вона ще довго не зможе забути смак моєї «помсти»!

Дамір телефонує в ідеальний момент.

— Бар?

— Терміново, — відповідаю я без роздумів.

Ще до завершення робочого дня просто зникаю з офісу, бо терпіти це далі вже неможливо. У голові — хаос, настрій валяється десь під плінтусом, а організм реагує на Вікторію так, ніби мені знову сімнадцять.

Це вже не потяг, а якась невиліковна хвороба!

Дамір чекає на мене в затишному кутку бару з віскі. Я кидаю портмоне на стіл, мовчки хапаю склянку й одним ковтком вливаю в себе алкоголь. Сир, шпажка, ще ковток — усе відбувається майже механічно.

Саме в цей момент я згадую, як Вікторія годувала мене на корпоративі.

Трясця! Мене реально починає накривати.

— Викладай, — каже Дамір, уважно спостерігаючи за мною. У нього завжди вмикається цей клятий «чуйка-режим».

Я дивлюся на нього з роздратуванням. Усе почалося з нашої дурної гри на вечірці. Йому тоді було весело, а я відтоді вже тиждень ходжу на межі вибуху!

— Я приручу цю Мурку так, що вона забуде, як кігті випускати… — бурчу, ламаючи шпажку в кулаці.

— Мурку? — Дамір здивовано піднімає брову. — Ти що, завів собі кицьку? Чи це вже нова стадія твоєї кризи?

— Вікторія Орлова — моя криза! — гарчу у відповідь. — Мій вибір того вечора виявився чорним. Чорним, як похорон мого спокою! 

— Ого, — він ледь стримує сміх. — Настільки все погано?

Не просто погано. Це вже повноцінна війна! І я починаю підозрювати, що програти в ній можу саме я…

— Тільки уяви: ще на корпоративі вона фліртувала так, ніби сама ось-ось замуркоче мені на вухо. На терасі між нами взагалі все зайшло надто далеко… Я був упевнений, що після такого вечір закінчиться вже в мене вдома. І що вона зробила? Втекла! — не стримую роздратованого сміху. — Хто взагалі тікає після оргазму?

Я важко видихаю, стискаючи склянку в руці.

— А в понеділок знаєш, що заявила? Якщо я хоча б трохи почну на неї тиснути — пустить чутки або зіллє проєкти конкурентам. Я вже, чорт забирай, нічого не розумію...

Дамір кілька секунд мовчки дивиться на мене, а потім фиркає в склянку:

— Вітаю. Тебе вперше в житті не носом водять — тебе методично доводять до нервового зриву.

— Дуже смішно!

— Та ні, я зараз абсолютно серйозний, — він відкидається на спинку дивана й уважно мружиться. — Ти ж звик, що жінки або одразу закохуються, або одразу погоджуються. А тут тобі трапилась та, яка спочатку змусить тебе постраждати.

— Я не страждаю…

— Ага. Саме тому сидиш тут із таким обличчям, ніби тебе щойно морально переїхали вантажівкою.

Я зло дивлюся на нього, але Дамір уже відверто сміється.

— Влипли… Наші дівчатка, схоже, грають зовсім на іншому рівні. Оля, до речі, теж виявилася ще тією проблемою.

— Що, твоя білявочка вже не така мила й лагідна? — тепер вже моя черга зловтішатися.  

— По-перше, вона не моя. А по-друге… — він нервово проводить долонею по обличчю. — Вона жила в мене три дні! 

Я аж завмираю.

Даміра я знаю надто давно, щоб не зрозуміти, наскільки це дивно. Зазвичай усі його жінки максимум дочікуються ранкового таксі — без обіцянок, без натяків на продовження. А іноді він узагалі виставляє їх одразу після сексу, щойно закінчується взаємний інтерес.

Тому три дні під одним дахом із ним для Олі — це вже майже подвиг. 

— Скільки?.. — уточнюю ще раз. 

— Три. Дні, — повторює він із таким виразом, ніби пережив стихійне лихо. — Це не жінка, Тимуре. Це судовий пристав із гарним манікюром. На третій день я вже був готовий душу дияволу продати, аби тільки вона перестала господарювати й дивитися на мене так, ніби ми одружені років десять.

Я не витримую й таки сміюся.

Дамір хмуриться ще сильніше, а потім хапається за склянку.

На кілька хвилин між нами зависає тиша, наповнена віскі, втомою й чоловічим роздратуванням.

Голова поступово починає прояснюватися. Але Вікторія все одно залишається десь під шкірою. У думках. І у цьому вже нервовому тремтінні рук, яке ніяк не хоче зникати.

Сьогодні зранку Аня знову прийшла до мене. Я відправив її назад на робоче місце майже одразу. Її губи, дотики, балачки — усе раптом стало якимось порожнім і механічним…

— У мене є ідея, — Дамір раптом випрямляється, і в його очах з’являється той самий небезпечний блиск змовника, який рідко закінчується чимось хорошим. — Але послуга за послугу. Безкоштовного віскі не буває.

Я одразу прищурююсь.

— Тільки давай без твоїх підлих схем, які ламають людям психіку, — попереджаю його. — Я хочу її спокусити, а не довести до нервового зриву й звільнення з драмою на весь офіс.

Даміру я довіряю. Принаймні настільки, наскільки взагалі можна довіряти людині з таким рівнем авантюризму.

Та все ж зараз я вперше за довгий час почуваюся безсилим перед жінкою. Перед її впертістю, характером і цією вродженою здатністю одним поглядом виводити мене з рівноваги.

— Розслабся, — пирхає Дамір, крутячи склянку в пальцях. — Я нікому не збираюся влаштовувати психологічну катастрофу. Просто допоможу твоїй Мурці перестати тікати від тебе, як від пожежі.

— Вона не тікає.

— Тимуре, жінка буквально погрожує тобі кримінальними статтями й конкурентами. Це вже біг із перешкодами.

Я невдоволено кривлюся, а Дамір лише самовдоволено усміхається.

Схоже, він уже щось вигадав. 

— Кажи вже! — вимагаю я.

Любий читачу, якщо тобі подобається ця книга — залиш своє ♥ у скарбничку роману. Для автора це надзвичайно важливо :)