Раді Вас бачити!

Тимур

Четверта ранку. Я сиджу, наче скам’янілий, поки довкола ходять люди. Олексій віддає чіткі накази, перераховує варіанти пошуку, намагається мислити наперед… А мене ніби бетонною плитою придавило до цього крісла. Я не ворушуся. Не думаю. Навіть не відчуваю, що живий.

Жодного слова. Жодної емоції. Лише глуха порожнеча, що розростається всередині. Я розгублений. І вперше в житті мені страшно. Так по-справжньому. Без контролю, без сили щось змінити.

Архипов підняв мене серед ночі. Але я не спав. Лежав одягнений, стискав телефон у руці і втуплено дивився в стелю. Наче щось передчував. Ми давно припускали, що Віка може піти на ризик — була ймовірність угоди з кимось із тіньових. Але вона не з’являлась на очі, наче сховалась.

Аж раптом серед ночі всі зірвалися.

Я до останнього вірив, що вона схаменеться. Що повернеться до мене. Хоч із безглуздими виправданнями, хоч із благанням, хоч із дурною тишею. Просто повернеться. Але вона поставила межу. Чітку і болісну.

Вигнати її зі свого дому… Це коштувало мені більше, ніж я міг витримати. Я знав — так буде правильно. Але коли вона стояла переді мною, з поглядом, у якому змішались провина, злість і щось, чого я досі боюсь визнавати… я ледве втримався. Вона мовчала. Приймала моє рішення з гордо піднятою головою, хоча сльози от-от готові були скотитися по щоках.

Архипов тиснув: треба діяти жорстко. Вибити з неї правду, витрусити, змусити говорити. Але навіть тоді вона мовчала. Його влаштовував результат. Мене — ні. Бо йому важлива моя безпека. А мені — кохана жінка.

Коли я нарешті побачив той безлад у спальні, що сам і зробив, мене почало трясти. Я ходив колами, наче звір у клітці. Вже тоді розумів — вона не повернеться. І я не знав: це впертість чи відчай?

Дамір запропонував допомогу, але я не наважився розкритися. Тільки попросив його людей наглядати за дівчатами. Сили додалося. Сам Дамір приїхав, аби поговорити з Архиповим, поки я намагався зібрати себе докупи.

І ось ми всі були разом — на будівництві. Я бачив її. Мою Віку. Сильну, вперту, рішучу. Вона кидала гроші з тією ж зневагою, що і я — їх для неї не існувало. Але все обірвалося в одну мить. Її оточили. Разом із якимсь типом, що ідеально підходив під опис того, кого згадувала Зоя Іванівна.

Моє серце вмить зупинилось.

— Витягни її! — зривався, бо бачив: вона одна. Одна проти всіх. І бореться... Проти всіх.

— Не можна втручатись зараз, — заперечно хитає головою Архипов, але я вже не витримую — смикаю  ручку дверцят. Заблоковано. Я раптово усвідомив: він спеціально замкнув мене в цій клятій машині. Сволота!

— Відчини негайно. І віддай мені зброю, — зриваюся я, з кожною секундою втрачаючи контроль.

— Ні, — повторює він, вчепившись пальцями в кермо. Очі його дивляться просто перед собою, але я вже не тут — я на вулиці, де Віку відштовхують назад. Вона бореться, але все ще одна. Поки я сиджу тут, безпорадний.

— Вони прийшли по неї, — каже він глухо. — І якщо ми зараз рипнемось — усі підемо в землю. Їх дуже багато. 

Я здригаюся, коли бачу, як на Віку наставляють ствол. В мені щось обривається. Усе тіло кричить: «РЯТУЙ!» Адреналін розносить думки на друзки.

Я не чую Архипова. Просто влітаю кулаком йому в обличчя, вихоплюю пістолет з його кобури. Натискаю потрібну кнопку, двері відчиняються — і я вже готовий до будь-чого.

Але мені перегороджує дорогу Дамір.

— Не заважай, — гарчу я, готовий відштовхнути навіть його. Але він не рухається. А я вже бачу, як усі розсаджують по машинах, як усе розчиняється в темряві. І щось у мені… тріскає. Беззвучно, болісно, безповоротно.

— Ти не в собі, — м’яко каже Дамір і з обережністю забирає з моїх рук пістолет. — Ми її повернемо. Але спершу — ти маєш заспокоїтись.

Я не пам’ятаю, як ми опинилися в моїй квартирі. Лише смак алкоголю, гіркого як провина, і таблетки, які трохи змащують реальність, але не знімають пекло з грудей.

Якби я її не вигнав. Якби просто… тримав біля себе. Якби не був таким сліпим...

— Вони її не зачеплять, — впевнено повторює Дамір, сівши поряд, наливаючи собі віскі.

— Ти нічого не знаєш… — шепочу я безсило, не маючи більше сил слухати ці порожні втіхи. — Ви всі нічого не знаєте! — рикнув я, відставивши склянку з глухим стуком. — Я не мав відпускати її навіть на крок від себе!

— Якби не відпустив — зараз у тобі була б дірка, — зітхає Дамір, поклавши важку долоню мені на плече. — Це не прості люди. Вони — хижаки. І якщо хочеш витягти її звідти — думай як вони.

— Звідки ти знаєш, які вони? Про що взагалі ти знаєш?!

— Не всі народжені з доступом до великого капіталу, як ти, — невесело усміхається він. Я підводжу брову, зосереджуюсь на ньому. — Щоб зібрати перші гроші, мені якось довелось мати справу з такими ж покидьками… І знаю я їх краще, ніж тобі здається.

— У тебе завжди були гроші, — не вірю власним вухам.

— Це не гроші були, а відверта брехня, — Дамір зневажливо скривився. — Шмотки з ринку, бренди — фейки, дівки самі лізли, а знайомства... Пара показових контактів, щоб прикрити порожні кишені. Я жив у гуртожитку до самого диплому, Тиме.

Я мовчу. Пам’ятаю, як він ходив у шкірянці, купував дорогий алкоголь на вечірках, посміхався впевнено. Але зараз — інша правда. І вона звучить гірко.

— А чому до мене не прийшов? — питаю тихо. Мене більше ранить не брехня, а той факт, що він тоді мені не довірився.

— Хотів бути гідним. По-своєму. По-дурному. І вже точно — не по-чесному, — він знизує плечима. — А ще… Якщо ти в Клані, то язик — під замком. За зайве слово там не сваряться — там ховають.

Мене пересмикує.

— Ти... був у Клані?

— З Клану не виходять. Тільки вперед ногами, — сухо каже він. І в цю мить я розумію: я не знаю свого друга зовсім.

— Тобто ти…

— Я — не голова і не король. Але у вічному боргу. Вони колись витягли мене з лайна — тепер я відпрацьовую. У них все чітко: або ти свій, або тебе немає, — він ковтає міцне і стиха додає: — І твоя Кішка — по самі вуха в їхньому болоті. Я знаю це точно.

— Віка, — машинально виправляю його. — Хоча… вона ще та вперта Кішка, — стискаю кулаки, пригладжуючи волосся. — Допоможи мені, Даміре. Я піду на все.

— На все? — він дивиться на мене з тією самою тверезою холодністю, з якою, мабуть, колись дивився на ворогів.

— Абсолютно, — підтверджую. — Все, що в моїх силах. Без вагань.

— Тоді дай мені доступ до твоїх проєктів, — каже він повільно. — У мене є одна ідея… Це може зацікавити моїх вибагливих друзів.

Я миттєво підриваюсь. Вперше за ці години — наче вдихаю повітря. Мчусь до кабінету. Дамір іде слідом. Ми закриваємось, подалі від галасу з кухні і вітальні.

Я сідаю за стіл і запускаю ноутбук, краєм ока дивлюся на годинник.

Час тисне на плечі. А серце стискається від тривоги. Я не знаю, що з нею зараз — чи її б’ють, чи принижують, чи вона так само продовжує мовчати, стискаючи зуби… Але я знаю одне: Даміру я довіряю.

— Що саме тебе цікавить? — кидаю, вводячи код доступу до серверу.

— Житлові комплекси. Розважальні зони. Можливо, склади, важка техніка, інфраструктура… — задумливо перелічує він.

Я гортаю папки. Цей раз — не просто бізнес. Це — спроба витягти жінку, якій я… ще не встиг сказати, як сильно її потребую. 

— Я збираюся будувати заміський комплекс. Землю вже викупив. Є ще житловий простір, щось на кшталт родового маєтку. Є старий батьківський дім — покинутий, але з потужним фундаментом, стоїть у лісовій гущавині, біля води. Можна відновити… — я замислено відкидаюся на спинку дивана. — Склади поки що лише для моєї продукції. А транспорт — у партнерів, офіційно.

— Дрібно, — знехотя кидає Дамір, задумливо втупившись у стелю.

— А як щодо мого бізнесу загалом? — я підводжуюсь, ідея гріє всередині, очі точно блищать. — Це прибуткова справа. Усе працює, як годинник.

— Надто легально, — хмикає Дамір, не змінюючи пози. — Це Клан, Тимуре. Їхня діяльність — за замовчуванням кримінал. Якщо вони стануть обличчям компанії — люди розбіжаться, справу зіллють. Не одразу, але гарантовано.

Я мовчу. Усередині — лід і полум’я.

— Добре, а розважальний комплекс? Житло? Вони ж теж нічого такого з себе не являють.

— Ще як являють, — бурмоче Дамір. — У розважальному — бордель. Приймальня для високопоставлених гостей, закрите дозвілля після справ. А житловий — стане штаб-квартирою. Їм потрібні бази. Тихі. Контрольовані.

Я скептично фиркаю.

— Бордель? Та це ж не сховаєш. Це незаконно...

— Ти — не сховаєш, — з усмішкою каже Дамір. — А вони ще й рекламу запустять. Масово. Потрібна тільки прикормка.

Я опускаю погляд. Його світ — не мій. І ніколи ним не буде.

— То що ж я можу запропонувати? Мій бізнес прозорий... Шахти! — здогадуюся раптово. — А якщо… шахти?

Дамір зупиняється посеред кабінету, повертає до мене голову.

— Продовжуй.

— Тунелі. Більше, ніж декілька тисячі ментрів. Простір, глибина. Заховане. І безпечно. Колись мій дід з цього бізнесу починав. Шахти тепер мої. Офіційно.

— Шахти… — він вивчає мене поглядом. — Вони законсервовані?

— Так. Але прохідні. Рейки, здається, ще досі справні. Там можна заховати чортів табір — і ніхто не знайде.

— Ідея цікава, — киває повільно, напружено. — Дуже цікава. Зробиш по них звіт? Площа, обʼєм, безпека — усе, що потрібно, — кидає Дамір, дістаючи телефон з кишені. — І родинний будинок… думаю, теж підійде.

— Їх це зацікавить? — різко підіймаюсь, коли він хмуриться й щось швидко набирає на екрані телефону.

— Упевненим з ними не можна бути ніколи, але ми принаймні спробуємо, — навіть крихітний шанс звучить для мене, як рятівне коло. — Займись цим просто зараз. А я переговорю з тими, з ким треба. Встигнеш до обіду?

— Якщо треба — зроблю ще раніше, — запевняю я, щільніше стискаючи пальці навколо олівця. Всередині все тремтить, хоч назовні я намагаюсь бути зібраним.

Дамір піднімає на мене погляд. Довгий, уважний, немов хоче розгледіти щось більше за слова. Потім раптом ховає телефон у кишеню й питає:

— Ти її справді так сильно любиш?

Я тягну з відповіддю. Не тому, що не знаю… а тому, що це питання розбиває в мені все, що ще трималось. Я ніколи не говорив це вголос. Ніколи не дозволяв собі подібну слабкість — зізнатися, що жінка стала для мене сенсом, коли вона мене дурить за спиною.

— Якщо буде потрібно — ляжу кістками, але я витягну її з цього болота. Поверну до нормального життя, чого б мені це не коштувало, — мій голос твердішає, бо це важить більше, ніж будь-яке поверхневе «люблю», що давно втратило глибину. — Я в ній… потребую. І вона мені — більше, ніж просто жінка.

Шлунок скручує, наче я щойно сказав щось, що змінює все. 

Дамір не каже ні слова. Просто киває. Його обличчя спокійне, але щось у ньому змінюється — він розуміє більше, ніж говорить. І, здається, на мить навіть співчуває. М’яка, ледь вловима усмішка. І він зникає.

А я залишаюсь сам. Вмикаю комп’ютер і починаю працювати. Вона потребує допомоги — і я створю найкращий звіт у її стилі. Такий, яким би пишалася сама Вікторія, бо саме зараз я можу вирішити її долю...