Раді Вас бачити!

Вікторія

У п’ятницю зранку, у день, коли має все нарешті закінчитьсяпоки, приходить повідомлення від Даміра. Він пише, що має вже готівку й його кур’єр уже сьогодні привезе все у вказане мною місце. Це швидко й зручно… але надто ризиковано. В офіс Тимура я не можу принести таку суму. Особливо зараз, коли він став помітно уважнішим. Його цікавість — мій найнебезпечніший ворог.

Мені терміново потрібно зникнути з поля його зору. Хоч на кілька годин. Менше поглядів — менше запитань. А мені зараз саме це й потрібно, щоб довести справу до кінця.

— Слухай… Мене останнім часом нудить, — кажу я, зупиняючись біля дверей кухні. Тимур одразу підіймає голову. Його погляд — скануючий, холодний і проникливий.

— І зараз якось… теж погано. Я, мабуть, заїду до свого лікаря. Просто проконсультуюсь, тому їдь сьогодні без мене.

Він довго мовчить. Повільно робить ковток кави, і не зводить із мене очей. Я відчуваю, як його підозра буквально нависає в повітрі.

— Тобто я не помилився? — нарешті каже. — Ти вагітна?

Його голос м’який… але натягнутий, як струна. В ньому тремтить щось хворобливо тривожне, сховане під контролем.

— Що?! — я майже задихаюсь. — Ні, звісно! Ти перший дізнався б про таке…

Слова застрягають у горлі. На мить я уявляю це — вагітність. Нове життя. Його дитина… І мені стає не по собі. Ми так часто торкаємося цієї теми останнім часом. Чому?

— Я просто погано харчуюсь, — додаю тихіше. — Іноді навіть не хочеться їсти. Лікар, можливо, порадить вітаміни, і все.

— І зараз ти не хочеш поснідати? — Тимур кидає погляд на тарілку з омлетом. Його сніданок з’їдений. Мій — ні.

— Я ж кажу — нудить, — зітхаю, вже дратуючись. Чи то він надто чіпляється, чи я стаю параноїчною?

— Думаєш, лікар призначить тобі не їжу, а пігулки? — його голос звучить рівно, але очі видають. Він насторожений. Він щось підозрює. Я мнуся з ноги на ногу, спершись на дверний косяк.

— Я викличу таксі, — намагаюсь уникнути конфлікту. Це може стати черговою сваркою, а в мене сьогодні інші плани.

Я вже на межі.

Нічого. Ще трохи — і все завершиться. І тоді я нарешті зможу розслабитись. Видихнути. Повернутись до нього без страху. Але сьогодні — ні. Сьогодні я повинна завершити справу.

— Я сам тебе відвезу, — спокійно, але впевнено каже Тимур. — У мене є хороший лікар у приватній клініці. Зараз подзвоню, запишу тебе.

Я ледве стримую подих і змушено киваю. Гратись із ним у бренхю — щоразу складніше. Я не планувала жодних клінік. Мені потрібно залишитись самій, щоби забрати гроші. Але сперечатись із ним — марно. Якщо він уже щось вирішив, його не зрушиш.

Значить, треба вигадати інше. Нову причину. Хитру, переконливу. Таку, щоб він поїхав. А я — лишилась.

— Не треба. Я сама, — відповідаю спокійно, але тоном, що має бути остаточним. — Це лише коротка поїздка. Мені потрібно зібратись із думками. Побути трохи на самоті.

— З думками? — у його голосі лунає недовіра. — А чому не зі мною? 

— Ми не можемо завжди бути поруч, Тимуре. Я маю справи. Особисті. І лікаря змінювати не хочу. 

Він проходить ближче, наче хоче перевірити, чи я не збрехала. Я роблю крок назад, але не відступаю поглядом.

— Я не залишу тебе саму. Усе це… — він проводить рукою в повітрі, наче намагається зібрати мої недомовки докупи. — Це не схоже на звичайну поїздку. Ти нервуєш. Я це бачу.

— Тимуре, — я кладу долоню на його груди, — іноді мені потрібно самій вирішити деякі речі. Це важливо. І це не означає, що я не ціную твою турботу.

— Це звучить, ніби ти хочеш, щоб я просто пішов, — з болем каже він.

— Ні. Я хочу, щоб ти довірився мені. Прошу тебе... просто не сперечайся зі мною.  

Його щелепа стискається. Він не звик відступати. І його впертість вже переплітається із роздратуванням. 

Аж раптом пролунає дзвінок — мій порятунок. Тимур поглядає на екран і не відповідає — скидає. Він морозить мене поглядом. Другий дзвінок.

— Візьми. Це може бути щось важливе, — шепочу я. 

Він приймає виклик, не зводячи з мене очей.

— Так… Зараз? Ви певні? ...Добре, я буду через двадцять хвилин.

Він знімає телефон від вуха і дивиться на мене з сумішшю жалю й роздратування.

— Мені треба їхати в офіс. Судді сьогодні виносять підсумкове рішення по тій справі з контрактом. Без мене не впораються.

Я мовчу, ніби вагаюся, хоча серце калатає з полегшенням.

— Бачиш? Всесвіт усе розставляє. Ти маєш бути там, а я — тут. І все буде гаразд, не переймайся. 

— Мене вже дратує, що ти вмієш переконувати... А весь всесвіт грає за твоїми правилами,— шепоче він, дивлячись на двері, ніби ще вагається.

Тимур схиляється до мене, торкається лоба губами, затримується на мить.

— Подзвони мені, щойно доїдеш.

— Обіцяю, — відповідаю майже пошепки, і лише коли за ним зачиняються двері, дозволяю собі видихнути. Глибоко. Без свідків.

***

Гроші я забираю точно в домовлений час. Жодного зайвого слова. Жодного погляду. Лише стиснуті пальці навколо ремінця сумки й шалене серцебиття. Вдома я мовчки пряму до спальні й дістаю з глибини шафи свій рюкзак — той самий, що давно став сховком для усього, що я так ретельно приховувала. Купюри, ще теплі від моїх долонь, розкладаються рівно, наче це вже не гроші — а квитки до свободи.

П’ять мільйонів. Свобода. Всього один крок. Нарешті...

Я пишу Єгору. Один раз. Десять разів. Дзвоню знову й знову на протязі години... Ніякої відповіді. А потім — зв'язок просто зникає. Абонент поза зоною.

Піт виступає на спині. Груди стискає тривога. Якщо я зараз не віддам ці гроші — їх вага зламає мене. Ми ж домовлялись все закінчити саме сьогодні… Я не витримаю чекати довше! Не можу більше зберігати цей рюкзак під своїми речами, під поглядом Тимура, під поглядом власного сумління.

Я навіть думаю: «А що, як піти сама? Просто поїхати до нього…»

І тут — клацання ключа в дверях. Занадто рано. Це… не може бути… Чого він повернувся? Чи це не Тимур?

Все тіло сковує лід. На автоматі я хапаюся за блискавку рюкзака — пістолет. Але в ту ж мить чую голос:

— Вікторіє? — занадто голосно, але це він. Тимур. 

Квапливо застібаю рюкзак, пальці тремтять. Ще кілька секунд — і пачки грошей зникають у шафі, як ні в чому не бувало. Серце гупає десь у горлі, з кожним ударом стискаючи горло зсередини. Я ковтаю повітря, ніби не можу вдихнути глибше. Коліна підгинаються — здається, от-от впаду прямо на підлогу. Але я змушую себе підвестися, вирівнюю спину, вдихаю — різко, через ніс — і роблю крок назустріч Тимуру, немов усе під контролем. Немов я не приховала щойно найнебезпечнішу таємницю від коханої людини.

— Секунду! — відповідаю швидше, ніж думаю.

Я виходжу з кімнати — в усмішці, в каблуках, у масці.

— Хіба ти не мав бути на роботі? — питаю, ніби між нами нічого немає. Ні грошей, ні страху, ні брехні.

Тимур стоїть на порозі вітальні. Його погляд — як лезо.

— Ти, хіба не мала бути у лікаря?

— Я вже повернулась, — знизуюплечима, намагаючись зберегти спокій. — І поснідала, як наказав лікар, — натягнута усмішка не рятує ситуацію.

— Справді? — він впирається руками в боки, відчуваючи, як тиск всередині наближається до критичної межі. — Твій лікар за дверима ховається? Запроси його, нехай випише мені вже ті кляті пігулки від твоєї бісової брехні!

Я здригаюся, і відчуваю — зараз буде вибух. Але треба зрозуміти з якого саме приводу, бо їх занадто багато. 

— Що з тобою, Тимуре? Я... не розумію, про що ти…

— Досить вже! — рик виривається з нього майже неусвідомлено. — Припини брехати, Віко! Хоч раз скажи мені правду! — він ступає до мене, а я мимоволі відступаю. В його очах з’являється щось... дике, незнайоме. 

— Я вирішила сьогодні просто відпочити. Чому ти так злишся? — шепочу я, ледве стримуючи тремтіння губ.

Ризиковано простягаю руку, хочу доторкнутися до нього, як колись — довірливо, ніжно, як до свого. Але він різко відсторонюється. Його рух — наче відчуження всієї душі. І я розумію: ця мить може стати крапкою. Фіналом. Він щось знає. Щось важливе. Те, що не мав дізнатися. Не зараз. І точно не від інших.

— Ні… — його голос ледь не зривається, але він тримається, стискаючи щелепи. — Досить цього фарсу, Вікторіє. Я знаю. Все. Про шантаж. Про твої ігри. Про твою солодку брехню, якою ти мене годувала щодня. Я чекав, терпів, сподівався, що ти все розкажеш. Добровільно. Але коли мій друг повідомляє мені, що ти і до нього вже дісталася — це вже занадто… Навіть для тебе.

Мені не боляче. Ще ні. Бо тіло завмерло. Душа — сховалася. Мислю чітко, холодно, як завжди в найнебезпечніші моменти. І бачу перед нами лише тріщину. Глибоку. Смертельну. Під нашими ногами.

— Як давно ти це знаєш? — питаю рівно. Без паніки. Якщо все зруйновано — хочу знати глибину руїн. Не заради себе. Заради нього.

— Досить давно, — скрипить він зубами. Його лють пульсує в кожному жесті, в кожному русі. Він майже не стримується.

— А про Аню? Теж знаєш? — питаю навмисно. Не від страху. Від потреби хоч з чогось почати.

— Не смій… — його голос рве повітря. — Не смій глумитися! Я знаю все!

Він стоїть, мов хижак на межі стрибка. Тіло напружене, очі темні, мов прірва.

— Так. Я шантажувала Аню, — кажу спокійно, майже відсторонено. Сідаю на край дивана. Моя поза — виважена, контрольована. Бо якщо зараз дозволю собі відчути — зламаюся. — І я взяла в борг у Даміра. Це не була вимога. Я попросила. І він дав.

Пауза. Мовчання дзвенить у повітрі, як перед вибухом.

— Що ще ти знаєш?

— Ще?! — він зрізається, вибухаючи, ламаючи тишу голосом, що межує з криком. — Цього замало?! Після того, як ти шантажуєш мою колишню — ти залазиш до мене в ліжко?!

— Я намагалася триматися від тебе якнайдалі, Тимуре, — шепоче вона. Голос тихий, але твердий. — Це ти мене тягнув до себе. Ти. Не я.

Він різко розвертається. Гучно грюкнувши дверима, Тимур іде з кімнати.

Його кроки — глухі, важкі, злі. В напрямку спальні. Я напружено здригаюся, але змушую себе сидіти рівно, не ворухнутись, хоч усе всередині стискається від страху. Я знаю, що буде далі. Відчуваю, як наближається шторм.

Він повертається з рюкзаком. Моє дихання завмирає.

— Ось тобі твоє «ще»! — Тимур кидає рюкзак прямо мені під ноги. Я опускаю погляд, ковтаючи камінь у горлі. Якщо він уже знає про гроші, значить, знає й інше... Набагато більше... 

— Ти не просто прикриваєш якогось свого кримінального дружка — ти ще й мого друга вирішила надурити! — його голос зривається на крик. — Обплела мене, як гадюка, і кожного разу — брехала! А я... я, як ідіот, вірив. У нас! У наше майбутнє!

Я мовчу. Дивлюсь на нього, на напружені кулаки, якими він, здається, хоче мене розтрощити. Але він тримає себе в руках. Можливо, саме тому, що десь там, всередині, любить.

— У всьому, що було між нами, я ніколи не брехала, — тихо, але чітко вимовляю я. Бо це правда. Навіть якщо все інше — бруд, ми були справжні. — Ми почали все в найважчий період мого життя, Тимуре. Але те, що між нами... Я була чесною в кожному почутті. Чуєш?

— Тобто… кохаєш? — його голос ріже, очі блищать люттю. — Тоді кажи. Все. Зараз і тут. Іншого шансу не буде.

Я вдихаю. Але не кажу нічого.

Я знаю, що станеться, якщо він дізнається. Він почне діяти. Захоче втрутиться. А його не можна туди пускати. Тому що там — зовсім інші правила. Там знищують швидко і без жалю. І якщо він потрапить у цей світ — його просто зітруть.

— Так. Я кохаю тебе, Тимуре, — кажу тихо, але з абсолютною впевненістю. Не дивлюся на нього. Я боюся побачити в його очах осуд чи ще одну хвилю гніву. — Саме тому… я нічого не можу розповісти.

— Тобто ти обираєш це? — він штовхає ногою рюкзак, і я здригаюся. — Брехню, гроші, бандитів? Це те, що важливіше за мене? Я навіть не в тобі розчарований, Віко. В собі. Що впустив тебе так близько.

— Тимуре... — я підхоплююсь і перехоплюю його руку. — Ти не розумієш, у що намагаєшся влізти. Дай мені кілька днів. Я все вирішу. І потім… потім я розповім усе. Правду. До найменших дрібниць. Я знаю, це виглядає як шахрайство, але це… зовсім не так. Просто… дай мені трохи часу. Благаю.

— Це ти не розумієш, Вікторіє. Це ти не розумієш, як боляче щодня дивитись на тебе й чути одне — лиш брехню. Ти не вмієш говорити правду!

— Я вже сказала тобі правду — для мене ти…

— Замовкни! Просто… замовкни й ніколи більше не повторюй цю маячню! Ти справді вважаєш, що я повірю в твоє кохання після всього? — його голос глухий, майже зривається, а погляд спопеляє. — Говори правду… або забирайся геть.

Я кусаю щоку зсередини, стримуючи тремтіння. Він не вірить. Не мені. Не в мої почуття. І, що гірше — має на це право.

— Якщо ти вже все знаєш… ти маєш розуміти, що мені нікуди йти.

— Це чудовий аргумент! Може, саме він змусить тебе замислитись: чи варте твоє мовчання того, щоб ночувати десь на вулиці? — його голос стає тихішим, але не менш небезпечним.

Я бачу: він стоїть на межі. Але все ще чекає. Дай йому крихту правди — і, можливо, пробачить. Пригорне. Але потім… він полізе в саме пекло, намагатиметься мене врятувати. Його вб’ють раніше, ніж він встигне зрозуміти, з ким має справу.

Я не можу цього допустити.

— Тимуре, послухай мене... Ці кілька місяців були найкращими в моєму житті. Але я не можу поставити тебе під удар. Не можу навіть уявити, що з тобою щось трапиться — через мене. Я краще сама згорю, ніж дозволю цьому статись.

Я простягаю до нього руки — майже несвідомо.

— Будь ласка… 

— Ти зробила свій вибір!

Він різко розвертається й іде. А я, мов тінь, слідом.

Він зриває дверцята шафи, витягує мої дорожні сумки. Розлючений, мов буря. Мовчки. Без жодного слова. Я стою також мовчки. Мов паралізована.

Одяг летить у сумку, змішується, мнеться. Він більше не обережний, не лагідний, не мій. Він навіть не дивиться на мене. Лиш дихає важко, ніби кожен рух дається з ненавистю, що отруює повітря в кімнаті.

Це жорстоко... Скуштувати щастя поруч з таким добрим, дбайливим і чесним чоловіком, відчути себе його… а тепер дивитися, як він із завзяттям хоче стерти мене зі свого життя.

Я не плачу. Бо це вже вище сліз.

Я просто стою...

І розчиняюсь зсередини.

— Інше я заберу пізніше. Залишу на ресепшені, — спокійно, майже буденно мовить Тимур, ніби мова йде вже не про нас. Я дивлюся на дві повні сумки — застібнуті, як крапки.

— Заяву про звільнення підпишеш у понеділок. Я змушу Уварова оформити договір про повернення коштів на твоє ім’я. Чекай від нього дзвінка. Але якщо хоч раз ще втягнеш мене або когось із моїх близьких у свої афери — я зітру твоє життя в пил. Ти мене зрозуміла, пані... Вернадська?

Але... Як?

Це все звучить занадто... Нестерпно боляче. Від чоловіка, який ще вчора цілував мої плечі, торкався обережно, ніби боявся зламати… і шепотів, що все буде добре. А тепер у його голосі — байдужість. У його очах — зневага.

Мене проймає тремтіння. Щось усередині стискається до болю.

— Ти знав усе… Але ми ж були близькі… — я хриплю, горло пересохло до крові. — Для тебе це була просто гра?

— Не тіш себе ілюзіями. Ти була там, де я дозволив. І так, ти надто добре скачеш на мені, щоб я відмовив собі в цьому задоволенні, — його голос — холодний, мов лезо, що неквапом розтинає шкіру. Слова обпікають зсередини, проникають глибше, ніж просто в розум — у саму душу.

Я завмираю. Не від сорому, не від страху — від тієї хижої впевненості, з якою він це говорить. Йому не потрібно підвищувати голос. Його тиша після фрази — ще страшніша. 

Я роблю крок назад, але вже пізно. Він не рухається — і все одно наче притискає мене до стіни. Відчуваю, як дихання обривається в горлі. Я намагаюся не вірити. Не реагувати. Не здригнутися. Але відчуваю, як щось у мені тріскається.

— Це правда? — дивлюсь йому просто в очі, сподіваючись побачити щось, що зрадить його брехню. Але там — глуха стіна.

— На відміну від тебе, я завжди кажу правду, — відповідає він і бере мої сумки. Йде до виходу. І я, розгублена, мовчки йду слідом.

Не розумію, як це сталося. Як ми дійшли до цього. Він дійсно... виганяє мене. І він чинить вірно, але... моє серце, здається, рветься на шматки. 

Може, я справді просто зручне тіло, хороший секс, і більше — нічого?

Ні… Це не так. Це не могло бути так. Я ж бачила, відчувала… Що все набагато глибше. Що ми справжні. Що він теж відчував.

— Тимуре… — я несвідомо намагаюсь його зупинити. Я не можу просто піти. Нам треба поговорити. Ми мусимо…

Але він вже не слухає.

— Зникни! — вибухає він, і цей крик розтинає мене навпіл. Ніби вириває з грудей серце разом із усім, що ще могло вірити в «нас».  — Забери це. Стільки всього зробила… заради цих клятих грошей!

Він кидає мені в руки той рюкзак з грошима і різко штовхає в плече. Я роблю крок назад, виходячи за межі його квартири. 

— І зроби мені послугу — більше ніколи не повертайся.

Двері грюкають просто перед моїм обличчям. І я залишаюсь одна. На холодному порозі. З рюкзаком у руках, із пустотою в серці. Дивлюсь на зачинені двері і відчуваю, як по щоках течуть гарячі, пекучі сльози. Не від образи. Від болю. Нестерпного, справжнього болю втрати.