Раді Вас бачити!

Вікторія

Я задоволено мружуся від його пальців, що танцюють по моїй голій спині. Лежу щокою на його грудях, а серце Тимура б’ється рівно, спокійно — прямо під вухом. Кращого заспокійливого не існує. Воно занурює у дрімоту глибше, ніж будь-яке снодійне.

Занадто ідеальний ранок, щоб кудись поспішати. Я навіть не хочу ворухнутись, поглинаючи тепло чоловіка, який давно вже не спить, але так само тихо насолоджується нашою тишею.

— За кілька тижнів ти перестанеш бути такою чутливою, — каже Тимур, змушуючи мене відкрити очі.

— Це погано? — дивуюся я.

— Навпаки. Просто зараз ти занадто швидко втомлюєшся, — він опускає руку мені на стегно й змушує притиснутися до нього ще ближче. Справді, мене просто вирубило вночі від надлишку відчуттів. Я ж обіцяла дочекатись, поки він наллє вина… але безсоромно заснула. — Ти довго не була з чоловіками?

— Не була, — і він раптом напружується. Його тіло, таке м’яке й тепле, миттєво твердіє.

— Тебе хтось образив? — його голос стає глухим. Я підіймаюся, кладу долоню на його груди, а підборіддя — зверху, усміхаючись його насупленим бровам. Він такий… чарівний.

— Просто зустріла тебе, Мурчику, — ця правда навіть мене саму кольнула в серце. І здається, я щойно знайшла йому достойне прізвисько у відповідь на його «Мурку і Кицю». — Я не змогла думати про інших. Пам’ятаєш нашу першу співбесіду? Я тоді в деталях уявила… як ми з тобою могли б згрішити прямо в твоєму кабінеті.

Бути чесною — навіть приємно. Особливо коли бачиш, як його погляд стає задоволеним.

— Могла б і проявити ініціативу… З твоїм характером! — кидає він, втупившись у стелю, ніби шкодує про втрачені місяці після мого працевлаштування.

— І що б ти зробив, якби я зайшла в понеділок о восьмій ранку? — закочую очі. Я добре знаю, чим він займався в цей час.

— Дай згадаю, — він смішно чухає підборіддя… і раптово перехоплює мене за стегна, перекочуючи нас так, що опиняється зверху. Його долоні впираються по обидва боки від моєї голови.

— Я ж зачиняв двері... Тож навряд чи ти…

— Завжди? — піднімаю брову з викликом.

Адже знаю, що не завжди. Саме тому в мене є пристойний компромат на чутливу Анечку з дивної родини з ще дивнішими «цнотливими» правилами. Якщо її батьки й справді хотіли виховати леді-діву — боюсь, на них чекає глибоке розчарування.

— Майже, — бурмоче Тимур, насупившись. — То ти нас бачила? — його голос стає гострішим, погляд — підозріло уважним.

Він напружується, вдивляється в моє обличчя, ніби намагається вловити щось між рядків. Здогадується? Навряд. Але хоче здогадатися? Без сумніву. Дозволю йому дізнатися правду? Нізащо.

Тимур не з тих, хто прощає подібні жарти. А я занадто довго хотіла саме його, щоб зараз усе зруйнувати одним зізнанням. Можливо, колись… якщо правда все ж випливе. Але я ретельно замела всі сліди. Хитро. Обережно. Вправно.

— Це було б занадто для всіх нас, — м’яко усміхаюся, ковзаючи пальцями по його щоці й заглядаючи в його бурштинові очі. Він заплющує повіки, насолоджуючись дотиками. — Але я б точно залишилася подивитися, що було далі. Може, вона знає якісь трюки, про які я не здогадуюсь? Щось же в ній тебе зачепило…

Тимур здригається, а в очах вирує дике полум’я. Моя рука ковзнула вниз, відчувши, наскільки він готовий. Я не залишила його байдужим. У його погляді — полум’я, і я відповідаю тим самим.

— Ти нестерпна, — зітхає він, перехоплює мене під коліна й розводить ноги. — І невгамовна, — усміхається, коли я тягнуся до останнього презерватива на тумбочці.

— Вона тебе кохала? — питання каверзне, але я не можу втриматись. Просто цікаво...

— Вікторіє, — хмуріє він, змінюючи тон і звертаючись до мене повним іменем. — Не зараз, — жорстко наказує.

Мене аж трусить від його владності в ліжку. В офісі, хоч він і головний — ми рівні. Але в ліжку… все вирішує він. Грозний, серйозний, твердий до останнього погляду. І мене це заводить.

— Вона сподобалась тобі тому, що була недосвідчена? Чи тому, що була пристрасна і вміла? — не здаюсь я.

— Я сказав: не зараз, — повторює тихо, але з відчутною напругою.

— Ти уявляв мене на її місці? — питаю вже не для відповіді. Бо бачу: очі Тимура спалахують. І я усміхаюсь — тонко, переможно. Влучила.

Він справді уявляв мене. Я знаю це тепер точно. І радію — щиро, як дитина, що отримала омріяний подарунок. Значить, не я одна згорала від пристрасті, яка не знаходила виходу...

— Я не хочу, щоб ти нас порівнював, — кажу з відвертим хвилюванням. Вперше — без маски, без броні.

У мене вже зносить дах від цього чоловіка. А що буде, коли він захоче розважитись із новою практиканткою в короткій спідничці? Боюсь, тоді я не зможу стриматись. Мені потрібно знати, що я — єдина, кого він бажає. Що я — не чергова. Що решта просто тьмяніє.

— Вікторіє, запам’ятай у своїй розумній голівці: вона для мене — ніхто. І я давно про неї забув, — його голос твердий, але в ньому — тріщина. — Повториш таке ще раз... ніжним я вже не буду, — додає Тимур.

Він... Розлютився. 

— Пробач, — стискаю зуби, не в змозі миттєво прийняти свою провину.

Але він мовчить. Просто підводиться, бере свій погляд із собою — і зникає за білосніжними дверима ванної. За хвилину чую шум води — він у душі. І пішов туди без мене. Намагається охолонути після мого тиску.

Я справді перегнула палицю, і розуміння цього прийшло не з його слів, а з тих гидких пазурів, що дряпають мене всередині. Йти зараз до нього — ризиковано. Тимурові потрібен час, а мені — ідея, як усе загладити. Красиво й тонко. Не хочу більше його дратувати. Не зараз...

На тумбочці помічаю його телефон. Ідея народжується швидше, ніж я до нього дотягуюсь. Тішить, що жодного блокування — йому воно просто не потрібне. У таких людей, як Тимур, усе важливе — в хмарах чи на корпоративній пошті. А телефон — лише для дзвінків і рідкісних повідомлень. Цю прогалину можна виправити.

Я вмикаю фронтальну камеру, зручно розкидаюся на ліжку, не криючись ковдрою й залишаючи на видноті найсоковитіші частини свого гнучкого тіла. Це буде справжній сюрприз — для нього. І я дуже сподіваюся, що він відкриє це у правильний момент.

***

Тимур не виходить із душу ще довго, чітко даючи зрозуміти, що я справді його зачепила. За цей час я знаходжу другу ванну — маленьку, гостьову — і приводжу себе до ладу за якихось десять хвилин. На кухні лізу в холодильник, складаю кілька бутербродів із готових інгредієнтів і розбираюся з кавоваркою.

Обертаюся лише тому, що відчуваю на лопатках пекучий погляд.

— Сподіваюсь, ти не проти... — оглядаю його підтягнуте тіло, яке зовсім не приховує домашній одяг. Із темного волосся стікають краплі — мені вже хочеться піймати їх губами, але поки тримаю дистанцію.

Він виглядає розслабленим, та все ж не до кінця остиглим.

— Навпаки. Почувайся як удома, — знизує плечима й сідає за стіл. Тимур уважно дивиться на мій одяг — точніше, на свою зім’яту сорочку, яку я накинула на голе тіло. — Ти навіть знаєш, яку я люблю каву, — зауважує він із поблажливою усмішкою, коли я ставлю перед ним подвійне еспресо з молоком.

Мовчую про те, що єдина стерта кнопка на кавомашині — саме «флет уайт». Бути уважною — ще не значить усе знати.

Він дивиться на мене, але в повітрі зависла тиша, натягнута, мов струна.

— Добре, добре… — вирішую одразу, на березі, вирішити питання. — Пробач, що зіпсувала настрій своїм допитом. Я довіряю тобі. Просто іноді мій мозок швидший за розум.

«Та невже?» — хмикнула я про себе. Адже він не знає, що я вже встигла пошукати контакт Ані у його телефоні й навіть у чатах WhatsApp. Там виявилося порожньо, але мені хотілось переконатися в його словах. Довелося визнати: з нас двох саме я — брехлива підлючка.

— Радий це чути, — каже спокійно, вже посміхається...  — Я хотів на цих вихідних трохи відпочити. Якщо ти не проти, запрошую приєднатися, — в його погляді грає хитринка.

— Маєш якісь грандіозні плани? — цікавлюся, спираючись ліктями на стіл, тримаючи чашку кави.

— Хочу поїхати у заміський розважальний комплекс, — киває він.

— Перевіряєш конкурентів? — припускаю я.

— У мене їх не буде, якщо ти приймеш правильне рішення й працюватимеш зі мною в тандемі, — обіцяє Тимур, і я згадую про договір, який досі не підписала.

І, швидше за все, не підпишу. Це надто великий ризик. Я не маю мати жодного якоря — якщо доведеться тікати від кримінальних друзів, які цілком можуть почати полювання. Шкода втрачати такий шанс, але юридична прив’язка на два роки до його компанії може зашкодити не лише мені, а й йому.

— Подумаю над твоєю пропозицією, — обіцяю йому. 

— Але ж ти вже знаєш відповідь, правда ж? — здається, він усе читає по моїх очах, інакше я себе ніяк не виказую.

— Хочу прийняти зважене рішення. Краще я ще трохи подумаю, — наполягаю.

Він глибоко зітхає, кидає погляд на годинник, а потім опускає очі на широко розстібнуту сорочку, яка за необережного руху може показати більше, ніж варто. Його погляд ковзає до червоних слідів, залишених на моїй шкірі, і він замислено робить ковток кави.

— Розкажеш мені, звідки в тебе ці шрами? — його голос стає тихим і ніжним, огортає мене своєю турботою.

Я знала, що він колись запитає про це. Ненавиджу своє тіло лише через цей огидний дефект — воно надто ніжне, й рани гояться зі шрамами. А Марат, той садист, подбав, щоб ці шрами залишились назавжди — як знак його власності.

— Мої помилки минулого, — відводжу погляд у панорамне вікно, намагаючись приховати вимучену усмішку.

Минуло вже досить часу, щоб не реагувати гостро. Тепер я спокійно приймаю це. Але все одно шкодую, що колись була такою сліпою. Хоч, як то кажуть, що не вбиває — робить сильнішим. Тепер я навчилась прораховувати все наперед. Без цього я б не протрималася після втечі з Клану.

Тимур не наполягає на поясненнях — просто киває й продовжує сніданок, знищуючи половину бутербродів.

— Ми будемо тільки вдвох? — цікавлюсь я.

— Майже. Буде кілька моїх друзів із подругами, — відповідає він. — Залишимось там на ніч. Треба протестувати всі розваги... — загадково усміхається. — А перевірити ліжко на міцність — одна з найважливіших місій.

— З радістю складу тобі компанію, — легко сміюся. — Але тобі доведеться добре постаратись, щоб її не завалити!

Між нами знову з’являється легкість. І мені подобається його ідея — просто розважитися. Наступний місяць буде складним, і мені справді треба трохи взяти себе в руки, щоб не згоріти під напругою.

— Тоді треба збиратись. Я хотів би виїхати до дванадцятої, — я поглядаю на годинник — вже майже десята. Збираю посуд і складаю його в посудомийну машину.

— Потрібно брати щось особливе? — питаю, згадуючи, які розваги зазвичай бувають у таких комплексах.

— Шорти й майку — для вулиці, зараз вже жарко, штани й кофту — на вечір. Там є басейн і спа, візьми купальник. Якщо щось знадобиться — докупимо на місці, — каже Тимур, а я подумки ставлю галочки. — Тебе підвезти?

— Я на машині, — з прикрістю усвідомлюю, що не хочу розлучатися з ним навіть на кілька годин. Занадто довго я трималася на відстані, а тепер бажання тільки одне — бути поруч.

Сподіваюся, що це лише афект від емоційного перенасичення. Бо інакше я й сама собі не зможу пояснити, що зі мною відбувається... Може, просто відчуваю тут і зараз те життя, про яке мріяла — спокійне, наповнене, справжнє?

— Тоді я заїду за тобою, поїдемо на моїй. Домовились?

Киваю.

Обходжу стіл, змушуючи Тимура витягнутися від мого наближення. Стаю за його спиною й, нахилившись, обіймаю за плечі, проводжу носом по шиї, вдихаючи його свіжий аромат після душу.

— Яку білизну мені вдягнути? — шепочу, кусаючи край його підборіддя.

— Я віддаю перевагу брати тебе без білизни, — повертається до мене, обпалюючи коротким поцілунком. — Тому якщо ти зараз же не підеш збиратись — не відпущу.

І це — його погроза? 

А ви не забули поставити свою зірочку? :D