Раді Вас бачити!

Тимур

Цього ранку я не думаю про її таємниці. Мої думки заглиблюються в те, що я маю, у той момент, коли її присутність поруч здається одночасно благословенням і прокляттям. Відчуття, що вона ось-ось зникне з мого життя, як дим, залишаючи по собі лише холод, стискає мені грудну клітку.

Всі ці моменти, які я намагаюсь зберегти, наче останні хвилини перед тим, як все обірветься. Мені залишається тільки мить, і я намагаюсь її захопити, насолоджуючись кожним її рухом, кожним вдихом, що так близько до моїх вух.

Я лагідно гладжу її спину, пальцями проводжу по хребту і уважно розглядаю родимки. Вона схудла, і це помітно навіть неозброєним оком. Це не через тренування, а через нерви, адже за день вона, здається, встигає лише снідати зі мною.

— Тиме, я ще сплю, — чую її тихий голос, і це змушує мене посміхнутися, охочіше проводячи руку по її тілу. — Як негарно! — вона обурюється, але сміється, коли моя рука проникає між її ногами.

Вона дивиться на мене. Спочатку прямо в очі, потім досліджує моє обличчя, уважно оглядає, торкається напруженого живота… Віка щось міркує, але водить пальцями по моїй грудній клітці так, як і я по її спині.

— Мурко? — звертаюсь до неї, і вона здригається, зачіпаючи мою руку. Я її неймовірно хочу, але це почекає. Я бачу, що вона щось хоче сказати, але не наважується. — Щось не так?

— Все добре, просто… — вона затискає губу, як завжди, коли задумується, але потім усміхається. — Просто не можу повірити, що ми разом. Я так довго думала про тебе, що зараз не можу не радіти цьому. Іноді здається, що це просто гарний сон, а я ось-ось прокинуся, — вона нахиляється до мене, цілує у підборіддя, а потім майже біля самого вуха. — Боюсь одного разу прокинутись і не побачити тебе поряд, — Віка повністю лягає на мене, прижимаючись так міцно, ніби хоче злитись зі мною в одне ціле.

Моє серце важко б’ється від цієї відвертості, яку я чую від неї вперше за кілька тижнів. У тому, що це правда, я не сумніваюся, але… завжди є це чортове «але»!

— Кицю, — звертаюсь до неї. — Якщо одного разу ти прокинешся без мене, будь впевнена, що мені буде так само самотньо, як і тобі, — шепочу я, погладжуючи її голову, перебираючи її густе волосся.

Те, що це може статися, я не сумніваюся. Я міг би знайти слова, можливо, розтопити її недовіру зізнанням у коханні, але я не наважуюсь цього зробити… поки що.

— Ось і поговорили, — вона різко підводиться і мені здається, що вона витирає сльози. — Я в душ! — швидко стрибає через мене і направляється до краю ліжка, але втекти їй не вдається.

Я, як хижак, від якого тікає здобич, кидаюся за нею. Обхоплюю її за ніжну і тягну назад. Віка весело вигукує, але не сильно опирається.

— Ми не закінчили, — кажу я, тягнучи з її стегон мереживну білизну, останній бар’єр, що розділяє мене від того, чого я так сильно хочу.

— Але я не була в душі! — Віка швидко червоніє і сором’язливо прикриває очі.

— Те, що я з тобою зроблю, змусить тебе знову піти до душу, — її загоряються очі. Вона злегка облизує пересохлі губи, не в змозі приховати збудження, коли я рвучко перевертаю її на живіт.

Підклавши подушку під її стегна, я милуюсь вигином її спини, лінією тіла, що наче просить ще більше. Але, всупереч пориву, я на мить зупиняюсь.

Чогось бракує... Я хочу не просто тіло — мені потрібна вона вся.

Коли я входжу в неї, вона вигинається, приглушено зітхає, вже не напружується, як раніше. Її тіло звикло до мене. У цій позі вона особливо чутлива, і я відчуваю це кожною клітиною.

Її віддача — не лише фізична. Вона відгукується на мій ритм, мов налаштована хвиля. Вона сприймає все — мою міць, мій подих, кожен рух. І в цій взаємності є щось більше, ніж просто близькість.

Я не витримую — перевертаю її, піднімаю до себе, ловлю її погляд. Вона хоче бути зверху, але я перехоплюю ініціативу, змушуючи її знову віддатися. Її губи шукають мої, і кожен поцілунок — як новий дотик до душі. Моєї. Її.

З нею завжди інакше. Наче вперше. М'якість змінюється на напругу, ніжність — на пристрасть. Вона дивиться в очі, тримає мій погляд, наче хоче прочитати мене повністю. Її увага — моя найбільша слабкість.

І коли я думаю, що ми на межі, вона здається — вигинається, схоплює повітря ротом, не стогне — мовчить, але її тіло говорить усе.

Я знову вкладаю її на спину, закінчую, тримаючи її за стегна, поки вона дрібно тремтить, а її нігті злегка ковзають по моїх плечах. Легко, як подряпини пам’яті.

— Ні… — шепоче вона, не відпускаючи. — Полеж трохи… — вона обіймає мене за плечі. Її реакція незвична — я розгублений, але лягаю на неї, намагаючись не тиснути.

— Тобі ж важко...

— Ні, зовсім ні, — її голос ледь чутний. Вона торкається моєї шиї, мого обличчя, ніби хоче переконатися, що я справжній.

Я дивлюсь у її очі, і помічаю… сльози. Не від болю. Не від втоми. Від чогось глибшого, чого вона не може сказати вголос.

Моя перша думка: я зробив їй боляче. Я порушив межу.

Намагаюся підвестися, але вона міцно тримає. Ми сідаємо разом, вона досі сидить на мені, міцно притискається до плеча. Я відчуваю її сльози на своїй шкірі.

— Що сталося? — шепочу.

— Нічого, — каже він тихо, без тіні слабкості. — Нічого, — повторює вона твердіше, і тиснеться до мене ще щільніше, хоча здавалось, це вже неможливо.

— Подивися на мене, — прошу, лагідно проводячи рукою по її спині. — Мурко… подивися на мене, будь ласка… — мені боляче не знати, що з нею коїться. — Дівчинко моя, що з тобою відбувається?..

Вона мовчить. Але рухається. Майже непомітно — наче намагається втриматись на поверхні власних думок, хапаючись за мене. Її дотики — м’які, сповільнені, невпевнені, але водночас якісь… приречено-рішучі.

— Віко… — я не опираюсь, але тривога зростає. — Що ти робиш?

Її погляд… наскрізь. Наче дивиться не на мене — в мене. Там біль. Тиша. І рішення, прийняте всупереч страху.

І щось у мені обвалюється. Я не сперечаюсь. Просто вкриваю її собою, обіймаю, наче хочу вилікувати її дотиком, знайти той тонкий нерв, що стримує плач.

Це не про секс. Це про довіру. Про крик, якого вона не може вимовити. Про страх бути почутою. Але я чую.

Я не відриваю очей. Її пальці на моїй щоці — прохолодні. Розумію: у цій миті — лунає правда. Але яка сама?

— Я тебе кохаю, Тимуре, — шепоче Віка, безсумнівно, як подих. Не з примусу. Не з надії. А з внутрішньої впевненості.

І мене просто вибиває з колії. Я не знаходжу слів. Бо вони… не вміщають того, що зараз відчуваю.
Я лиш мовчки кажу: я тут, Мурко. Я з тобою. Я все чув.

— Навіть не поцілуєш? — її погляд — суміш надії. 

Я цілую її з усією пристрастю, на яку тільки здатен. Не так, як завжди — а так, наче це востаннє, наче світ стирається навколо, і існуємо тільки ми. Її губи усміхаються мені в поцілунку, і я відповідаю тим самим. Все, що відбувається між нами — чиста хімія, небезпечна, хвороблива, безжальна. 

— Хай це все назавжди залишиться між нами, — вона кусає губу, проводячи пальцями по моєму волоссю.

Це зводить мене з розуму. Але раптом...

— Ти ж приймаєш контрацептиви? — запитую я, коли трохи заспокоююсь і починаю мислити ясніше.

Її погляд стає холодним миттєво. Страсть щезає. В очах — лезо. Але вона швидко збирається й лише піднімає брови. Вмикає ту саму свою емоційну броню.

— Що, Тимурчику? Боїшся стати батьком? — її голос — іронія, що ріже.

— Я хочу приймати рішення, а не розгрібати наслідки, — кажу, стримуючи той самий гнів, що вже виривається зсередини. Вона щодня бреше мені в обличчя, а тепер ще й це... 

Це ж абсурдно! Вона — та, хто ставить мене у глухий кут. Я боюся власних почуттів, бо в мені вже проростає страх — раптом правда про неї настільки бридка, що не залишиться нічого, крім болю?

І тоді мене проймає крижаний спалах думки. А раптом… Вона хоче завагітніти? Навмисно? Її гра набагато масштабніша, ніж те, що я з Олексієм обережно прораховував останні тижні?

— Розслабся, — хмикає Віка, різко встає з ліжка, підхоплює халат і вже через мить — це зовсім інша жінка. — Я не планую дітей найближчі п’ять років, — її голос ріже, як скальпель.

Без жодного погляду в мій бік, вона зачиняє за собою двері ванної. І я чую, як клацає замок. Не знаю, це вистава чи справжній біль. Але її мовчання звучить гучніше за крик.

Усе навколо тріщить по швах, ми стоїмо над прірвою, а вона шепоче мені «кохаю»… 

Я встаю з ліжка спустошеним. І поки вона ховається у ванній, мовчки варю каву на двох, ставлю хліб у тостер, викладаю сир, шинку, джем... Механічно. Без смаку. Намагаюся зібратись. Упертись у раціональність. Змусити себе мислити логічно.

І от щойно я майже переконую себе, що все роблю правильно — вона заходить на кухню. Холодна. Відсторонена. Навіть не дивиться в мій бік. Лише коротке «дякую» за каву. Скудне. Формальне.

А у мене в грудях все знову стискається. Бо я відчуваю, як вона віддаляється. І це лякає більше за будь-яку правду.

— Я б хотів сьогодні поїхати трохи раніше. У мене на дев’яту призначена нарада, — кажу я, намагаючись звучати спокійно, але погляд зраджує мою напругу. Віка відчуває це і миттєво насторожується — між нами знову росте невидима стіна.

— У мене зранку справи в місті. Приїду пізніше, відпрацюю ввечері, — каже вона надто швидко, з тією крижаною холодністю, яка ховається під маскою байдужості.

Вона залишає майже недоторкану чашку кави, бутерброд, що не встигла надкусити, і мовчки зникає в спальні.

Йду за нею. 

— Припини це, — не витримую, і різко, з лунким гупанням, зачиняю дверцята шафи прямо перед її обличчям. 

Віка здригається, наштовхується спиною на мої груди, відскакує, мов обпікшись, і ховає погляд. Стоїть переді мною в самій білизні, складши руки під грудьми. Готова до бою. Чи, навпаки, вже втомлена від нього.

— Я щойно ледь умовив тебе переїхати до мене. А тепер ти влаштовуєш драму через дитину, якої ще навіть не існує! І — так, Віко, я хочу підійти до цього з розумом. Хочу дитину в шлюбі. Це нормально. Це доросло. Це моя відповідальність!

— Наслідки, — виправляє вона мене майже без емоцій.

— Що? — не розумію одразу.

— Ти назвав так дитину. Нічого немає, особливо наслідків, — кидає вона мені гостро, дивиться лише на мить, а потім знову відводить очі. — Можна я вже одягнуся?

— Валяй, — зриваюся, і з гучним грюком відчиняю дверцята шафи. Після чого розвертаюся та мовчки йду у ванну, бо ще секунда — і я вибухну.

Під душем наче не холодна вода, а гнів, який ошпарює шкіру. Глухий, нав’язливий, гіркий. Він тисне в груди. Я злюсь. Я злюсь так, як не злився вже роками. На неї. На себе. На цю брехню, в якій ми живемо. Я хочу кричати. Хочу вирвати з неї все — плани, страхи, брехню. Хочу хоч раз почути всю правду від жінки, яка стала моєю.

Але замість того — я стою й мовчу. Бо знаю: зроблю хоч крок зайвий — і лід трісне. І не тільки під ногами — між нами.

І що тоді? Вона втече. Випарується з мого життя.

Я відчуваю, що вже майже на межі. Лише один поштовх — і я схоплю її за шкірки, змушу дивитися мені в очі й відповідати. Але я ще тримаюсь. Лише тому, що... Кохаю.

Поки що. Бо навіть любов має межі. А я відчуваю, як наближаюся до своєї.