Раді Вас бачити!

Вікторія

Скільки б я не писала Єгору, скільки б разів не дзвонила — у відповідь тільки мертва тиша. Вона пронизує наскрізь, стискає груди й залишає мене на межі паніки. Все, чого я зараз хочу — це якнайшвидше поставити крапку в цій історії… і поговорити з Тимуром. Вимолити пробачення. Пояснити. 

Я кілька разів брала телефон, щоб йому зателефонувати. Писала повідомлення, але щоразу видаляла, не надсилаючи. Наче кожне слово обпалює пальці. Він мені потрібен. Поряд. Як повітря...

Я ніколи не почувалась такою беззахисною і залежною.

Оля, звісно, намагається мене відволікти: тягне до мольберта, каже, що малювання — найкраща терапія. Але все, що виходить з-під моїх рук — темне, тривожне, сіре.

— Ти серйозно? Це ж не небо, а якийсь кінець світу, — хмикає вона, розглядаючи мою жалюгідну спробу зобразити захід сонця.

Якби вона тільки знала, як сильно я стримуюсь, щоб не виливати на полотно суцільну чорну пляму! Бо саме так я зараз бачу мій світ.

Вихідні проминули, мов у тумані. Я практично не їла, постійно тримаючи телефон у руках, заряджаючи його по кілька разів на день — і безрезультатно. Тиша з боку Єгора вже переросла у загрозу. Він не з тих, хто просто зникає. Якщо він мовчить — значить, щось сталося. І якщо проблеми у нього — вони автоматично мої.

Вночі не сплю третю добу. Кожна хвилина — як голка під шкірою. Верчуся у ліжку, не бажаючи розбудити Олю, але вона щоразу бурмоче щось у півсні, намагаючись приснути мене назад у спокій, якого більше немає.

Мене роз’їдає одна думка: а раптом Марат таки дотиснув Єгора? А що, як він уже знає все? І тепер ланцюг потягнеться далі — до мене? У цього виродка немає меж. Він не розбирається, хто винен — просто вичавлює з людей усе, а потім стирає їх із життя.

Я не виходжу з дому. Як і Оля. Хоч у нас зовсім різні причини. Вона ховається від Даміра, який чергує під дверима. А я… Я просто не хочу знову побачити обличчя минулого, від якого втекла.

Врешті здаюсь і йду на кухню. Заварюю чай, мов ритуал. Кладу в рот цукерку, хоч нічого не відчуваю на смак. Солодке не заспокоює, як колись. Намагаюсь думати про щось хороше… про когось. Завтра вже вівторок, я повинна забрати речі й підписати заяву. Можливо, Тимур буде там. Хоча б мигцем гляну на нього… Його погляд, навіть злий — це єдине, що здатне нагадати, що я ще жива.

Тягнуся за ще однією цукеркою, але різкий спазм у животі зупиняє мене. Відкладаю її, просто тримаючи в руках чашку, і намагаюсь вдихнути глибше. Нічого серйозного. Просто нерви. Просто накручую себе.

Просто забагато всього...

Перед тим як лягти спати, йду в туалет. Зупиняюсь біля дзеркала. На мене дивиться втомлена, виснажена жінка з розчервонілими очима та скуйовдженим волоссям. Відьма! Я намагалась виглядати краще — для нього, для себе, для світу… Але зараз? Ні сил, ні сенсу.

Піджимаю губи й відвертаюся. Краще не вдивлятися. Погляд мимоволі ковзає до тумбочки. Я зупиняю себе.

Не зараз. Це не те, про що варто думати. Не тоді, коли все сиплеться.

Але рука сама тягнеться до шухляди. Відкриваю її — таблетки, бинти, якісь непотрібні дрібниці… і упаковка з тестом. Мене ніби паралізує.

Я беру її. Облизую сухі губи. Відкриваю повільно, ніби сподіваюся, що всередині нічого немає. Глупо. Безглуздо. І... страшно.

І саме в цю мить — дзвінок. Я здригаюсь, поспіхом кладу тест і кидаюсь до ліжка, де тривожно ворушиться Оля. Відповідаю, відходячи подалі.

— Зібрала гроші? — голос Егора рівний, спокійний... і морозний до мурашок. 

— Так, — відповідаю коротко. Паніка, мов хвиля, повільно накриває тіло.

— На будівництво нового мосту. Без зброї. І сама. Я ж можу на тебе покластися, Віко?

Він акцентує кожне слово з крижаною байдужістю, змушуючи мене зціпити зуби.

— Звісно, — видавлюю з себе покірно.

— Тоді за пів години. Не спізнюйся, — він кидає трубку.

Я на кілька секунд зависаю в тиші. Зараз? Серед ночі? Дивлюсь на час — 02:27.

Пульс рве груди зсередини. Я не думаю — просто дію. Швидко одягаюсь, хапаю рюкзак, пістолет — під кофту, під шкіряну куртку. 

— Агов! — чую позаду голос Олі. Низький і сонний. — Ти це куди?

— Так… Просто… Прогулятись, — збрехала, ледве підібравши слова.

— З рюкзаком? — її силует в темряві склав руки на грудях. Вона не вірить. І я б не вірила.

— Олю, слухай…

— Добре, — перебиває вона, різко. — Тільки обіцяй не встрягати в лайно. Бо я вже втомилась від твоєї тривоги за ці дні.

— Обіцяю. Я скоро… А якщо не скоро — все одно повернусь.

Силует у темряві не відповідає, і я виходжу, тихо прикривши за собою двері.

Вулична прохолода впивається в щоки. Не йду — чекаю таксі на дитячому майданчику. Сиджу з капюшоном на голові, стискаючи рюкзак. Кожна секунда — як натягнута струна.

Ти ж справлялась раніше. Ти ж сильна. Чому зараз тремтиш? — звертається до мене внутрішній голос.

Бо вперше не все під контролем — відповідаю. І справа вже не в грошах. А в тому, що на кону — занадто багато.

Коли приїжджає машина, я вже напівмертва від напруги.

Водій таксі мовчазний, але кілька разів ловлю його погляд у дзеркалі — короткий, тривожний, оцінювальний. Я глибше насуваю капюшон на очі, намагаючись злитися з тінню, не дати причин для зайвих питань.

Місце, яке обрав Єгор, виглядає зловісно. Щойно таксі зникає з дороги, мене накриває важка тиша, в якій шум міста здається нереально далеким. Тут майже повна темрява, і перші секунди я стою нерухомо, намагаючись зорієнтуватися. Очі вирізняють фігуру на будівельному майданчику — чоловік дивиться прямо на мене.

Мене пробирає холод. Щось у цьому виглядає… неправильно. Дуже неправильно.

Я обходжу огорожу будівництва, шукаючи спосіб пробратися всередину. Доводиться перелізти паркан, дертися на крутий схил і зістрибувати на бетонну частину мосту. Серце гупає так, що гуде у вухах. Я пробираюся до освітленої ділянки лише з одним вуличним ліхтарем. Там стоїть Єгор.

Один.

Ні машини, ні дружків. Порожньо. Це насторожує більше, ніж якби він прийшов зі свитою.

— Вікторіє, — називає мене він на повне ім’я. Голос рівний, але в ньому щось змінилося. – Принесла?

Я стою нерухомо, не роблю жодного кроку вперед.

— Тут щось не так... — кажу я рівно, погляд пробігає по будівельних майданчиках. Над нами світло, яке сліпить, а за ним — суцільна темрява. Там усе може бути. Будь-хто.

— Де гроші? — Єгор починає нервувати, підіймає підборіддя, підходить ближче.

Я стягую рюкзак з плеча і кидаю йому в повітрі. Він перехоплює рюкзак, відкриває блискавку, уважно оглядає вміст. А я в цей момент буквально шкірою відчуваю, як небезпека торкається мене — крижаним диханням десь у спині. Я знаю це відчуття. І знаю, що може бути наступним...

Будь ласка, хоча б раз... Якщо ти, Господе, існуєш — зупини це. Захисти мене, — думаю я, стискаючи кулаки в кишенях.

— Тут долари, — бурмоче Єгор, дістає кілька пачок, роздивляється купюри.

— Не мала часу на обмін. Тут уся сума. Можеш не рахувати, — сухо відповідаю. — І на цьому все. Як ми й домовлялися.

— Авжеж, — кидає він коротко. Закриває рюкзак. — Сама зібрала? Чи хтось допоміг?

Ось воно.

Питає. Сумнівається. Вивчає — чи є за мною хтось ще. Чи можна тиснути, маніпулювати.

— Після твоїх погроз у мене залишилось дві сукні і кредитка з жалюгідним залишком, — випльовую я. — Але, знаєш, я не скаржуся. Я жива. І якщо більше ніколи тебе не побачу — це буде найкраща розплата.

Ми стоїмо мовчки. Вітер шелестить плівкою на каркасах. У цій тиші кожен звук здається вироком.

— Зрозуміло, — каже він нарешті і робить крок назад.

Але я не рушаю.

Мене трясе. Не від холоду. Від ненависті. І страху. І того, що я не знаю, чим усе це закінчитися.

— Хтось знає, що ти тут? — напружено питає Єгор. У мені завмирає тривога, я зиркаю по сторонах і мимоволі роблю крок назад.

Погане передчуття накриває з головою. Це питання було не просто так. У ньому щось закладено… щось, що мене лякає. Я знову дивлюсь йому в очі — і вперше бачу в них не зверхність, а… шкодування? Він не схожий сам на себе — не хамить, не тисне. Тихий. Занадто тихий.

— Ти... мене здав! — шепочу я й роблю ще кілька кроків назад.

У ту ж мить різко засліплює світло фар — одна, друга, третя машина врізається в тишу ночі, оточуючи мене з усіх боків. Гуде двигун, клацають дверцята. Серце провалюється кудись у п’яти. Зі спини витягую пістолет і ривком кидаюсь у темряву… але не встигаю.

Одна з машин різко вирулює переді мною. Бампер б’є по ногах. Я падаю на асфальт, а пістолет з шурхотом вилітає з рук вбік. Болить плече. Коліно. Але я встаю. Я маю встати. Обходжу авто, але звідусіль уже вийшли чоловіки — вони замикають коло. Єгор стоїть осторонь, не рухається. Я дивлюсь на нього з-під лоба. 

Я нікого не впізнаю. Всі обличчя чужі. Всі — небезпечні.

— Чого стали? В машину її! — різко кидає один чоловік, і двоє кремезних типів прямують до мене.

Вирішили, що буде легко? Як би не так!

Першому — кулаком у ніс, другому — ногою в пах. Обидва схиляються, але третій вже хапає мене за комір.

— Тихо! — гаркає він, розвертаючи мене до себе. Від нього тхне потом і дешевим алкоголем.

Його руки обхоплюють мене ззаду. І я роблю те, що колись бачила в короткому ролику з самозахисту: різкий рух — і я б’ю його потилицею в перенісся. Він виючи відпускає мене, а я кидаюся до пістолета.

Пальці стискають руків'я пістолета — небезпечний метал у долоні, але не встигаю підняти зброю — капюшон смикає мене назад. Душить. Повітря не вистачає. Я хапаюся за тканину, намагаючись послабити тиск, автоматично відкинувши зброю.

Мене знову піднімають — грубо, з люттю. Кров капає з носа нападника — це той, якого я вдарила головою. Він злиться і тепер б’є у відповідь.

Губи розриває. Металевий присмак. Я перевіряю язиком, чи на місці зуби. Одночасно повільно опускаю руку й кладу долоню йому на пояс, де шукаю його зброю. Він помічає мою посмішку — зухвалу і криваву. Це зводить його з розуму...

І ось тоді я знаю точно: з цієї ночі я або вийду живою, або не вийду зовсім.

— Курва! — він замахується знову, але рука зависає в повітрі, коли дуло його ж пістолета впирається йому в живіт.

— Приємно познайомитись, — шепочу крізь стиснуті зуби, відчуваючи, як теплі краплі крові повільно стікають по підборіддю. — А тепер відпусти мене. І зроби крок назад.

Я дивилюся йому просто в очі — глибокі, чорні, холодні. Він повільно відступаює всього на крок. Але я не розслабляюсь. За спиною — ціла зграя, і я відчуваю це шкірою.

— Ідеш зі мною, — тихо кажу я, не зводячи з прицілу того, хто схожий на головного. Їх завжди видно — не метушаться, не посміхаються даремно. А цей ще й небезпечно блимає — мовляв, дитинко, ти не знаєш, із ким зв’язалась.

— Віко, — чую голос Єгора. — Опусти зброю.

Наказ. Примітивний. Очікуваний. Я не реагую.

А потім — поштовх. Металеве дуло впирається мені під лопатку. Я здригаюся.

— За ідіотку мене тримаєш? — гаркаю, не зводячи прицілу з головного. — Я краще здохну тут і зараз.

— Це можна влаштувати, — тихо хмикає той.

— Віко, — голос Єгора тепер глухий, змучений. — Не треба. Ніхто тебе не вбиватиме. Просто… підкорись. Нам усім не потрібні зайві проблеми. 

Я не рухаюсь. Уся напруга світу зібралась у моїх руках. Палець на спусковому гачоку навіть не тремтить.

— Марат чекає, — тихо додає Єгор. І я здригаюсь. Голова різко повертається — в паніці шукаю поглядом тінь. Невже він десь тут? Близько?

Це була моя фатальна помилка.

Удар. Шалений біль у руці. Зброю вибивають з моєї руки із такою силою, що пальці дзвенять болем. Я не встигаю навіть крикнути, як мене збивають з ніг. Земля б'є в обличчя, але я чую:

— Не чіпай її! — кричить Єгор, але вже пізно. Земля підлітає мені назустріч від наступного удару. Мене перекручує, і черевик впивається в ребра. Болісно. Пронизливо.

— Вона того не варта. Він із нас за неї шкуру здере. Не чіпай, кажу! — Єгор хапає мене під лікоть, намагається підняти.

Я стискаю зуби, не даючи собі зойкнути. Очі закриваються самі — не від болю, а від приниження. Я не встигла. Не змогла. Знову.

Незнайомець вириває мене з рук Єгора, жорстко розвертає і притискає до машини, скручує руки. Метал обпалює зап'ястя, не дозволяючи більше чинити опір.

— Обережно! — Єгор нервово кидає.

— Стулись, поки язика не вирвали, — огризається мій новий охоронець. — Тримайте його під прицілом також. І без фокусів, щур!

Чоловік буквально впихає мене в салон. Все тіло болить, але я спостерігаю за тим, що відбувається довкола.

Я бачу, як кілька бандитів відводять Єгора до іншої машини. Його теж контролюють. 

Всі шматки цього пазлу раптово стають на місце. Серце обливається крижаною люттю. Він здав мене. Обміняв на своє життя! 

Єгор, мій колишній, хочи і бридкий, але ж союзник — здав мене! Тепер усе ясно... Він вів інший торг, не зі мною, проте у моїй ролі. Відкупляється мною за своє виживання. А мене — злив. Як товар!

Панічна хвиля піднімається до горла.

Значить, Марат його пощадив... А тепер за все заплатити доведеться мені.