Раді Вас бачити!

Тимур

Я приїжджаю раніше, ніж обіцяв. У ній забагато загадок, і я більше не хочу лишатися в темряві. Але Віка не сперечається — мовчки пакує сумки, складає речі з тією ж дивною мовчазною покорою, що насторожує мене більше, ніж будь-який конфлікт. Я допомагаю, ношу сумки в авто, хоч їх більше, ніж я очікував.

Вона ще раз обводить поглядом свою квартиру, немов востаннє вдивляється у знайому реальність.

— Розумію, що переїзд — це завжди нелегко, — кажу я, м’яко, без тиску. — Але повір, Мурко… Тобі у мене сподобається.

Віка відгукується не одразу. Її плечі злегка опускаються.

— Іноді мені важко приймати допомогу… — вона озивається нарешті, тихо, наче зізнається в чомусь особистому. — Але дякую тобі. За терпіння. За те, що поруч, — вона підходить ближче, не ховаючись — притискається щокою до моїх грудей. Обіймає швидко, але щиро.

Я притискаю її до себе. Вона маленька, тонка — і при цьому сильна. Але зараз — зовсім не така. Її руки стискають мене, ніби тримаються за берег. Віка шукає захист. Але водночас усе ще боїться довіряти повністю. Інакше б уже розповіла правду.

Як же ти вляпалась у це, Мурко?..

— Назви мене так ще раз, як сьогодні, — прошепотів я, нахиляючись до її волосся.

— Муричком?.. — вона усміхається. — Мені подобається. Хоч ти й суворий бос у кабінеті й звір у ліжку… все одно ти — мій Мурчик.

Я сміюся разом із нею. В цю мить ніби все просто: жарти, дотики, обійми. Наче між нами не стоїть тінь брехні, тінь зниклих грошей, підозр і камер спостереження.

— Ще трохи — і ми точно не доїдемо, — жартую, притискаючи її до себе.

— Запізно, — шепоче вона, погляд ковзає вниз, і я відчуваю, як тіло миттєво реагує на її увагу.

— Удома, Мурко. Побешкетуємо... але вже в нас удома, — хрипло усміхаюся, стримуючи жагу. Зараз не час, не місце — але вона вже бачить, як у мені загорається вогонь. І, здається, саме це їй і потрібно.

Я беру останні сумки. Віка зачиняє двері на два замки, і ми вже майже виходимо, коли навпроти прочиняються двері.

— А я думаю, що за метушня! — Зоя Іванівна, сувора бабця, визирає з підозрою.

— Добрий вечір. Ми вирішили, що Вікторії поки безпечніше бути в мене, — чемно кажу я.

— Авжеж. Може, весь будинок до тебе переїде? — бурчить вона, не приховуючи скепсису.

— Все під контролем, Зоє Іванівно. Замки поміняли, охорона на місці. Все буде гаразд.

— Ага, — вона сканує Віку поглядом. — Я пригляну за квартирою.

— Дякую, — відгукується Мурка. Сухо. Не так, як до мене кілька хвилин тому. — Нам час. Вже темніє, — додає вона.

— Не зіпсуй усе хоча б із цим! — долітає нам у спину голос Зої Іванівни. Віка, не обертаючись, на мить сповільнюється, а тоді майже тікає з під'їзду. Я розвертаюся до старої.

— А що? Нехай цінує, що має! — грюкає дверима. Посміхаюсь. Непроста жіночка!

— Не сердься. Вона ж по-своєму має рацію — зі мною тобі справді не можна зіпсувати, – підколюю я Віку, яка, склавши руки на коліна, злегка насупилась. 

Я завожду машину. 

— Я й не серджуся. Просто не люблю, коли лізуть не в своє, — відмахується вона. — Тепер ти мене возитимеш на роботу й забиратимеш?

— Якщо це тебе не дратуватиме, — усміхаюсь, знаючи, що вона терпіти не може контроль.

— Не дратуватиме, — відповідає вона несподівано легко. У її очах щось світиться. — Мені подобається бути з тобою.

У грудях щось знову стискається. Мурка підносить руку й кладе долоню мені на коліно. Звичайний жест — але не з нею. Її тепло пронизує крізь тканину, і мені стає жарко.

— Ми ніколи ще… у машині цього не робили, — її голос лунає солодко, майже шепоче спокусу. І хоч я намагаюсь залишатись холоднокровним, усередині вогонь уже виривається з-під контролю.

— Виправимо, — коротко киваю. З'їжджаю з дороги, звертаючи до парку біля річки, де тихо й безлюдно.

— Здається, я погано на тебе впливаю, — сміється вона, натякаючи, що я відхилився від звичного порядку.

— Можливо, — відказую, не відриваючи від неї погляду. У мені борються пристрасть і сумнів, довіра й недовіра… Але все, чого я хочу зараз — це вона.

— Скажи, що тобі це не подобається — і я одразу повернуся на своє місце, — її пальці міцно перехоплюють мій комір, мовби намагаючись вивести з рівноваги.

Я відчуваю, як усе тіло пульсує — болісно, терпко, невиносимо. Від її голосу, від дотику, від очей, що дивляться так, ніби я належу їй цілком.

— Віко… — прошепотів я, перш ніж схопити її за потилицю і впитися в її губи, грубо, гаряче, з усім шаленством, що накопичувалось останні дні. Вона відповідає стогоном, пригортаючись ще тісніше, вгризаючись у мої бажання.

Вона — не просто жінка. Вона — буря, вогонь, що не можна загасити. Я пам’ятаю, як вона звучала вночі на вихідних, і це змушує мене втрачати самоконтроль.

— Стій, Мурко, — хрипко наказую я, перехопивши її зап’ястки. Однією рукою притискаю їх до її спини, іншою — намацую ремінь. Вона не пручається. Навпаки — посміхається.

— У тебе це не вперше, правда ж? — жартує вона, поки я обережно, майже ритуально, фіксую її зап’ястки. Її погляд палкий, обличчя — збуджене, губи — розпашілі.

— Помиляєшся. Просто я нещодавно зрозумів, що хочу тебе контролювати, — шепочу я, ковзаючи рукою вздовж талії дівчини. Її шкіра — гаряча, чутлива, вона завмирає від кожного дотику.

— Тоді... контролюй, — сміливо заявляє вона, і я відчуваю, як тремтіння проходить її тілом. Смарагдові очі — наче вогонь, в якому я готовий згоріти.

Ми обоє на межі. Вона ковзає по мені, вловлює ритм, який тільки їй під силу. Я підтримую її рух, притискаючи до себе, втрачаючи останні залишки самоконтролю. Її футболка зсувається вгору, мої губи торкаються її шкіри, її плечей, вигинів грудей — і вона тремтить від цього. Божеволіє, як і я сам.

— Ти-муре… — шепоче вона, напівзітхаючи, напівсміючись, зливаючись зі мною у цьому безумстві.

У її русі є щось тваринне і водночас ніжне. Вона все ще думає, що керує всім. Але її погляд затуманений, подих важкий, долоні — напружені. 

І я хочу її всю. І вона це знає. Лише не знає, що мені замало просто жіночого тіла.

Це неймовірне відчуття — володіти, бачити, як та тремтить, шепоче моє ім’я… і майже готова благати.

В салоні стає нестерпно спекотно. Я відчуваю її запах, її дихання — все видає, як сильно вона мене хоче. Можливо, вона й бреше мені — зухвало, безсоромно — але я впевнений, що почуття в цю мить щирі. Я не відчував нічого подібного дуже давно… Це як перше кохання, яке збиває з ніг, тільки тепер я дорослий і розумію, як не втратити голову повністю.

— Не зупиняйся… Тільки не зупиняйся! — хрипко стогне Віка, притискаючись до мене, змінюючи положення, ніби хоче відчути мене ще глибше, ще ближче. Я не зупиняюсь, не можу, і не хочу. Усе тіло палає.

— Тиме... — вона задихається, шепоче те, що пробирає мене до кісток, і я раптом не витримую. Кілька глибших рухів — і ми обидва втрачаємо контроль.

Вона здригається в моїх руках, обіймаючи мене так, ніби боїться відпустити. Її щока лежить у мене на грудях, подих збиваний, серце калатає, і я відчуваю кожен її подих.

— Дякую, — ледь чутно каже вона, не підводячи очей. — Ти… неймовірний. Я наче знову дихати навчилась.

Я м’яко посміхаюся, знімаючи з її зап’ястків ремінь. Її руки одразу тягнуться до мого обличчя, вона торкається пальцями моїх скул, гладить волосся.

— Я б хотіла залишитись тут назавжди, — додає вона вже з усмішкою, ніби намагається відвернути мене від питань, які крутяться в моїй голові.

Вікторія. Вона чудово вміє говорити, коли їй вигідно. Але я не тисну. Поки що. Ми ще поговоримо про це, коли я знатиму, хто вона насправді. І чого боїться так сильно.

— Ну все, хитра Кицю, достатньо. Треба їхати, — кажу я, відступаючи. Це дивно, але після такої близькості — не хочеться віддалятись навіть на сантиметр.

— Занудний ти, Тимуре, — сміється вона, кусаючи мене за підборіддя. — Чи це вже вік? Якщо так, то офіційно заявляю: старіти я не хочу!

Ми обоє сміємося, відчуваючи хвилю легкої радості, ніби все погане розтануло в повітрі. Віка повільно одягається, натягуючи джинси.

— З тебе нова білизна, — каже вона із багатозначною усмішкою. Погляд — голодний і ніжний водночас.

— Обіцяю — це буде дуже приємна покупка, — підморгую я, уявляючи її в магазині, де вона буде міряти білизну й дражнити мене з кожної примірочної.

— Завтра зустрічаюсь із Лізою та Нікою в центрі. Відвезеш мене? Забереш?

Я заводжу авто, краєм ока дивлячись на неї.

— Виходить, ти визнаєш, що тобі потрібна охорона?

Вона на секунду замовкає, потім стиха каже:

— Я хочу продати машину… Вона стара і часто ламається. Думаю, з моєю зарплатою зможу накопичити на нову. Якщо ти, звісно, не проти… бути поруч, поки я без коліс.

Я зустрічаю її погляд. У ньому — не прохання, не слабкість. Там — відверта надія.

— Продаєш машину, значить... — задумливо тягну я, мимоволі згадуючи її автомобіль. 

Вона шукає гроші. Досі. І це вже зовсім очевидно. Сто тисяч із ящика Ані, здається, лише крапля в морі від тієї суми, яка їй насправді потрібна. Але скільки ж саме? Мільйон? Кілька?

— Я не проти, — додаю вголос, згладжуючи тишу. — Тим паче, впевнений: завтра доведеться забирати тебе від дівчат — п’яну, голосну і дику.

Мурка сміється, і напруга в її плечах трохи спадає.

— Дівчата дуже цікаві. Я не проти з ними трішки випити.

— Ох, Мурко… У них чоловіки, які вже звикли до шабашу і зможуть їх заспокоїти. А мені, знаючи тебе, доведеться пів ночі вкладати в ліжко, — жартую я, хоча подумки згадую, чим закінчилася минула п'янка — зізнанням про співпрацю з Даміром.

— А ти проти? — вона закушує губу, чекаючи моєї реакції. Очі блищать.

— Неймовірно… Ти навіть зараз — досить голодна, — дивлюсь на неї з напівусмішкою, в якій більше бажання, ніж докору.

— По тобі — завжди, — шепоче вона.