Раді Вас бачити!

Тимур

— Ого, наш Тимур вийшов у люди з дівчиною! — вигукує Макар, змушуючи всіх обернутись. 

У альтанці ледь вистачає вільного місця. Макар із дружиною сидять праворуч, самотній Кирило насолоджується темним пивом, поруч — Ярослав із нареченою. Зліва — Дамір із якоюсь симпатичною білявкою, яка різко зиркає спершу на мене, а потім — на Віку, чию руку я тримаю у своїй. Мій друг із очевидним подивом окидає поглядом мою жінку, яка привітно махає всім рукою.

— Віка? — недовірливо перепитує Дамір. — Тобто, Вікторія Володимирівна…

— Цими вихідними — просто Віка, — сміється вона, простягаючи руку для привітання, повністю ігноруючи пасію Даміра.

Я кидаю Даміру запитальний погляд, а він самовдоволено дивиться мені у вічі, поклавши долоню на коліно білявки. Якщо я думав, що Вікторія вдягнена надто відкрито — визнаю, помилявся. Ця пані навіть не переймалась — просто купальник і прозора сітчаста накидка. Схоже, басейн з іншого боку комплексу… Трохи далеченько шастати в такому вигляді.

Так, я ж казав, що консерватор!

— Це Макар і Ліза, — знайомлю Віку зі своїми друзями.

— Віка, — привітно посміхається вона, тиснучи руки моїм знайомим, які з неабияким інтересом розглядають мою дівчину. Мою. І крапка.

— Кирило. Ярослав і Ніка. Даміра ти вже знаєш, а це… — я багатозначно поглядаю на білявку, яка дивиться на мене надо зацікавлено.

— Карина, — поблажливо киває, але руки Віці не подає.

Так, їй точно пасує це ім’я. Знову дивлюсь на Даміра з несхваленням. Взагалі-то я сподівався побачити тут Олю, але, схоже, в них усе складніше, ніж у мене з Вікою.

— Це що, офіційна заміна Ольги? — чую в голові знайомий голос, який іронізує краще, ніж я вмію. Вся компанія хором видає розтягнуте «уууу», звертаючи погляди на Даміра, який блискає очима.

— Сподіваюся, що ти виявилася кращою заміною його улюбленої практикантки, — парує він і, зловивши мій суворий погляд, бурчить далі: — наш Тимур завжди обирає найкращих, правда ж? — різко завершує Уваров.

— Ще не ясно, хто кого обрав, — втручаюсь я, намагаючись згладити кути. — Сідай, — відсуваю стілець для Віки.

— Мені світле пиво і горішки, — озвучує вона своє замовлення, помітивши барне меню. — Вибачте за неввічливість, мені треба зробити один важливий дзвінок, — і не чекаючи якогось схвалення, дістає телефон із кишені шортів, а з сумочки — пачку сигарет, які я вперше бачу в її витончених пальцях.

— Ти ба, яка красуня, — порушує тишу Кирило. — А який задок... — хижо посміхається, дивлячись, як Віка упевнено віддаляється, покручуючи стегнами в неймовірно коротких джинсових шортах.

— І спереду нічого так, — підтримує Ярослав, за що отримує насмішливий погляд від Ніки.

— Не вийде, любий, я тебе тримаю за яйця досить міцно, щоб не ревнувати, — солодко всміхається вона, попри брудні слова. — Але будь уважний, щоб Тимур чимось важким із моїх ніжних ручок не вибив ці яйця, — шкідливо посміхається й підморгує мені. 

— Нам треба частіше зустрічатись. Я вже відвик від ваших підколів, — я сідаю на стілець і натискаю кнопку виклику офіціанта. — Вже думали про плани на вечір?

Я ще раз дивлюсь на Карину, яка з особливим ентузіазмом доїдає морозиво, не відводячи очей від чоловічої частини нашої компанії. Не подобається вона мені. Надто вже легковажна. Цікаво, що коїться між Даміром і Олею, якщо він так різко зреагував на її ім’я?

Оглядаюся назад, завершивши замовлення, шукаючи поглядом Віку. Вона сидить на кам’яному бортику фонтану, активно жестикулює і вже прикурює другу сигарету. Якщо чесно, ненавиджу запах тютюну від жінки. Особливо від тієї, яка мені не байдужа. То... наскільки вона розізлиться, коли я попрошу її кинути? Буде скандал, без варіантів.

Її бунтівний характер вражає. З дитиною краще справитися, чим з дорослою жінкою, яка надто різко реагує на порушення її кордонів... 

— Тож, Тиме, ти зустрічаєшся зі своєю підлеглою? — Ніка піднімає брову, її голос солодкий, але в ньому прихована дівочка цікавість. 

— А тебе що більше цікавить? Факт, що вона — моя підлегла? Чи те, що саме з нею я приїхав? — я відповідаю м’яко, але з вогником. Навчився тримати дистанцію навіть із друзями.

— Просто цікаво, — невинно знизує плечима Ніка, хоча я бачу, як її погляд знову шукає Віку.

Вона повертається до нас неспішно, бо ще не бажає загасити цигарку. Її рухи впевнені, постава горда, а губи — зухвало вигнуті. Вона знає, що зараз на ній усі очі. І наче кайфує від цього.

— Ну що, хтось сумував? — її голос звучить грайливо. Вона скидає волосся назад і вкладається мені на коліна, ніби ми так робимо кожні вихідні.

— Тепер точно не сумуємо, — хмикає Кирило, жуючи полуничний чіпс, але Віка навіть не дивиться в його бік.

— Розповідаєте плітки без мене? — вона кидає погляд на Карину, та моментально випрямляється, наче її викликали на дуель.

— Тільки констатували факти, — втручається Ярослав, розслаблено відкинувшись на спинку крісла. — Наприклад, що деякі панянки небезпечніші, ніж здаються. Особливо в червоному топі.

— А дехто, — додає Ніка, кокетливо заглядаючи в очі своєму хлопцю, — втрачає самоконтроль при вигляді гарних ніжок. І я починаю звіріти… Ще щось хочеш наголосити, любий?

— Всі такі, Ніко, — зітхає Дамір і тихо відпиває з келиха пиво, захистив друга. — Спокуситися на щось — це як страва дня — трохи драми, трохи еротики, й обов’язково з гірчинкою від ляпаса подружки. 

Почалося… Вони завжди влаштовують такі словесні поєдинки, якщо в нашій компанії з’являється хтось новий. Перевірка на міцність, стиль і вміння триматися. І бажано — з почуттям гумору.

— І що я мав робити, як чоловік? Не дивитись?! Я ж не сліпий… — Ярослав жме плечима й розводить руками, підморгуючи Кирилу. Але той не вспіває щось сказати, бо саме Вікторія вступає у гру.

— Якби ти справді був чоловіком, хлопчику, — з лезом у голосі кидає Віка, — то не дозволив би собі озвучувати подібне вголос. Інші можуть подумати, що ти цицьок ніколи не бачив… Хоча, якщо програю в брідж, можу й показати — для профілактики.

Після паузи — кілька гучних «о-о-о», хтось свистить, хтось грюкає по столу.

— Така відповідь приймається! — оголошує Кирило, стукаючи ложкою по склянці. — Дамір, занотуй: новенька — з гумором, з зубами, і має стратегічний потенціал.

— А головне — не ведеться на провокації, — додає Ніка, вже без напруження. — Мені подобається.

— Здається, вона вже частина компанії, — підтримує Ліза, посміхаючись.

— Закінчили? — підсумовую стиха, граючи пальцями по оголеній спині Вікторії. 

Та зненацька ми всі чуємо солоденький голос дівчини Даміра, яка весь час спостерігала за нами:

— І що, Віко... Тобі завжди так щастить із начальством? — питає Карина, граючись ложечкою, ніби між іншим, але кожен у цій альтанці чує підтекст.

Друзі притихли. Віка неквапом повертає голову, посміхається, як хижачка перед стрибком.

— Ні, зазвичай начальство тримається подалі. Боїться сильних жінок. Але цей виявився з яйцями… і, схоже, смаком, — м’яко каже вона й обпирається спиною мені в груди.

— Смак, кажеш? — Карина піднімає брову, її голос вже без солодкавості. — Ну… комусь подобаються дикі, іншим — дешеві трюки. Хоча, звісно, і на такі завжди знаходиться попит. Усі ми колись були... новенькими.

Я відчуваю, як Віка буквально завмирає на секунду — вдих, коротка пауза. Але це не страх. Це… зважування боєприпасів.

— Дівчинко… — солодко наспівує жінка. — Щоб «щастило» з кимось на вершині, спрочатку треба туди хоча б дотягнутися. А не демонструвати купальник у пошуках спонсора з альтанки.

Хтось з дівчат не втримується — тихий смішок.

— Моя історія — про роботу, характер і виклики, — додає Віка. — А не про прозору накидку, навички облизувати морозиво і вміння затискати чужих хлопців під столом. Хочеш справжнього шансу — зніми маску спокусниці й покажи мізки. Якщо, звісно, вони не розтанули разом із твоїм морозивом.

Тиша після цієї репліки — золота.

Карина замовкає, але погляду не відводить. Повільно зачерпує ложкою морозиво, наче намагається їсти з удаваним ентузіазмом, але щелепи стиснуті — видно, що кипить усередині. Можливо, це навіть краще. Врешті-решт, не виглядає такою дурною.

Дамір удає, що нічого не почув. І саме це викликає більше запитань. Звідки він її дістав? І чому тримає поруч, якщо йому, схоже, геть байдуже?

Ніка розсміюється першою. Голосно й щиро — і ця легкість трохи розряджає напругу, яка щойно зависла в повітрі.

— Ох, дівчата… здається, мені терміново потрібен попкорн, — сміється вона й підморгує. — Віка, я офіційно закохуюсь у тебе!

Я стискаю талію Вікторії — не вперше бачу, як вона за лічені секунди перетворюється з тигриці на гармату. І ця маленька війна вже виграна. Час розважитись.

— То що, розкажете, як познайомилися? — з лукавою усмішкою підкидає Ніка, розливаючи шампанське у свій келих.

— Вона директорка відділу маркетингу, — киваю я, одразу даючи зрозуміти, що Віка — насамперед розумна й амбітна, а вже потім — моя дівчина. — Я взяв її на роботу понад сім місяців тому.

— І ти добивався її більше пів року? — з цікавістю зітхає Ліза.

— Ні. Віка мені, звісно, сподобалась… Але я не робив ніяких кроків до корпоративу. Він відбувся майже місяць тому, — стараюсь відповідати без зайвих деталей, ігноруючи нахабну усмішку Даміра, який чудово пам’ятає, що ми тоді утнули.

— І що ж сталося на корпоративі? — допитується Ніка.

— Скажімо так — стали трохи ближчими, — відповідаю, приймаючи від офіціанта своє пиво. Роблю великий ковток — саме те у спеку. Вже уявляю, як почнемо з басейну...

— Та ви що, просто там сексом вспіли зайнятися? — Ліза підхоплює, а Ніка лише змовницьки посміхається їй, ніби підбадьорюючи.

— Не зовсім… — намагаюсь з'їхати з теми.

— Тобто таки було, але не під час корпоративу? — Ніка навіть подається вперед — наче хоче вирвати з мене всі деталі.

— Та ні, ти ж чула... було саме на корпоративі. Це був туалет? — фантазує Ліза, а я ледь не зойкнув. Та що ж це за допит такий?

Я не маю права розповідати це. Якщо Віка почує — язика позбудусь.

— Це сталося на терасі, — жінка на моїх колінах із блиском в очах розглядає дівчат, які вже майже трусяться від інтриги. — Все було доволі поверхнево. Але я занадто довго захоплювалась одним дуже сліпим керівником, щоб обійтись лише його вправними руками, — вона робить театральну паузу, повільно відпиває холодне пиво, і здається, що весь стіл завмер. — І, як у старих романах, усе обірвалося в найцікавіший момент. Тож я поїхала додому… І, скажімо так: я знала, чим себе заспокоїти, — добиває вона з невинною посмішкою.

І це... правда. Я не здогадався — Віка просто глянула на мене і облизала губи. Моя щелепа майже зрадницьки здригнулась. От же… А я ще думав, що з тієї ночі тільки я горів. Виходить, вона згорала — а я просто не встиг.

Карина тихо сьорбає своє морозиво, але око її сіпається. Вона мовчить не тому, що не має що сказати. А тому, що не знає, як витягнутись із болота після першого удару.

— Ви так розповідаєте, що тут і збудитись недовго! — обурено, але з усмішкою кидає Ніка, не зводячи очей з Віки, яка нарешті втамувала її жагу до пікантних подробиць.

Ліза також під враженням від моєї Вікторії. Але й хлопці дивляться трохи довше, ніж треба. І нехай поруч їхні дівчата — у чоловіків на такі речі інстинкт. Тому я просто кладу руку на її спину, власницьки усміхаючись. Вона — моя. І ніхто не має права навіть уявляти інше.

Хоча… якби на ній був бодай той клятий бюстгальтер — я б не уявляв щосекунди, як ці нахаби малюють її без нього.