Раді Вас бачити!

Тимур

Поки лікарка, яку екстрено викликали з законного вихідного, оглядає Вікторію, я сиджу на жорсткому стільці й не зводжу очей з таблички «Акушер-гінеколог». У мені клубочиться лють. Від однієї тільки думки, що хтось торкнувся моєї жінки — грубо, принижуючи, — мене трусить. Я кілька разів підхоплююсь, проходжуюсь коридором, але щоразу повертаюсь, не витримуючи тривоги.

Телефон дзвонить втретє, четверте, п’яте… Я все ж приймаю виклик від Даміра.

— Ти в своєму глузді?! — вибухає він, не приховуючи обурення. — Ти хоч уявляєш, скільки сценаріїв я вже прокрутив у голові, де ви з Вікою не вижили в цьому клятому кримінальному болоті?

— Все обійшлось. Без вибухів... і майже без крові, — кажу стисло. — Насправді дівчата впоралися самі. Вони… знешкодили головного самостійно. Той ледь дихав, коли зайшли люди Ільяса. Але…

Я окидаю поглядом пустий коридор і зупиняюсь на зачинених дверях.

— Дамір, я не впевнений… Я привіз її до лікарні. Щось не так. Дуже не так. 

— Що з нею? — в його голосі з'являється напруга.

— Не хочу зараз наврочити... Головне — вона жива. З рештою якось впораємось. Як там Оля?

Я різко міняю тему — не маю сили торкатися страшних припущень уголос.

— Ця жінка — справжній буревій. Сьогодні вона зруйнувала півгостьової й мій кабінет, доводячи, що їй начхати на мене, — зітхає він, але я чую усмішку. І, певно, щире захоплення.

— Займи її чимось, крім себе, — криво усміхаюсь. — А то наступного разу постраждає вже хтось. І, мабуть, ти сам.

— Від усього відмовляється. Ні подарунки, ні вишукані страви, навіть телевізор розхреначила з такою люттю, що... Вона як та дика вовчиця у клитці... І впевнений — спеціально мене доводить!

— Тоді зроби просту річ — привези їй її речі. Вона ж художниця. Нехай усе, що в ній кипить, вихлюпує фарбами на полотна. А ти… Ти можеш трошки поступитися. Стань для неї натурником. Хай малює тебе. В простирадлі. Як Аполлона. Наприклад, — відверто глузую з нього, бо це дійсно рятує від божевілля. 

— Дурні поради, Тиме. Я вже боюсь, щоб ще більше її розлютити, — хмикає він. — Але… В чомусь ти маєш рацію. Їй точно треба відволіктися, — додає вже з іншими інтонаціями. Продумує план на ходу.

Двері кабінету прочиняються, і в проході з’являється жінка з надто вже хитруватим поглядом — наче вона давно зрозуміла, в якому я стані. Я миттєво підскакую.

— Мені час, Даміре!

— Добре, брате... Тримайся. Подзвони, якщо буде потрібно. І... Передай Віці, щоб одужала і виходила на роботу. Зараз ми без її гострого розуму, як без рук.

— Як вона? — зривається з язика.

— Стан стабільний, але їй потрібен спокій і ваша турбота, — жінка з м’якою усмішкою відступає вбік, запрошуючи мене всередину. — Я вас залишу на хвилинку, поки готується палата, — її погляд ненадовго затримується на Віці, яка лежить на кушетці і злегка тремтить, мов стримує сльози.

— Віко... — підходжу до неї, і вона, ніби за командою, вдягає на обличчя вимушену усмішку, але очі видають усе. — Як ти почуваєшся?

— Вже краще, — її голос м’який, але в ньому стільки натягнутої тривоги, що мені важко дихати. Вона вдивляється в мене, ніби чекає вироку. 

— Ти скажеш мені, що сталося? — обережно кладу долоню на її коліно, але вона здригається. Її очі стають великими, майже дитячими. Я відсмикую руку, не тисну. Але помічаю червоні плями на її сукні. Кров. — Він щось із тобою зробив?..

— Почекай, — перебиває мене вона й схоплює мої руки своїми холодними пальцями, стискаючи так, ніби намагається втримати рівновагу. — Я не брехала тобі… Коли сказала, що не знала. Я… я справді не знала, що вагітна, Тимуре. Клянусь. Якби тільки… Якби ми не посварились тоді...

Я мовчки тягну її до себе й обіймаю, пригортаючи міцно, мов боюсь, що вона знову зникне. Серце калатає, в горлі клубок. Я уявляв найгірше — і лише тепер дозволяю собі видихнути.

— Ти доведеш мене до серцевого нападу, Кицю… — скрегочу я, цілуючи її в скроню. Вона досі напружена.

— Я знаю, що ти… що ти не був готовий. І, можливо, зараз теж не готовий… — починає вона, та я прикладаю палець до її губ, змушуючи замовкнути.

— Як тільки все владнається — я одружуся з тобою. Не для того, щоб щось виправити. А тому що не бачу свого життя без тебе. Ти станеш найкращою мамою, а я зроблю все, щоб бути гідним батьком. І коли малюк народиться — ми побудуємо будинок. Наш. Затишний. Без минулого. Без страху. Без брехні, бандитів і зброї. Ти більше не сама, Віко. 

— Я не вірю… — шепоче вона, і її сльози обпікають мені серце. — Не вірю, що зустріла такого чоловіка, як ти…

Я міцніше стискаю її плечі, ковтаючи біль, якому немає назви.

— Що тобі сказала лікарка? — питаю, відчуваючи, як вона знову замикається.

— Лягти в лікарню… На збереження, — вона зітхає так глибоко, ніби в ній обірвались нитки. — Але я так ненавиджу лікарні, Тимуре… 

Вона опускає очі і шморгає носом, мов дитина. Я обіймаю її ще міцніше, бо знаю — на цей раз ми пройдемо все разом.

— Ти не можеш ризикувати нашою дитиною, — тихо, але рішуче кажу я, нахиляючись до її блідого обличчя.

— Але я ж можу робити те саме вдома… — вона намагається сперечатися, і хоча звучить це як дитяча впертість, я бачу — їй важко.

— Не можеш... Але я обіцяю навідуватись щодня. Ще й молитимешся, щоб мене хоч раз не пустили до палати, — усміхаюсь, коли вона скривилась, але крадькома дивиться на мене з теплом.

— Кохатися заборонили… — зітхає вона з вражаючою сумішшю смутку й кокетства. — На місяць, щонайменше, — додає майже з образою.

Я спершу не стримую теплої посмішки, а потім голосно сміюся, не приховуючи радості, яку викликає ця жива, вперта Мурка. Вона сором’язливо хмуриться, але щоки вже порожевіли — життя повертається до неї хоча б у дрібницях.

— Я ще поговорю з лікарем. Уточню твоє лікування. А потім вирішимо, як довго нам придеться… потерпіти, — жартую, ніжно торкаючись її волосся. Вона пригортається до мого плеча й важко зітхає, нарешті розслабляючись.

— Здається, я ніколи не зможу тобі ні в чому відмовити… — шепоче вона, ще ближче тулячись до мене. Вона влаштовується зручніше у коконі моїх рук, де, здається, весь світ зупиняється.

— І правильно зробиш. Як тільки офіційно стану твоїм чоловіком — візьмусь за твоє виховання з особливою ретельністю, — шепочу їй у скроню.

Вона не відповідає. Просто дихає спокійно, і вже за мить я чую знайоме, заспокійливе посопування. Вона заснула.

Я дивлюся на її виснажене обличчя зі змученими синцями під очима. Вона надто схудла. Її каштанове волосся потьмяніло, а на сукні — сліди крові й болю, які я хочу стерти з нашого життя вже назавжди.

Навіть зараз, коли вона така вразлива й беззахисна, я бачу її силу. І клянуся — більше ніколи вона не залишиться сам на сам із небезпекою. 

Вона заслуговує на нове життя. Світле. Чесне. Без страху й брехні. І якщо я справді хочу бути чоловіком для неї — я не лише стоятиму поряд, я буду тим, хто освітлює цей далекий шлях.

Жодних злочинців, жодного бруду. Навіть ревнощі я поховаю, якщо потрібно.

Вона — моя. А я — її.

І так вже буде назавжди.