Раді Вас бачити!

♥ Любі читачі ♥

Зараз роман «Гра без обмежень» проходить фінальне редагування. Сюжет, герої та основні події залишаються без змін, але я активно працюю над текстом: покращую сцени, діалоги, емоції та загальне звучання книги.

Через це роман тимчасово може відображатися як «у процесі». Це нормально ♥
Читати книгу можна й надалі — просто майте на увазі, що деякі розділи поступово оновлюватимуться та ставатимуть ще кращими.

Дякую, що ви поруч із цією історією ♥

Вікторія

Останній келих шампанського був явно зайвим. Ловлю себе на цій думці, коли підхоплюю хитрувате хихотіння Олі й облизую солодкі від напою губи.

Я давно не пила алкоголю. Та й узагалі забула, як це — розслабитися і просто відпочивати, не думаючи ні про що. Але сьогодні… сьогодні я вирішила взяти від цього вечора все.

Розвалилася в кріслі з майже королівською вальяжністю, ліниво погойдую ногою і насолоджуюся моментом.

Голова приємно паморочиться, у грудях розливається тепло, а настрій стає небезпечно грайливим.

Єдине, чого мені зараз бракує, — цигарки між келихами. Втім, я не шкодую, що піддалася на Олині вмовляння піти на корпоратив. Я була певна, що помру тут від нудьги, а вийшло навпаки.

Оля ледь стримує сміх, прикриваючи усмішку долонею. Випили ми однаково, тож тепер перебуваємо на одній хвилі — скотилися до типових дівочих балачок із пікантними подробицями. І, звісно ж, головна тема вечора — наші колеги.

Напевно, варто вже зупинитися й викликати таксі. Але мені так добре, що шкода обривати цей рідкісний вечір, у якому можна просто жити, а не виживати.

— Віко, ну як ти можеш так спокійно на нього дивитися?! Це жахливо! Ні, це просто огидно! — Оля здивовано зводить брови, помітивши мою усмішку.

— У кожного свої вподобання, Олечко. Комусь подобаються батоги, комусь вистачає місіонерської пози, а декого заводять пухнастики, — знизую плечима й кидаю ще один короткий погляд у бік нашого охоронця.

Сан Санич, як його називає весь офіс, уже пів вечора полює на чергову «жертву» для своєї нічної екзотики. Але не щастить — обирає не тих.

Суворі жінки з фінвідділу, яким давно за сорок, навряд чи поведуться на ловеласа із залисиною, пивним животом і обличчям людини, що явно не вміє вчасно зупинятися. А от дівчата з ресепшену, які нудяться без чоловічої уваги, його чомусь зовсім не цікавлять.

Коли Оля спитала, що я думаю про охоронця, я відразу згадала його дивну любов до Animal Planet. Він постійно дивиться цей канал десь під столом на старому андроїді, і виглядає це, чесно кажучи, підозріло.

От я й ляпнула, що Санич дрочить на порно з пухнастиками.

Клянуся, то говорило шампанське, а не я.

Оля тоді так поперхнулася, що ледь не впала зі стільця.

— Добре-добре. А що скажеш про Олену Миколаївну? — подруга киває у бік нашої головної юристки.

Краєм ока помічаю, як та щось настирливо втирає своїм колежанкам. Її помічниці ось-ось почнуть благати про порятунок, але втекти не наважуються — начальство треба слухати уважно.

Її, до речі, й мені доводиться слухати. Точніше — вислуховувати. І саме це дратує найбільше. Для керівниці юридичного відділу вона надто образлива й по-дитячому емоційна. 

Я мимоволі здригаюся, згадуючи нашу останню зустріч.

У середу вона увірвалася до мого кабінету без стуку — зате з короною на голові й претензіями в очах. Те ще стерво!   

— Що тут скажеш… Чоловік їй точно зраджує. От і бігає вічно голодна до уваги.

— І як ти це визначила? — Оля одразу пожвавлюється. 

— На роботі вона постійно роздратована. А сьогодні нафарбувалася так, ніби зібралася на конкурс краси. Хоче продати себе дорожче. Або хоча б комусь молодшому. Тільки подивися, як вона дивиться на наших продажників. Справжня лисиця!

Оля тихо пирхає й демонстративно складає руки під грудьми. 

Є в нас із нею одна спільна слабкість — Олену Миколаївну ми терпіти не можемо.

У «ГрінГруп» я працюю лише сім місяців, тому щиро співчуваю Олі, яка витримує це вже третій рік поспіль.

Так, на роботі я та ще тварюка. За свій відділ можу перегризти горлянку будь-кому, якщо доведеться. Саме тому всі конфлікти розгрібаю особисто — і саме за це мене поважають. Щоправда, ця повага рідко виходить за межі мого відділу маркетингу.

Для решти я досі «занадто молода», аби мене сприймали серйозно. Якби вони знали, чого мені коштували ці знання, досвід і нерви, — дивилися б зовсім інакше.

Оля знову повільно оглядає святковий зал ресторану, і я помічаю, як її погляд зупиняється на двох генеральних директорах.

Що ж, сьогодні доля справді щедра на вибір!

Увесь вечір я стримую себе, щоб не витріщатися на двох надто помітних чоловіків серед натовпу колег. Але зараз знову крадькома ковзаю поглядом саме по ньому — затримуюся на самовдоволеній усмішці, сильних руках, обтягнутих білою сорочкою…

Шампанське остаточно б’є в голову. От халепа!

— А що скажеш про Даміра Романовича? — питає Оля з таким натхненням, що мені й без слів усе стає ясно.

Уваров Дамір Романович — генеральний директор компанії «ЕкстраЛайф». І просто зараз він віртуозно обводить навколо пальця інвестора, якого на корпоратив запросив Тимур Давидович — наш шеф і власник «ГрінГруп».

Пан Громов — керівник лояльний, але до біса вимогливий. Іноді в ньому ніби прокидається вулкан: тоді винні отримують свої вишукані покарання, а він із холодним задоволенням спостерігає, як після цього всі починають працювати швидше й ефективніше. А іноді — спокійний настільки, що здається, ніщо у світі не здатне вивести його з рівноваги.

На його тлі пан Уваров — справжній демон. У нього страшенна плинність кадрів. Однієї й тієї самої помилки він не пробачає нікому. Звільняє холодно, без зайвих слів, під самий корінь. Водночас у Даміра чудове почуття гумору, і підтримати розмову він може на будь-яку тему. 

Але бувають моменти, коли його голос ріже гостріше за лезо навіть через телефон. Я це вже відчула на собі.

Уваров — давній друг Громова. Вони ще зі школи змагаються між собою. Бізнес — в одній ніші, компанії — приблизно одного масштабу. Думаю, саме ця хлопчача конкуренція й тримає їх обох у тонусі, коли їхній успіх побудований на нескінченній грі наввипередки.

Навіть зараз вони вихваляються своїми проєктами перед інвестором і раз у раз кидають одне одному викличні погляди. Інвестор, здається, уже мріє втекти з цього поля бою, але виховання й вік змушують його тримати обличчя.

Я крадькома поглядаю на Олю, яка безсоромно пожирає очима чоловіка з абсолютно нестерпним характером.

Схоже, пан Уваров подобається їй навіть сильніше, ніж я думала… 

Хоча якщо між ними щось і станеться, це буде радше історія про вогонь і метелика. Оля — ніжна, спокійна, творча. А Дамір — різкий, імпульсивний і впертий до сказу.

— Хм… — задумливо тягну я.

Кілька секунд уважно розглядаю Даміра Романовича.

— Він гей, — урочисто заявляю з абсолютно серйозним обличчям.

Оля миттєво округлює очі.

— А що? За весь вечір жодного разу не подивився на жінок. Шампанське п’є так витончено, ніби рекламу знімає. Ти тільки глянь на його зачіску — він точно крутився перед дзеркалом щонайменше годину. І ще! Я чула, що в нього всі секретарі — студенти на практиці. Виключно модельної зовнішності. І тільки хлопці.

Оля аж завмирає, кліпає очима й дивиться на чоловіка своєї мрії з таким трагічним сумом, що я ледь не давлюся сміхом.

Так, Дамір Романович — ще той красунчик!

Зізнаюся в жарті майже одразу. Не хочу її засмучувати… Або поки вона сама не згадала, що Уваров — той ще бабій.

— Та заспокойся, жартую я! — легенько штовхаю її ліктем.

Оля миттєво червоніє.

— Віко, як тобі таке взагалі спало на думку? Про Даміра. Романовича! — шипить вона, мов розлючена киця, насупивши свої ідеальні брови.

Я не стримую гучного сміху.

Справді, якби Дамір Романович це почув — мені довелося б тікати світ за очі.

Але ж не почув!

— Про Даміра. Романовича, — дражню її у відповідь. — Якщо серйозно, Уваров — хороший чоловік. Просто в нього роман із роботою. І, здається, навіть серйозніший, ніж у Громова. Тож якщо раптом надумаєш із ним зустрічатися — будь готова, що він постійно тобі зраджуватиме.

Оля шоковано розкриває рота, а я знову пирхаю від сміху.

— З роботою, Олю. З роботою!

Вирішую більше не жартувати над об’єктом її мрій і чесно ділюся власними спостереженнями. Щоправда, дещо все-таки залишаю при собі.

Уваров не такий простий, як здається на перший погляд. У його біографії вистачає темних плям, які він старанно приховує.

— Сьогодні ти надто яскрава, щоб залишитися непоміченою. Хто знає… Може, цього разу удача таки усміхнеться тобі? — додаю вже м’якше, намагаючись відвести розмову в безпечний бік.

Я бачу по Олиному обличчю: ще трохи — і вона поставить те саме запитання, відповідь на яке болітиме мені значно сильніше, ніж їй.

Вона знову переводить погляд на Громова й обожнюваного Уварова, які вже настільки захопилися своєю суперечкою, що остаточно забули про інвестора.

Найкраще у нашій дружбі з Олею те, що смаки на чоловіків у нас абсолютно різні. А от шампанське й гроші ми любимо однаково.

— А ти? — Оля повертається до мене з хитрою усмішкою. — Я ж бачу, як ти облизуєшся на Громова щоразу, коли він проходить повз.

Схоже, моя подруга швидко вчиться аналізувати людей. І, треба визнати, виходить у неї доволі непогано.

Я не просто дивлюся на Громова... А й зараз безсоромно ковзаю по ньому поглядом, ледь не облизуючи губи. 

— Я ж не дурепа, щоб ігнорувати такого чоловіка. Задивлялася, задивляюся і далі задивлятимуся. А тобі не раджу! — переводжу все на жарт, пригубивши шампанське. — Можливо, якби він не був таким падким на дурненьких студенток… може, у нас щось і мало б шанс.

— Що-що?

— Василенко, — мене аж пересмикує від самого її прізвища. — Не знаю, наскільки там усе серйозно, але в понеділок, середу й п’ятницю в нього такий настрій, ніби йому щойно життя вдалося. Це дратує, якщо чесно… Такий чоловік не повинен зв’язуватися з незрілою дівчинкою.

Аня — надто солодка й галаслива. Розумом ще дитина, зате вже помічниця директора фінансового відділу.

Схоже, Громов віддячив їй посадою за особливо старанну «роботу», а Аня тепер стрімко злітає кар’єрними сходами.

Ніколи б не подумала, що ця тендітна іскорка походить із впливової та релігійної родини. Надто швидко вона обкрутила навколо пальця генерального директора, який явно має слабкість до коротких спідниць.

— І звідки ти взагалі все це знаєш? — дивується Оля.

Я відразу розумію, що набовтала зайвого.

— Та бачила їх разом… — знизую плечима. — Тож поки можу дозволити собі відриватися на Тимурі Давидовичі тільки у власних фантазіях.

Правда злітає з язика так само легко й солодко, як шампанське, що вже добряче вдарило в голову.

О так. Фантазії про Громова в мене завжди найсміливіші. І дуже… продуктивні.

Ми з Олею синхронно зітхаємо, не відводячи поглядів від чоловіків своєї мрії, й перезираємося крізь усмішки.

Громов сподобався мені ще на співбесіді, яку проводив особисто, коли обирав нового директора з маркетингу. 

Це було те ще випробування! Мої мізки буквально плавилися від брудних думок, у яких я вже тоді уявляла, як повільно зводжу його з розуму. Відтоді я майже не зводжу з нього очей, а список його переваг можна складати безкінечно.

У Громова практично немає недоліків. Є лише одне велике «але».

Він — табу.

І справа навіть не в тому, що Тимур Давидович спить з Анечкою, яку я вже п’ять місяців тримаю на гачку шантажем. А в тому, що гроші, які я витягую з цієї історії, зараз потрібні мені значно більше, ніж проблеми через чоловіка, від одного погляду на якого мене щоразу накриває жаром.

Іноді мені страшенно хочеться увірватися до нього в кабінет, забути про здоровий глузд і нарешті дозволити собі те, про що я думаю надто часто. Але бажання — розкіш, яку я давно не можу собі дозволити.

Чесно кажучи, я й гадки не мала, що шантаж узагалі спрацює. Та Аня заковтнула гачок так глибоко, що тепер боїться зайвий раз поворухнутися.

Я підозрювала, що хтось допоміг Василенко влаштуватися на це тепле місце. Але ніколи б не подумала, що на таке поведеться сам Громов.

І мене досі це чіпляє. Не сам факт їхнього зв’язку. А те, що чоловік із моїх найбрудніших фантазій зв’язався з дівчинкою, яка ще сама не до кінця розуміє, ким хоче бути.

Тепер моя нахабна ручка без особливих зусиль залазить до кишені Тимура Давидовича, який справно оплачує забаганки своєї коханки.

Чи мучить мене совість? Авжеж. Бо значно сильніше за ці кляті гроші я хочу його.

Але життя рідко дає нам те, чого ми прагнемо найбільше. Іноді доводиться робити те, що необхідно для виживання.

Шантаж — далеко не вершина інтелекту. Та він затягує, мов наркотик. І тільки втягнувшись у це сама, я зрозуміла, чому Єгор так любить нагадувати мені про мій «борг» і сипати брудними натяками.

Йому подобається відчувати владу.

— Як я виглядаю? — Оля раптом схоплюється, облизуючи губи в передчутті, й збуджено починає соватися на стільці.

— Як завжди — провокативно, — відповідаю, окинувши поглядом її червону сукню, всипану паєтками, яка ледь прикриває стегна. — А що тебе так збентежило?

Оля мовчки киває кудись убік.

Я озираюся й помічаю чоловіків із хижими усмішками, які прямують просто до нас.

Схоже, цього разу мій персональний тайфун вирішив пройтися просто по мені… І остаточно знести дах.