Раді Вас бачити!

Кілька днів для Кассіеля стали справжнім випробуванням.

Демониця була поруч і навіть коли він спав, залишалася спостерігати за ним. А щойно час на відпочинок минав, як знову піднімала його й поверталася до розмов, які щоразу змушували Кассіеля заглядати дедалі глибше у власну душу.

Мабуть, за кілька століть він стільки ні з ким не говорив, як із нею за ці дні.

Кожного разу, як Кассіель згадував про кров, вона не тільки змушувала його мити руки, а й набирала купальню, приєднувалася до нього та ніжилася на його грудях. Коли мова заходила про рівновагу, вони мовчали разом, поки архангел прислухався до Всесвіту, який ні разу так і не прошепотів йому. А коли згадував про її крила, Луксурія виводила його надвір, міцно обіймала й просила подарувати їй політ. Кассіель ніяковів від думки, що тепер відчуває себе… її крилами.

Лише благодать ніяк себе не проявляла, і архангел почав розуміти, що справа саме в ньому. Він прислухався до демониці, але все ще не міг повірити самому собі.

У ніч, коли у грудях ледь жевріла остання крихта світла, архангел попросив залишити його на самоті.

Луксурія відчувала, що настає час його рішення і більшого зробити вже не могла. Не хотіла йти від нього у таку ніч, але Кассіель благав про це з відчаєм. Демониця поступилася. 

Ніч прийшла важка, сну не було.

Архангел усе думав про Небеса, про свою місію у Всесвіті й Творця, благодатне сяйво якого бачив лише при народженні. Згадував, як перед ним закрилися небесні брами… Перед очима поставали один за одним брати й сестри, а потім — демониця, яка попри все стала ближчою за кожного з них.

Він не перестав вірити у світло й Творця. Проте, згадуючи Безодню, у якій провів стільки часу, дедалі чіткіше розумів, що Луксурія жодного разу не вимагала, щоб він зрікся того, ким є. Вона показувала йому лише те, чого раніше він просто не хотів помічати. Всесвіт, рівновага і доля виявилися набагато складнішими, ніж він звик вважати… І ця правда виявилася болючою.

Кассіель довго лежав у темряві. Він не знав, що принесе завтрашній день, але більше не боявся невідомості. Цієї ночі, примирившись із власними почуттями, архангел уперше за довгий час відчув спокій, якого шукав усе життя.

Виснажений, він так і заснув із переконанням, що Луксурія буде поруч, яким би не став його завтрашній день. Кассіель був певен, що потрібен їй і цьому Всесвіту.

Архангел, дитя світла, довірився демониці так само, як і своєму Творцю.

***

Луксурія сиділа на сходинці ґанку, спостерігаючи, як ранкове сонце повільно підіймається над обрієм.

Вона вже нічого не могла змінити, і залишалося лише чекати. Проте її лякала сама думка, що після пробудження Кассіель може стати… іншим.

Демониця опустила погляд на власні руки й ледь усміхнулася. За все своє існування вона ніколи не думала, що здатна так тривожитися через архангела і його благодать.

Це, напевно, була іронія долі. Важко повірити, що вона втратила усе, а тепер сиділа й розмірковувала, чи прокинеться Кассіель із благодаттю, яку сама обрала для свого останнього гріха й хотіла привласнити.

— Задоволений? — прошепотіла вона.

Вперше за своє існування демониця підвела голову, звертаючись у простір, у якому ніколи не відчувалося жодного натяку на існування Творця. 

— Твої благословенні діти неприкаяні. І той, хто справді гідний благодаті… — у неї незвично перехопило подих до болю в горлі. — Ти дозволив йому втратити її. А він досі вірить у тебе… Інакше просто не може.

Демониця стиснула пальці у міцні кулаки.

— І після цього ти все ще називаєш себе Творцем, а вони кличуть тебе Батьком? — у голосі прорізалася лють. — Ти звичайна потвора, яка не варта жодної віри. Я це завжди знала.

Вона відвернулася, відчуваючи, як безмежна ненависть пожирає її заживо. Прикрила очі й потерла напружене перенісся. 

За спиною тихо рипнули двері, а тоді почулися кроки по сходинках. Луксурія не озирнулася, точно впізнав того, хто так обережно крадеться. 

— Господарко… — тихо звернувся до неї Серафіель.

— Прокинувся? — запитала вона єдине, що зараз мало значення.

— Здається, ще ні. Тиждень був нелегким, відсипається.

Демониця кивнула й знову подивилася на сонце, яке вже ледь торкалося вершин дерев.

— Я хотів повідомити, що ми дізналися ім'я ангела, який зараз виконує обов'язки Кассіеля.

— Говори, — дозволила вона.

— Ходять чутки, що це Ереміель, ангел істини. Не найкраща заміна, але, схоже, він відданий Михаїлу, раз його обрали на роль архангела.

— Ангел істини? — пирхнула демониця, вже не стримуючи іронічної посмішки. — Це вже навіть смішно. Ангел істини… — протягнула, закотивши очі.

— З ним буде простіше, — продовжив він. — Ереміель вірить тому, хто стоїть над ним. Скажи йому, що це істина, — і він назве її своєю. Треба лише правильно підштовхнути, і він занепаде.

Демониця втомлено прикрила очі.

— Знаєш, Серафіель, моєю метою було знищити вщент рівновагу і долю, які визначають наш шлях від народження. З силою, якою наділяє пророцтво, я могла б навіть зруйнувати Небеса... Як думаєш, тоді б Він прийшов?

Ангел сів поруч на сходинку, подивившись на Луксурію. Кілька секунд він мовчав, перш ніж наважитися відповісти.

— Не думаю, що ми колись матимемо змогу побачити Творця, — задумався він. — Хранителі знань називають його Мандрівником. Можливо, він створює Всесвіти й назавжди залишає їх, а можливо… — Серафіель запнувся, опустивши погляд. — Можливо, Його ніколи й не існувало.

Демониця повільно повернулася й примружилася, вдивляючись у його обличчя. Вперше вона чула від святого щось подібне.

— Повірити не можу, що це сказав ангел, — вона похитала головою.

— Занепалий ангел, — виправив її Серафіель. — Через такі нечисті думки я й став вигнанцем, забула?

Луксурія посміхнулася його легкому ставленню до власного падіння. Цей ангел ніколи ні на що не жалівся і навіть був радий потрапити до неї, а ще часто давав цінні поради, як поводитися з іншими занепалими.

Вона повернулася до нього й запитала:

— Як ти думаєш, чи є сенс у тому, що я роблю?

Серафіель трохи нахилив голову, уважно спостерігаючи за нею.

— Ти завжди прагнула справедливості, Луксуріє. Цього нашому світу дійсно не вистачає… Але чому зараз ти задаєшся питаннями про Творця? Наскільки я знаю, твої цілі були пов’язані з Ліліт і Михаїлом.

Вона не відповіла, хоча зараз дійсно хотіла б побачити Його. Щоб виколоти очі, знайти спосіб згасити світло або просто знищити. Принаймні.

На мить запала тиша, яку порушував лише шелест ранкового вітру.

Луксурія провела долонею по обличчю, намагаючись стерти з нього втому. Все ж вона не могла ось так узяти й усе покинути, поки залишався хоча б найменший шанс дійти до кінця.

— Отже, Ереміель, — промовила вона. — Треба за ним поспостерігати. Більше не можна допускати помилок. Надто багато ми втратили, щоб тепер покладатися лише на пророцтво, яке щоразу вимагає більшого.

— Тобі треба бути готовою до того, що воно ніколи не дасть тобі бажаного. Такі речі надто вагомі, щоб їх можна було здобути звичайним шляхом.

— Що ж, — вона ліниво підвелася зі сходинки. — Здається, мені час звикати до людського світу й цього дивного маєтку. Ми тут надовго.

У ній уже не було тієї впевненості, з якою вона звикла приймати рішення. І навіть Серафіель помітив, як важко їй зараз боротися за те, до чого вона ніяк не могла дістатися.

Демониця, підхопивши сукню, піднялася по сходинках. Коли до дверей залишалося всього кілька кроків, вони раптом розчахнулися просто перед нею, з гуркотом вдарившись об стіну.

Кассіель стояв у проході. Скуйовджений, босий, із розширеними від шаленства очима. Його груди важко здіймалися, крила розтопирилися, а тіло помітно тремтіло.

Луксурія ще ніколи не бачила його таким збудженим… і божевільним водночас. Здавалося, він зараз кинеться в бій, готовий змести все на своєму шляху.

— Кассіель?

Вона тільки й встигла стривожено видихнути, коли архангел ринувся до неї. Демониця відступила на крок, про всяк випадок, але його руки вже міцно обхопили її. Вона навіть не встигла отямитися від цього пориву, перш ніж Кассіель накрив її губи поцілунком.

Луксурія завмерла із розплющеними очима, не маючи можливості навіть поворухнутися. Поцілунок був коротким, але Кассіель одразу почав завзято розціловувати її обличчя, ніби йому було мало просто переконатися, що вона справді перед ним.

Архангел буквально світився від щастя, і ця раптова зміна була настільки разючою від нього вчорашнього, що демониця навіть не знала, як на це реагувати.

Він задихано хапав повітря, наче перше отримав можливість дихати на повні груди.

— Вийшло… — прошепотів, дивлячись їй в очі.

Усмішка розтягнулася на його обличчі, така широка й щира, що демониця на мить залюбувалася цією рідкістю. 

— Вийшло! — заволав він, уже не стримуючи щасливого сміху.

Архангел легко підхопив її під стегна й відірвав від землі. Луксурія сполохано скрикнула, вчепившись йому в плечі, а Кассіель закружляв просто посеред ґанку, голосно сміючись і вільно розгортаючи свої крила за спиною.

— Постав мене! — вона мимоволі засміялася разом із ним, хоча досі не могла повірити в те, що бачила.

Він не зупинявся, доки в нього самого не закружляла голова, захлинаючись від емоцій.

— Я відчуваю стільки благодаті, наче тільки-но народився!

— Справився, — усміхнулася демониця, обхопивши обличчя Кассіеля долонями. — Ти дивовижний, янголятко. Ніколи в собі не сумнівайся.

— Дякую… — сором'язливо промовив він, піднявши її руку й залишивши на ній теплий поцілунок. — Я б не справився без тебе. Тільки скажи, чого бажаєш, і я все для тебе зроблю. Клянуся!

Луксурія вже не стримувалася. Потягнулася до нього, бажаючи міцно притиснути до себе, але щойно їхні тіла знову наблизилися, гострий біль пронизав її скроні.

Демониця здригнулася й відхилилася.

Спочатку їй здалося, що це просто наслідок виснаження. Вона навіть спробувала вдихнути глибше, але наступної миті крізь біль пробився чужий тиск — холодний, неприродний, такий, від якого мороз пройшов уздовж усього тіла.

Це було не схоже ні на біль, ні на втому. Щось проникало крізь її свідомість, пробиралося дедалі глибше, наче шукало шлях усередині неї. Демониця відчула, як невидима сила тягне її кудись за межі власного сприйняття.

— Луксуріє… — пролунало з глибини свідомості.

Демониця рвучко відсахнулася й врізалася спиною в колону, боляче вдарившись головою. Серце шалено закалатало, а по шкірі пробіг холодний піт.

— Луксуріє… — повторилося знову, наполегливіше, пронизуючи свідомість і посилюючи біль у скронях до запаморочення.

Демониця вчепилася пальцями в край колони, намагаючись втриматися на ногах.

— Це неможливо…

Ви де? А ви вже у фіналі з наступного розділу! :D

І так… пророцтво прокинулося!