Раді Вас бачити!

Луксурія втуплюється у свою долоню. На шкірі не лишилося жодного сліду, але біль уже розливається всередині неї — повільний, глибокий і нестерпний. Він проникає під шкіру гарячими хвилями, торкається м’язів, кісток і тієї частини її сутності, яку так довго насичували ритуали Таріеля.

Святість ангельської сльози починає випалювати все, що вона в себе прийняла. Силу, якої вона відчайдушно жадала, тепер пригнічує благодать.

Демониця різко втягує повітря. Пальці стискаються в кулаки, і плечі напружуються. Холод пробігає по хребту, а ось біль із кожною миттю лише наростає.

Крізь стиснуті зуби виривається глухий стогін.

— Луксуріє... — голос Кассіеля лунає зовсім близько.

Вона похитується. Підбори ковзають по каменю, але впасти їй не дають. Кассіель підхоплює її. Одна рука міцно обхоплює талію, притискаючи до себе, друга лягає на потилицю, підтримуючи голову. 

— Як це можливо? — розгублено шепоче він, вдивляючись у її обличчя. — Мої сльози не повинні завдавати болю…

Луксурія поверхнево дихає і впивається нігтями в його передпліччя, заплющив очі. Нова хвиля болю прокочується грудьми й животом, змушуючи її вигнутися в його руках.

— Зупини це… Кассіелю, — видихає вона. — Забери це назад. Витягни з мене! Негайно! — схвильовано зашепотіла демониця. 

Він притискає її до себе.

— Я не хотів… — майже беззвучно відповідає ангел. У його голосі звучить вже справжня паніка. — Луксуріє, я не хотів тебе скривдити. Я лише…

Він дивиться на неї без звичної стриманості. Лише зі щирим страхом… за неї? Блакитні очі темніють від тривоги, брови зводяться до перенісся, а губи міцно стискаються.

Анел підхоплює її на руки, зручніше розмістив на своїх колінах. На мить їхні погляди зустрічаються і завмирають. Вона дивиться на нього, а він — на неї, тримаючи обережно й водночас міцно. Але чергова хвиля болю змушує Луксурію затамувати подих і знову вигнутися в його обіймах.

— Що ти зі мною зробив?.. — питає вона глухо, намагаючись усвідомити, як діяти.

— Мої сльози омивають, — тихо каже Кассіель, вдивляючись в її обличчя. — Тобі просто потрібно їх прийняти.

— Прийняти… просто прийняти благодать? — Луксурія хитає головою. — Ти збожеволів!

Він відчуває, як сильно тремтить її тіло і як напружуються м’язи під його долонями. Кожна хвиля болю проходить крізь Луксурію судомою і відлунює в ньому самому тихою вібрацією. Не помічаючи цього, він міцно притискає її до себе, а у відповідь чує низький звук, що зривається з її губ — стогін і попереджувальне гарчання. 

— Що ти робиш? — пирхнула вона йому в плече. 

— Моя благодать не зачепить твоєї сутності, — запевняє ангел. 

— Кассіелю! — стогне вона, здригаючись усім тілом. По щоках уже течуть криваво-чорні цівки демонічних сліз. — Просто зроби щось. 

— Це неможливо без твоєї згоди... — шепоче ангел, торкаючись чолом її чола, відчуваючи провину. — Ти повинна прийняти мої сльози так само, як прийняла мене. Інакше я не можу тобі допомогти.

Він притискається щокою до її скроні. Чорні крила повільно розгортаються і огортають їх обох, створюючи тісний темний кокон, намагаючись відгородити від усього світу. Луксурія відчуває, як вони змикаються навколо неї щільніше щоразу, коли чергова хвиля болю проходить крізь тіло. 

— У тобі є щось, чого там не повинно бути, — повторює він уже тихіше. — Моя благодать нищить те, що спотворює твою сутність. 

— Ти не розумієш... — голос Луксурії тремтить від болю й роздратування. — Мені потрібен Таріель. Віднеси мене до нього.

Кассіель на мить завмирає. Ім’я брата боляче різонуло десь під ребрами. 

— Таріель, — тихо повторює він, важко зітхнувши над нею. — Ну звісно... Я вже навіть не дивуюся твоїй дивній пристрасті до занепалих ангелів!

— Він мені потрібен, — вимогливо сичить демониця.

— З огляду на його подвиги на небесах мені страшно уявити, що він почав виробляти в безодні… — бурмоче Кассіель. 

— Пусти, — шипить демониця, відчуваючи, як разом із силами вислизає контроль над власним тілом. Безпорадність дратує її значно сильніше за біль. — Пусти мене, Кассіелю!

Не дочекавшись реакції, вона випускає кігті й впивається ними в його оголене плече. Шкіра легко піддається, пропускаючи краплі крові. Кассіель здригається від несподіваного болю, але не намагається послабити обійми.

— Я в змозі сам тобі допомогти, — наполягає він крізь стиснуті зуби, ігноруючи те, як рана пульсує під її кігтями.

Луксурія сердито дивиться на нього. Біль і безсилля сплітаються в щось вибухове. Звикла контролювати ситуацію, керувати іншими й покладатися лише на себе, вона раптом опиняється в пастці власного тіла та ще й у руках упертого архангела, який вперто відмовляється її слухати. 

Усвідомлення цього накриває новою хвилею роздратування, і демониця починає по-справжньому лютувати.

Вона хапається за його крило і без роздумів полосує по ньому загостреними кігтями. На підлогу сиплються чорні пір’їни, але на її подив крила не відсахуються і не зникають. Навпаки. Вони міцніше змикаються навколо неї, притискаючи до грудей ангела так щільно, що вирватися або хоча б відсторонитися стає неможливо.

— Що за... — розгублено видихає демониця, піднімаючи на нього погляд.

— Невже ти думала, що близькість з ангелом самотності ніяк на мене не вплине? — питає Кассіель із легкою іронією. — Необачно з твого боку, демонице. 

Він торкається її обличчя і великим пальцем стирає криваві сліди сліз зі щоки. У погляді Луксурії майнула настороженість.

— Заради Всесвіту, не дивися на мене так. Я не збираюся тебе катувати. Прийми мої сльози, і біль відступить.

— Мені потрібен Таріель!

Луксурія намагається звернутися до власної сили, але щоразу натикається бар'єр. 

Знову це відчуття безсилля і усвідомлення, що власна сила більше не належить їй повністю, а тіло відмовляється підкорятися так, як повинно. Луксурія не стикалася з подібним уже дуже давно і точно не хотіла переживати це зараз, коли поруч сидить архангел майже в повній силі, не скутий жодними путами й не обмежений нічим, окрім власних переконань.

Демониця зло стискає зуби, подумки проклинаючи себе за необережність.

— Знаючи свого брата, я не здивуюся, якщо мої сльози зреагували саме на його... огидну працю над твоєю сутністю, — тихо каже Кассіель. Його погляд на мить темніє. — Мені навіть думати гидко про те, що він торкався тебе.

— Кассіелю! — зривається Луксурія, гаркнувши йому просто у вухо. — Закрий свого рота. 

Біль продовжує розповзатися її тілом, добираючись дедалі глибше. Благодать прагне випалити все чуже, але вже не бачить різниці між нав'язаною пітьмою і тим, що є частиною самої демониці. 

— Луксуріє, прийми це, — шепоче він. — Що б не сталося далі, я залишуся з тобою. І я буду вірним тобі. Ти ж цього хотіла? 

Вона розплющує очі. І хоч погляд уже каламутний від болю, але все одно зосереджується на ньому.

Демониця довго дивиться на Кассіеля, намагаючись зрозуміти, чи справді він це сказав, чи її свідомість просто створила дивну ілюзію. У її погляді спалахують недовіра і подив.

Вона штовхала ангела вперед, провокувала, дратувала і змушувала виходити за межі власних правил... Але тепер, коли Кассіель робить крок сам, це здається значно менш реальним.

— Клянися, — ледь чутно видихає демониця.