Раді Вас бачити!

Кассіель спостерігає, як його брат залишає тронну залу за наказом демониці.

На мить набирає повітря в легені, відкриває рот... і не наважується звернутися до знесиленого ангела, який замирзався в їжі.

Він переводить погляд на стіл, що вже перетворився на суцільний хаос і почав смердіти. Особливо огидним став той край, де сидів Рафаельйон: перекинуті тарілки, солодке, змішане з м’ясом, розлите вино, що повільно стікає на кам’яну підлогу...

Та найбільшу відразу викликає їжа, яку ангел зрештою не зміг втримати у шлунку.

Кассіель прикриває очі, коли ті починають пекти від розпачу.

— Тобі є що мені сказати, янголятко? — тихо запитує Луксурія, піднімаючи його підборіддя.

Ангел ледь помітно хитає головою. Слів немає.

— Ненавидиш мене? — підказує демониця те, що він міг би вимовити.

— Ти така, як є, Луксуріє… — відповідає він пошепки.

— Я сама себе створила, янголятко. І те, що ти бачиш — лише початок.

Вона зітхає, підводячи погляд угору.

Його беззаперечне прийняття починає дратувати. Звісно, ангел вагається, може щось попросити чи навіть вимагати, але… зрештою не робить нічого, обираючи страждання і мовчазне спостереження.

Демониця починає нервувати, хоча жодним рухом цього не видає. Їй потрібна його дія — будь-яка. Та попри все Кассіель залишається вірним собі.

Луксурія відпускає його. Голова ангела знову безсило опускається вниз.

Тоді вона обережно знімає з його плечей змію, що вже задрімала на ньому.

— Йди до середини зали, — холодно наказує демониця.

Він слухняно підводиться і виконує її вимогу.

Демониця розраховувала, що муки брата змусять його хоча б збунтуватися. Проте ангел не пручається. Їй потрібно діяти інакше. 

— На коліна, Кассіель, — у її голосі зникає будь-яка м’якість.

Ангел не сперечається. Він уже побачив, що вона здатна зробити, коли їй заперечують, тому виконує наказ. 

Луксурія задумливо ковзає поглядом по його крилах. І піднімає руку.

Срібні пута раптово спадають із нього з гучним дзенькотом.

Лише один відрізок залишається — ковзає на його шию, замикаючись тонким нашийником, а іншим кінцем приростає до кам’яної підлоги. Метал темнішає, стає майже невагомим, втрачаючи свою справжню сутність.

Кассіель різко випрямляється, піднімає голову й розправляє крила. У них ринуть залишки сили.

Він рвучко обертається до демониці — розгублений, не здатний зрозуміти цієї… милості.

— Янголятко, — спокійно мовить Луксурія. — Ти залишишся тут, доки я не вирішу інакше.

Кассіель здивовано дивиться на неї.

— Тобі все зрозуміло?

— Так, — тихо відповідає він, кліпнувши.

— Так, моя милосердна господарко, — уїдливо виправляє його демониця.

Ангел тривожно ковтає, напружуючись.

— Так… моя милосердна господарко, — глухо повторює він, але дивиться вороже — з-під брів.

Луксурія усміхається й зверхньо скидає підборіддя. А тоді рушає до виходу.

Озирається лише в ту мить, коли врата тронної зали вже починають зачинятися.

Невже навіть тепер не спробує хоча б утекти? — єдина думка, що осідає в її свідомості.

***

Її сукня легко розганяє чорну імлу по кам’яній підлозі безодні з кожним кроком. Луксурія занурена у власні думки, які останнім часом настирливо кружляють навколо Кассіеля.

Демониця неспішно прямує до своєї опочивальні, бажаючи сісти біля каміну з келихом вина й добряче подумати, де саме шукати ту тріщину в душі Кассіеля, на яку варто натиснути.

Вона майже доходить до своїх покоїв, коли відчуває чужу присутність за спиною. Нав’язливу.

Кроки майже нечутні — кам’яні, таємні коридори безодні ковтають будь-який звук. Та Луксурія все одно відчуває: хтось намагається підкрастися до неї непомітно. 

До її беззахисної спини.

Ледь помітна усмішка торкається губ демониці. Грайливий настрій швидко змішується із солодким збудженням, поки вона прислухається до відважного переслідувача.

У долоні спалахує червона димка її сили.

Луксурія різко обертається й змахує рукою. Смолоскипи вздовж вузького проходу безодні спалахують один за одним, ніби по коридору прокотилася жива хвиля вогню.

На одну коротку мить їй здається, що Кассіель лише майстерно вдавав святу невинність — і тепер нарешті наважився напасти.

Її погляд одразу натрапляє на жар крил і очі, що палають у пітьмі хворобливим вогнем. Постать Таріеля майже зливається з полум’ям, яке він давно навчився приручати.

На жаль, це зовсім не той спокій чорного пір’я. І точно не той ангел, якого їй так кортіло затягнути у власну темряву, притиснути до стіни й викликати чарівний сором’язливий рум’янець на невинному обличчі.

Луксурія розчаровано підтискає губи.

— Слідкуєш за мною, Таріелю? — пирхає вона, сіпнувши плечем.

Єдиний, хто нагадує їй демона більше, ніж ангела, — саме він.

Останнім часом демониця почала тримати з ним дистанцію, відчуваючи, як шаленство Таріеля стає дедалі менш контрольованим. Його віра в неї залишалася безперечною… але саме те, наскільки глибоко він занурився у гріх, починало насторожувати навіть Луксурію.

— Я стежу лише за втіленням плану. Вашого плану, господарко, — криво усміхається ангел.

— Таріелю… ти береш на себе забагато відповідальності, — вона розуміюче усміхається й повільно підносить руку до його грудей.

Демониця відчуває жар, який він створює лише для неї.

— Це тобі не потрібно.

— Потрібно, господарко. Потрібно…

Таріель шепоче так, наче вже не зовсім при тямі, і нетерпляче притискає її руку щільніше до себе.

— Ми вже надто близько… щоб дозволити собі зволікання. А моя Володарка замість рішучих дій лише бавиться з цим нездарою!

— Ви всі колись були такими, Таріелю, — м’яко посміхається Луксурія. — І зрештою… ви всі належите мені.

— Чекати більше нестерпно, — його гаряче дихання ковзає по щоці демониці. — Ми вже так близько…

Таріель притуляється чолом до її чола й прикриває очі.

— Той, хто вміє чекати, отримує більше. А я, мій хороший, не хочу більшого. Я хочу все, — тихо запевняє вона.

Він змучено зітхає й відхиляється, щоб подивитися їй у вічі.

— Господарко… дозвольте мені допомогти.

Луксурія різко відсахується, скидаючи його руку.

Її погляд миттєво наповнюється холодною власністю — і цілковитим неприйняттям такої допомоги.

Вона надто добре пам’ятає, чим зазвичай обертається втручання Таріеля. І цього разу не дозволить подібного свавілля. Тим паче тепер, коли поруч той, хто радше зануриться в біль і страждання, ніж наважиться зробити невластивий йому крок до свободи.

— Ні. Він — мій, Таріелю! — її голос стає жорстким і холодним. — Я забороняю тобі будь-який вплив на нього. Не смій навіть торкатися мого архангела.

Останні слова вона майже шипить.

Вилиці Таріеля напружуються. Він явно не погоджується… але все ж схиляє голову.

— Як накажете, господарко. Я лише можу підказати шлях до його зриву…

Луксурія примружується, зустрічаючи його нетерплячий погляд.

— Кажи, — коротко дозволяє вона.

— Ви вже маєте той скарб, здатний змусити цього… ангела захлинутися стражданням.

Луксурія зацікавлено робить крок ближче.

— Що це?

— Вірніше запитати — хто, — задоволено усміхається Таріель, який догодив демониці. — Пройдемо в більш затишне місце?

Він ледь схиляє голову, запрошуючи її до власної опочивальні, де їх ніхто не почує.

Луксурія погоджується, бажаючи дізнатися більше.

Та попри зовнішній спокій плечі демониці залишаються неприродно напруженими, а спина — натягнутою струною. Вона не зводить уважного погляду з Таріеля, ніби очікує удару в спину.

Ангел нервово облизує сухі потріскані губи. Його вже помітно трясе від самого передчуття занепаду брата. Останнього ангела, якого потребує Пророцтво, щоб його господарка нарешті досягла небувалої величі... 

А він — здатен на все.