Раді Вас бачити!

Abyssus | Безодня

«Безодня не просить впасти. Вона терпляче чекає, поки ти сам зробиш крок»

— Пророцтво Сьомого Слова

✟ ✟ ✟

Луксурія, без поспіху натягаючи сукню і граючись із зав’язками, дивиться на свого ангела.

Він повернувся до неї спиною, згорнувся у клубок на холодній підлозі й удає, що спить.

Демониця поблажливо посміхається. Її погляд повільно ковзає по його оголеному тілу і зупиняється на сідницях. Тонкі рожеві смуги від гострих нігтів проступають на шкірі, нагадуючи їй про його тихий, зрадницький стогін наприкінці — від задоволення.

Вона облизує губи, насолоджуючись його покорою. Тихою, вимушеною, але цього разу достатньою. І лише після цього дарує свою милість — послаблює пута.

— Ти звикнеш швидше, ніж думаєш, — м’яко каже вона.

Луксурія виходить із зали, не обертаючись.

Щойно кам’яні врата глухо зачиняються, Кассіель стрімко підводиться. Хапається за штани й натягує їх тремтячими руками, мружачись від ще живого болю в крилах, що не відступає.

Демониця дала йому можливість рухатися — але крила, досі стягнуті ланцюгами, не залишають навіть тіні надії на свободу.

Ангел повільно проводить долонею по оголеному животу, ніби перевіряє, чи це все ще його тіло. Далі — по грудях, плечах. Там, де її нігті залишили сліди. Неглибокі, але відчутні. Шкіра палає, почервоніла. І ці відмітини… не лише від нігтів. Деякі — від зубів.

Кассіель різко зітхає і проводить долонями по обличчю, на мить затримуючи їх на очах. Та одного руху недостатньо, щоб відмитися від її гріха — він уже проникає глибше, ніж дозволяє його власне сприйняття.

Поряд на підлозі лежить сорочка — розірвана, зім’ята, жалюгідна у своїх клаптиках. Він піднімає її, вдивляючись у тканину.

Заплющує очі, стримуючи гнів. Намагається не злитися, щоб не дати собі відчути більше. Але найсильніше в ньому розливається сором, повільно заповнюючи кожен куточок його сутності.

Кассіель втомлено опускається на сходинки, що ведуть до її трону, і впирається поглядом у підлогу — туди, де ще недавно вона взяла його, як свою річ.

Різко переводить погляд у глиб зали, у темряву.

Йому ніяково від того, що він відчув поруч із нею. І ще гірше — те, що вона змусила його не лише відчувати, а й бажати. Як грішник. Без жодної святості, з глухою, тваринною жагою.

Кассіель здригається, коли чує важкий рух врат. Напружується всім тілом, розгублено завмираючи. Він ще не готовий до її повернення — до того, що Луксурія знову зайде з тією ж метою: спокусити, затьмарити, розчинити його волю у своїй похоті.

Але до зали входить не демониця. Без поспіху, впевнено, наче це місце належить їй так само, як і господині безодні, до нього крокує сестра — Елораель.

Кассіель приголомшено підводиться, відчуваючи в собі силу, якої не очікував. Його погляд жадібно вчіплюється у знайомі риси — карамельні очі із золотим відливом, легку ходу, ту саму спокійну посмішку.

Проте Елораель виглядає інакше. Її крила, колись теплі й медові, тепер чорні — не просто темні, а позбавлені живого світла, яке колись дихало в кожному пір’ї. Сукня, легка і плинна, спадає з плечей тьмяним шовком, відлунням тієї самої пітьми.

— Брате, — тихо шепоче вона, зупиняючись зовсім близько.

Кассіель не стримується. Подавшись уперед, він міцно обіймає її, і вже боїться, що сестра зникне так само раптово, як і з’явилася.

— Елораель… — його голос зривається. — Я так давно тебе не бачив... Що ти тут робиш?

— Скучив, братику? — м’яко запитує вона, відхиляючись і дивлячись йому в очі. Її пальці обережно відкидають темні пасма з його вологого чола.

Так, він скучив.

Минуло кілька довгих століть відтоді, як він бачив її востаннє. З того дня, коли архангели винесли вирок за її втомлене милосердя і вигнали з дому, Кассіель більше не відчував її навіть серед людей. Вона… просто зникла.

— Ти прийшла по мене? — тихіше питає він, ковзаючи поглядом по темних закутках зали, де хтось міг ховатися. — Нам треба звідси йти! Поки вона не повернулася, — шепоче.

— Кассіель, мій любий братику… — сестра посміхається. — Я тут достатньо давно, щоб безодня стала мені домом. Домом, з якого ніхто не виганяє. Ми залишимося тут.

Слова сестри збентежили Кассіеля.

Він нервово опускає погляд — на її руки, на цей неприродний спокій… а потім знову піднімає його на крила.

Кассіель єдиний ангел, який мав чорне пір’я серед небесного світла. Через це брати й сестри трималися від нього осторонь — обережні, стримані. У занепалих усе інакше. Їхні крила темніють від втрати віри. Від вибору. Від того, що вони загубили шлях додому. Назавжди.

Тепер він розуміє, що його сестра не просто зникла, а підкорилася безодні.

— Господарка звеліла про тебе подбати, Кассіель, — пояснює Елораель свою присутність. 

Її погляд затримується на подряпинах на його оголеному тілі — і в цій короткій тиші більше розуміння, ніж він хотів би бачити.

— Ти як? У порядку?

Кассіель відводить погляд.

Сором, який він намагався втримати, раптом стає ще гострішим.

— Кассіель, тобі немає про що хвилюватися, — додає вона, беручи його долоню. У її голосі немає насмішки. Тільки дивний, незрозумілий йому спокій. — Найстрашніше — перший раз. Потім… стає легше.

Ці слова падають між ними важче за будь-які пута.

— Перший раз?.. — обурився ангел. — Ти не в собі, Елораель! — жорстко каже він, відступаючи на крок назад. У його погляді з’являється недовіра. Він обережно вивільняє свою руку. — Це… не ти.

На мить йому справді здається, що перед ним стоїть не сестра, а щось, що лише носить її обличчя. Він не бачить у ній ані туги за домом — за справжнім домом, — ані каяття. Навпаки. Вона виглядає примиреною. І від цього — чужою.

— Це все ще я, Кассіель, — запевняє вона. — А тепер ходімо. Безодня навіює втому на ангелів. Тобі потрібно відпочити.

— Відпочити? — сухо перепитує він. — Ти не допоможеш мені звідси вибратися?

— Звідси — допоможу. Для тебе підготували інше місце. Більш затишне.

Кассіель завмирає, відчуваючи, як остаточно втрачає ту сестру, яку знав. Вона була однією з небагатьох, хто говорив із ним. Бачила його самотність — і не відверталася, підтримувала. Колись. Тепер у Елораель більше не відчувається ні милосердя, ні бажання простягнути руку.

— Кассіель, — тихо кличе вона, коли він досі стоїть. — Мене ти можеш не слухати. Але коли повернеться Луксурія… — вона на мить замовкає, дивлячись на нього уважніше, — навряд чи в тебе буде шанс відпочити найближчим часом.

Кассіель важко видихає і зрештою підкоряється. Зрушує з місця, йде за сестрою. Врешті, у нього з’явилося занадто багато питань. І відповіді він хоче отримати якомога швидше...