Раді Вас бачити!

Луксурія змусила його похитнутися. Уперше за дуже довгий час.

Люди боялися Кассіеля. Відступали, щойно він починав говорити вголос їхні таємниці. Трималися осторонь, ніби загрозою був саме він. За це його карали кілька разів. А потім був аукціон. І саме там його привласнила демониця.

Кассіель відчуває: усе мало статися саме так. Не випадковість. Не помилка. Частина чогось значно більшого. Залишається лише зрозуміти — навіщо.

— Перевершила? — вона тихо пирхає. — Напрочуд, це навіть не було гріхом, Кассіель. Так… забавки.

Луксурія уважно спостерігає, як ангел починає сердитися й дивитися на неї з-під брів. Крила остаточно видають його емоції — стискаються за спиною нервовим рухом.

— У тебе дуже дивне розуміння забавок, — він відвертається, стискаючи щелепу. — Як… як себе почуває Рафаельйон?

— Як і завжди — добре. З ним нічого страшного не сталося, — безтурботно відповідає вона.

— А з тим, у кого ти забрала крила?

Його голос помітно стишується.

— Він отримав те, чого бажав понад усе. З ним також все добре.

— Навіщо ми тобі? — питання зривається живіше, майже вимогливо. — Скільки тут ще дітей Творця?

Кассіель крадькома дивиться на неї — і не бачить ані тривоги, ані сумнівів, ані бодай чогось… не демонічного. Луксурія залишається до роздратування спокійною. Усміхненою. І небезпечно звабливою у мерехтливому світлі полум'я.

Вона мовчить.

— Тобі що, стало нудно в безодні? Чи більше немає душ, які ти хочеш затягнути до пекла?

Демониця трохи зміщується вбік, зустрів його погляд. Вона відчуває, як він починає піддаватись емоційно.

— Це доля, янголятко. Така відповідь тебе влаштовує? — грайливо посміхається.

— Ти не маєш до долі жодного стосунку, Луксуріє. Я відчуваю, як ти розриваєш її на шматки.

У ньому з’являється впевненість. Гостра. Невластива тому розгубленому ангелу, якого вона бачила раніше.

— Щойно я почую шепіт Всесвіту, який накаже мені діяти… — він навмисно затягує тишу, не відводячи очей від демониці, — тобі вже нікуди буде подітися від моєї кари.

Луксурія завмирає лише на мить. А тоді кімнатою розливається її оксамитовий сміх.

Те, з яким щирим задоволенням вона реагує на його слова, змушує Кассіеля напружено стежити за кожним рухом демониці.

— Це що, погроза, янголятко? — запитує вона з легкою насмішкою.

Луксурія схиляє голову, вивчаючи його вже зовсім інакше. Тепер її цікавить не розгублений ангел, а вогонь у блакитних очах і те, як він уперше перестає скидатися на слухняне янголятко.

— Шепіт Всесвіту… — повільно повторює вона, смакуючи слова. — Як це звучить, Кассіелю?

Демониця підбирає ноги під себе й низько схиляється до нього. Настільки близько, що він знову відчуває її тепло на своїй шкірі.

— Мені навіть цікаво, що станеться, коли ти нарешті його почуєш, — шепоче Луксурія майже в його вуста. — Сподіваюся, я буду поруч… щоб привласнити долю так само, як і тебе.

Кассіель різко вдихає.

— Раджу тобі бути з цим обережною. Прийде день, коли ти вдавишся своїм…

Вона не дає йому договорити.

Демониця перехоплює його рух. Її руки ковзають по плечах ангела, затримуючи, притискаючи ближче до себе. Долоня лягає на потилицю, позбавляючи навіть спроби відсторонитися.

— Що ти…

Наступної миті вона забирає його слова разом із подихом.

Поцілунок гарячий і власницький у кожному русі. Луксурія не просить дозволу — просто бере те, чого хоче, із тією ж безсоромною певністю, з якою завжди порушує чужі межі.

Її пальці ковзають у темне волосся ангела, стискають пасма сильніше. Демониця вже знає: ще трохи — і він спробує вирватися з цього солодкого полону.

Та Кассіель не відштовхує її. Лише напружується під цим тиском так сильно, що плечі кам’яніють. Пальці стискають тканину подушки до болю, ніби це останнє, що ще дозволяє втримати контроль над собою.

Це лякає його найбільше — тіло реагує на неї швидше, ніж встигає втрутитися розум. 

Луксурія повільно відсторонюється, затримуючи погляд на його губах.

В її очах спалахує збудження, коли вона помічає, як важко Кассіелю приховувати власну реакцію — у збитому диханні й яскравішому сяйві очей.

— Мені набридли ці розмови. Краще займемося чимось цікавішим… — починає муркотіти від власного бажання. 

— Ти обіцяла розмову замість… цього! — обурення прорізається в голосі значно голосніше.

— Тоді наступного разу спробуй розважити мене краще, — легко відрізає Луксурія. — Твої розмови про долю дуже нудні, янголятко. А я ненавиджу нудьгувати.

Її пальці ковзають до ґудзиків сорочки. Один за одним вони з тріском відлітають убік, гублячись серед подушок і темного килима.

Кассіель здригається від різкості цього руху. Оголена шкіра одразу відчуває тепло її долонь, і це тільки сильніше стискає щось усередині.

— Зупинись... Будь ласка.

У його голосі вперше звучить не обурення — втома. Напружена, майже болюча.

Луксурія не звертає на прохання жодної уваги.

Вона вже нахиляється нижче, збираючись провести руками по його грудях, коли Кассіель раптом перехоплює її зап’ястя.

Занадто обережно для того, хто насправді хоче її зупинити. Але достатньо твердо, щоб демониця все ж завмерла.

— Тобі краще відпустити мене, перш ніж я тебе відлупцюю, — без тіні усмішки попереджає вона.

Їхні погляди стикаються.

У очах Кассіеля більше немає звичної розгубленості. Немає тієї обережної покори, яку вона весь вечір із задоволенням ламає дотиками, словами й власною близькістю.

Тепер там щось інше. Гостре. Справжня рішучість, яка не схожа на порожню впертість.

Його пальці досі стискають її зап’ястя. Твердо, гаряче. Луксурія усвідомлює, що ангел більше не тримає її зі страху... Він справді зупиняє.

Полум’я тихо тріщить у каміні, відкидаючи золото на чорне пір’я за його спиною. Крила напружуються важким рухом, розсуваючись ширше, і від цього Кассіель здається ще більшим.

Усмішка Луксурії стає уїдливою.

— Невже ти нарешті почнеш діяти, янголятко?..