Раді Вас бачити!

Obedientia | Покора

«Найслухняніші створіння — ті, які переконали себе, що не мають вибору»

— Архів Небесного Суду ✟

Кассіель рвучко смикає плечима, намагаючись скинути нав’язливу істоту, яка стримувала його весь цей час. 

Змія шипить — і в ту ж мить впивається гострими іклами в плече ангела, змушуючи його смикнутися й різко видихнути крізь стиснуті зуби.

— Тихіше, янголятко. Мої вихованці не люблять різких рухів, — спокійно попереджає Луксурія і жестом змушує змію відступити ангела.

Тварина неохоче ховає ікла, натомість піднімається вище і обвиває шию. Демониця стискає пальці лівої руки в кулак — і тиск посилюється, вибиваючи з Кассіеля уривчасте дихання.

У тіні Рафаельйон ледь помітно напружується. Але навіть зараз він виглядає неприродно витонченим: темно-срібні крила мерехтять холодним блиском, а бездоганний одяг ідеально сидить на худорлявій постаті, ніби занепад так і не зміг остаточно спотворити його небесну природу.

Мелодія тремтить, вагається.

Йому стає нестерпно дивитися на Кассіеля. Особливо коли погляд Луксурії ковзає по його братові з таким голодним захопленням. Демониця насолоджується владою над Кассіелем настільки відверто, що це починає його нервувати.

Занепалий стискає губи до білого.

Мелодія раптово зривається, щойно він втрачає концентрацію. Вона втрачає милозвучність, дряпає простір різким скреготом — і за мить згасає без сліду.

Рафаельйон повільно зводить руки, збираючи між пальцями сріблясте мерехтіння. Енергія слухняно стікається навколо нього, знову формуючи ангельську пісню.

— Приєднуйся до нас, сріблянко, — усміхається Луксурія, кидаючи погляд на свого улюбленого музиканта.

Вона злегка нахиляє голову, вказуючи на місце по праву руку від себе.

— Покажи своєму брату, що мої дари варто цінувати.

Рафаельйон покірно підходить і звично займає місце біля своєї господарки. Ангел не зважає на хрипіння Кассіеля, коли для нього важливіше понад усе — вона. 

Він оглядає стіл, не побачивши для себе приборів. Тихо зітхає й накладає руками на тарілку кілька шматків м’яса — соковитого, гарячого, з кров’ю, що блищить у світлі свічок.

Починає їсти, тримаючи шматок двома пальцями й звично відставивши мізинець.

Сидить рівно, з прямою спиною, дивиться лише в тарілку. Кориться — але навіть у цьому зберігає свою стриманість.

— Бери ще, — наполягає демониця.

Рафаельйон тягнеться до пирога, обережно притримуючи його зверху й знизу, намагаючись не торкатися тіста масними пальцями.

Навколо змішуються дивні звуки: плямкання, шипіння й важке хрипке дихання. Для Луксурії це майже музика.

— Ще, сріблянко. Я хочу, щоб ти був ситим, — вона звужує очі, спостерігаючи, як ангел накладає собі смажені овочі і щедро поливає їх густим соусом. — Спробуй рибку.

Рафаельйон починає їсти швидше.

Він уже розуміє, чого насправді прагне його господарка.

Обережність поступово зникає. Пальці більше не намагаються залишатися чистими — лише втримують жирні шматки риби.

— Дивись, яке тістечко… Невже не хочеш чогось солоденького? — Луксурія посміхається, коли його щоки наповнюються, а ковтати стає дедалі важче.

Демониця підводиться й повільно підходить ближче. Сідає на підлокітник стільця.

Рафаельйон піднімає на неї погляд. У ньому — благання. І водночас жодної іскри для спротиву. Навпаки. Ангел помітно розслабляється, коли Луксурія проводить пальцями по його щоці.

— Будь ласка… — ледве чутно шепоче він. 

Вона чудово розуміє, що йому складно. Проте його великі, гарні очі не здатні зворушити її темне серце. Демониця не відступає й не послаблює тиск. Бо зараз робить це не заради покарання…

Її погляд повільно ковзає до Кассіеля, який крадькома спостерігає за братом, напружено смикаючи щелепою.

Луксурія терпляче витягує з нього те, що здатне виявитися сильнішим за святість. Сильнішим за самоконтроль, яким він так відчайдушно прикривається.

— Запий, — вона підносить келих до вуст Рафаельйона, допомагаючи проковтнути їжу, що одразу трохи полегшує його стан. — Я знаю, що ти хочеш ще, не зупиняйся…

Демониця бере з тарілки вишукане тістечко й простягає йому так, наче пропонує, залишаючи право вибору.

Рафаельйон уже відчуває болісну важкість у шлунку — від кількості їжі й швидкості, з якою змушений ковтати. Але із мукою на обличчі бере тістечко й продовжує їсти.

— Чого так повільно? — майже муркоче Луксурія, стискаючи його плече й підтримуючи старання, яке бачить. — Невже… несмачно?

Цього все ще замало...

Кассіель лише стискає кулаки й напружує плечі, залишаючись стороннім спостерігачем. А Рафаельйон пришвидшується, відчайдушно намагаючись виконати те, чого від нього хоче його демонічна господарка. 

На останньому шматку раптом захлинається. Починає кашляти, різко зажмурюючи очі. Луксурія по-дружньому плескає по спині — і знову підносить келих до губ.

Рафаельйон жадібно припадає до вина.

Його затуманені очі вже блищать солодким сп’янінням.

— Ну ж бо, любий. Ти навіть половини не скуштував, — її голос стає медовим. — Можливо, хочеш качку?

— Зупинись! — нарешті зривається Кассіель.

І цього разу навіть він починає розуміти, що саме вона робить.

Тепер його душить уже не змія. А провина.

— Я… поїм. Поїм!

Луксурія усміхається, не відповідає одразу.

Дивиться на Кассіеля уважніше, задумливо зважуючи, чи достатньо сильно вже дотиснула його емоційно.

Ангел у путах обережно тягнеться до найближчої тарілки. Але змія одразу повертає до нього морду, впиваючись у Кассіеля нерухомим поглядом — попередженням без слів.

Затягується, в якій Луксурія вирішує долю їх обох.

— Навіщо, Кассіель? — мовить демониця. — Ти відмовляєшся від мого гріха, моїх дарів… і моєї милості. Поводишся так, ніби досі можеш мені заперечувати.

Вона злегка схиляє голову.

— У демонів дуже крихке терпіння, янголятко. Тож тепер спостерігай за черговим падінням свого брата. Ти ж уже до цього звик, правда?

Не відводячи погляду від Кассіеля, Луксурія простягає руку до страв.

Пальці демониці занурюються в м’ясо під густим соусом — і вона підносить шматок до вуст Рафаельйона.

Темний сік повільно стікає по блідих пальцях, залишаючи плями на бездоганному одязі ангела. Луксурія натискає на його потилицю, змушуючи їсти просто з рук господарки.

Музикант приречено приймає один із гріхів, шукаючи в її погляді бодай крихту схвалення.

— Бачиш, Кассіель? Цього могло б не статися, якби ти справді приймав долю, а не сперечався зі мною. Невже ти досі не відчуваєш, який дисонанс живе у твоїй місії?

Ангел на іншому кінці столу завмирає. Лише груди різко наповнюються повітрям.

Його погляд на мить затримується на братові — і відразу зникає.

Навіть зараз Кассіель не намагається вирватися з живих лускатих пут. Не скидає змію зі своїх плечей. Не послаблює тиск на шиї. Вагається. 

Слова застрягають десь у горлі. 

Кассіель… він знову приймає неминучість. Навіть не допускаючи думки, що здатен щось змінити.

Йому шкода. Він винить себе. Але зрештою лише сильніше стискається у власний кокон, намагаючись відмежуватися від того, що Луксурія витворяє з його братом.

І тоді Кассіель уперше замислюється: скільки їх тут ще? Що демониця робить з ангелами? Чому вона так одержима саме ними?..

Луксурія, помітивши, як ангел похнюпив голову, повільно прямує до нього. По дорозі бере одну з тарілок із м’ясом і невдовзі вже опиняється поруч із ним. 

Кассіель дивиться на неї з відвертою ненавистю.

— Якщо хочеш йому допомогти — будеш їсти, — спокійно мовить демониця, беручи шматок м’яса й підносячи його до вуст ангела. — …І більше не змушуватимеш мене повторювати двічі.

Він важко дивиться на шматок мертвої плоті у її пальцях, якої ніколи раніше не куштував. А тоді переводить погляд на брата.

Рафаельйон відповідає йому холодним, ревнивим поглядом.

— Що, брате? Хочеш залишити світло лише собі, поки інші тьмяніють поруч із тобою? — зневажливо запитує він, не приховуючи холоду у голосі.

Вони вже не на небесах. Рафаельйону більше не потрібно прикидатися милосердним. 

Кассіель переводить погляд на Луксурію, яка досі тримає шматок біля його обличчя.

Усередині все стискається від емоцій. Від провини. Від огиди — і до демониці, і до самого себе. 

Але зрештою він усе ж бере маленький шматок до рота.

Його губи на мить торкаються пальців демониці.

Луксурія раптом відчуває всередині себе щось дивне, майже п’янке, від цієї покори. І це приносить демониці значно більше задоволення, ніж покора будь-якого іншого ангела. 

— Слухняне янголятко… — весело пирхає вона. — Бачиш? Навіть світ не рухнув. Та це не врятує тебе від покарання. Твій обід на сьогодні закінчено, Кассіель.

Домігшись цієї відчутної тріщини навіть у його погляді, Луксурія змінює правила гри.

— Тепер ти дивитимешся на наслідки своєї зверхності, — вона повертається до Рафаельйона. — Допоможи мені навчити свого брата слухняності.

Рафаельйон продовжує ковтати їжу, і кожен новий шматок перетворюється для Кассіеля на чергову муку.

Йому нестерпно усвідомлювати, що брат уже належить безодні так само, як і сестра.