Раді Вас бачити!

Луксурія не могла не згадувати минулий вечір. Їй вдалося надзвичайно довго тримати його на межі, а ще більше здивувала готовність Кассіеля знову й знову повертатися до цих відчуттів. Демониця наситилася не стільки його бажанням, скільки тим, як уперто він доводив, що здатен на більше.

Архангел відвів очі.

Гаряча хвиля сорому накрила його, щойно він сам згадав власне хрипке прохання не зупинятися і тихе скиглення, коли її пітьма жалила найчутливіші і... дещо неочікуванні місця.

— Тобто… ми піднімемося? — нарешті зрозумів він.

— Так. Але без викрутасів, Кассіель. Інакше наступної прогулянки не буде.

— Не переймайся. Твій повідець виявився достатньо міцним.

Він озирнувся довкола й нервово переступив із ноги на ногу.

— Не подобається взуття? — демониця здивовано вигнула брову, помітивши, що він досі босий.

— Якщо це не обов'язково, то мені так зручніше.

— Гаразд. Давай руку.

Щойно він протягнув долоню, Луксурія вручила йому доволі важкий кошик, а сама підхопила ковдру.

— Іншу.

Їхні пальці переплелися.

Архангел зробив крок ближче й заплющив очі, відчувши знайоме перенесення крізь простір. Та сила Луксурії завжди відрізнялася від небесної. Голова одразу пішла обертом, а внизу живота неприємно потягнуло.

Коли в обличчя вдарив свіжий бриз, Кассіель розплющив очі. Сонце лагідно торкнулося щоки, але після довгого перебування в Безодні його світло виявилося надто різким. Кассіель примружився й закліпав.

З одного боку простягався безкраїй степ, а з іншого — скелясте узбережжя й вода. Унизу тихо шуміло море, а ранкове сонце золотило його поверхню та вершини скель.

Він глибоко вдихнув. Тиск, який не полишав його від першої миті в Безодні, зник без сліду. Груди нарешті розправилися, а кожен вдих перестав даватися через силу. Архангел думав, що вже звик до цього, але ковток свіжого повітря нагадав, якою легкою може бути власна присутність у тілі.

— Де ми?

— Не впізнаєш? — Луксурія схилила голову. — Едем.

Кассіель уважно вдивився в обрій.

Перед ним не було ані знайомих садів, ані величних дерев, які він пам'ятав. Земля під ногами здавалася звичайною. Навіть краплина божественної енергії, яку він очікував відчути, давно покинула це місце.

— Поснідаємо? — запропонувала демониця, відходячи від обриву.

Вона розправила ковдру й постелила її на м'якій траві, серед дрібних польових квітів.

— Ходи до мене.

Кассіель почувався дивно, не до кінця розуміючи, що відбувається. Проте підійшов, поставив кошик на ковдру й дещо напружено сів, спершись спиною на невеликий камінь позаду. Він заворожено дивився на сонячні відблиски, що тремтіли на воді. 

Демониця не заважала йому. Помітила, як він жадібно вдихав свіже повітря, а тоді зовсім заплющив очі й відкинув голову назад. Виглядав спокійним, хоча брови так і норовили зійтися до перенісся.

Луксурія виклала хліб, фрукти й ягоди. Не стримала усмішки, коли побачила, що дно кошика майже повністю заповнювали персики. Вона переклала їх на тарілку й підсунула ближче до ангела.

— То як, подобається тут? — поцікавилася демониця, сідаючи поруч.

— Навіть не можу зрозуміти… Ти справді хотіла мене порадувати чи вкотре познущатися? — він перевів на неї докірливий погляд. 

— Одне не заважає іншому, — весело підморгнула.

Луксурія взяла персик і простягнула ангелу. Той невдоволено підтиснув губи, але улюблений фрукт прийняв без нарікань. Покрутив його в руці, наче шукав щось підозріле, а тоді вчепився зубами й відкусив добрячий шматок. Сік стік із куточка губ, і Кассіель машинально зібрав його кінчиком язика.

— Зваблюєш мене, архангеле? — прошепотіла вона, нахилившись ближче.

Кассіель напружився й косо зиркнув на неї. Щоки стрімко порожевіли. Він спробував просто проковтнути шматок, але від збентеження несподівано вдавився.

— Що таке? — вона подала йому серветку. — Недостатньо соковитий? У мене завжди є альтернатива, якщо ти хочеш.

— Припини, — пробурмотів він, відвертаючись.

— Це звичайне питання.

— Ти не вмієш ставити звичайні питання, — Кассіель відкусив ще шматок, цього разу ретельно пережовуючи.

Демониця сиділа поруч. Краєвид, який вона бачила сотні разів, давно перестав її цікавити. Натомість вона стежила за ангелом, який уже з'їв кілька персиків і потягнувся ще за одним. 

— Що ти на мене так дивишся? — не втримався він, відчувши її погляд.

— Як на тебе можна не дивитися? Особливо коли ти з таким натхненням і насолодою обсмоктуєш навіть кісточки…

— Всесвіт, яка ж ти нестерпна! — нахмурився він.

Хотів ще відкусити фрукт, але щось його зупинило. Різко видихнувши, Кассіель повернув голову — і зустрів її обличчя вже на відстані подиху.

Вона не просто стежила за ним, а навіть не кліпала. Легка усмішка була дивною, не даючи зрозуміти, чого саме вона хоче. Сонце лагідно підсвічувало її волосся, дарувало темним очам лихоманковий блиск і грайливо переливалося на чорних рогах.

Кассіель уже відкрив вуста, збираючись щось сказати, але так і застиг, розглядаючи демоницю в сонячному світлі.

— Їж. Я не претендую на твої персики, — демониця схилила голову, все ще не зводячи з нього очей.

З насторогою він повільно продовжив їсти. Крила, відчуваючи його настрій, теж не знаходили собі місця: то стискалися, то знову розправлялися.

— Може, вина? — запитав він, помітивши глечик і келихи. Йому хотілося зробити хоч щось, аби сховатися від її уваги, яка вже пропалювала його зсередини.

— Не проти.

Кассіель залишив фрукт і наповнив келих. Передав їй, крадькома піднявши погляд. Вона не пила, продовжуючи сидіти й свердлити його очима.

— Тобі, мабуть, незручно? — спробував він іншу можливість, помітивши, що демониця сидить із прямою спиною, підібгавши ноги.

У ній не було напруги, але складалося відчуття, наче вона готувалася до стрибка. Стежила за ним, як хижак із високої трави, поки нічого не підозрююча істота гралася на галявині.

Кассіель розправив крило й відвів руку, мовчазно запрошуючи її під нього. Луксурія притулилася до його грудей. Крило прикрило її від поривів вітру, нарешті знайшовши собі місце.

Позбувшись пильного погляду демонічних очей, Кассіель полегшено зітхнув і розслабився. Та за мить усе зрозумів. Він навіть не помітив, як саме тиха маніпуляція змусила його пустити Луксурію ближче. Проте замість обурення лише втомлено похитав головою.

— Маю до тебе кілька запитань. Відповіси? — він не відривав погляду від хвиль.

— Спробуй.

— Як тобі вдалося підкорити моїх братів і сестер?

Демониця влаштувалася зручніше, повернувшись до нього й сповзаючи трохи нижче. Рогом підчепила його руку з персиком, а тоді вляглася в його руках так, щоб бачити обличчя. Його лікоть опинився під її потилицею, ставши зручною опорою. 

— Так само, як і тебе.

— Я бережу свою благодать, — він спробував перекласти персик у вільну руку.

Демониця перехопила його зап'ясток, змусивши подивитися на неї. Відкусила шматок персика, не відводячи від нього погляду. 

— Ангели з благодаттю, покинуті, самотні й у відчаї, бажають зникнути зі світу. Я дала їм те, чого вони потребували найбільше.

— І що це? — Кассіель дивився на персик, який досі тримав у руці, розгубившись.

— Життя.