Раді Вас бачити!

Кассіель ішов за нею. Він довірився сестрі — попри те, що саме місце, в якому вони опинилися, дедалі більше розхитувало його впевненість. 

Вони рухалися кам’яними коридорами, схожими на ущелини в скелі. Простір тиснув, ламав звичне відчуття напрямку. Кассіель раз у раз озирався, намагаючись запам’ятати шлях, але щоразу за спиною була лише непроглядна пітьма.

— Луксурія згодом дозволить тобі бачити шлях, — тихо мовила Елораель, помітивши напруження брата.

Кассіель нічого не відповів. Лише сильніше насупився, піднімаючи на неї очі. І в цьому погляді вперше з’явилося щось більше за настороженість. Сумнів.

— Ти не страждаєш, — тихо зазначив він, вдивляючись у її обличчя у напівтемряві. — Ти навіть не шкодуєш. Ця демониця... вона щось з тобою зробила? 

Елораель ледь усміхнулася. 

— Кассіель, ти й досі думаєш, що це обов’язково? — спитала сестра. — Страждати, щоб залишатися вірним?

Вона крадькома глянула на нього, перевіряючи, чи ці слова взагалі знаходять у ньому відгук.

— Ми втрачали себе там, вдома, — тихо продовжила Елораель. — А тут… хоча б не брешемо собі.

Кассіель стиснув щелепу і різко відвернувся. Він не приймає навсправжки жодного її слова, яке направлене на захист безодні. 

— Це не чесність. Це… відмова, Елораель. 

— Від чого? 

— Від свого світла, — голосніше заявив Кассіель. — Ти була ангелом милосердя. Як ти живеш без благодаті і сенсу існування, що заклав Батько в кожного із нас? Це, напевно, нестерпно. 

Вона знизала плечима. 

— Мені стало легше… жити, — відповіла вона з посмішкою. — Скажи мені, Кассіель, як можна бути світлим милосердям, коли тебе силоміць вирвали з дому? Я не грішила. Я завжди несла прощення і віру. Та все ж… я тут. І знаєш, мені подобається безодня більше, ніж наш дім. 

Елораель зупинилася перед непримітним входом, що губиться в нерівній поверхні скелі.

— Справжня пітьма не тут, — тихо додала вона. — Вона у сяйві, яке не дає побачити огидні плями.

Кассіель подивився на неї з сумом і співчуттям.

— Ти втратила віру, сестро. Якщо хочеш про це поговорити, я певен, що зможу…

— Мене її позбавили, Кассіель! — вона жорстко перебила брата. Її голос вмить загострився. — Сподіваюся, що дуже скоро ти все це зрозумієш сам. 

— Луксурія... це вона тебе схопила? — допитується Кассіель.

— Схопила? — сестра здивовано підняла брови. — Вона єдина, хто простягнув мені руку у найважчі часи. Чого ніхто з вас не зробив, любий братику, — пролунало тихе звинувачення.

— Ти знаєш, що я не міг тобі допомогти, — його голос стає глухим. — Тебе судили по закону небес, Елораель. Як і інших. Як і мене самого. Ми повинні прийняти вирок, а не… — він зневажливо сіпнув плечем, — …а не відмовлятися від себе остаточно. 

Елораель звузила очі. Намагається стриматися поруч із впертим братом, та врешті давнє минуле говорить за неї: 

— Нагадую, Кассіель, що саме ти мав змогу проголосувати проти мого вигнання. Михаїл прислухається до кожного архангела. Якщо ще не забув, ти один із них. 

Вона схиляє голову, роздивляючись як її брат уже шукає слова захисту, незадоволено підтискаючи губи.  

— А ти… мовчав. Як і завжди. Може, саме через це твоя доля вирішила тебе трохи потріпати? Хоча з Луксурією це не так вже й страшно, еге ж? — вшпилює його гострим язиком.

— Схаменися, Елораель! — холодно відказав ангел. — Я не приймаю нічию сторону, щоб не створювати хаос Всесвіту. До того ж я ніколи не бажав тобі зла, сестро. 

— Раджу розібратися тобі у самому собі, Кассіель. Правда тебе не просто шокує, а випотрає. 

Елораель, передбачаючи наперед рішучі заперечення брата, схопила його за передпліччя. 

— Годі, не будемо про минуле. Поки що тобі сюди, Кассіель.

Вона натискає на камінь — і той повільно зсувається, відкриваючи темний, глибокий простір.

Він не хотів її відпускати. Йому кортить нагадати своїй сестрі про дім, про братів і сестер, про Творця... Може, це і не повернуло б її додому, але віра повертає силу і сенс існування. 

— Ти залишиш мене тут самого? — отямився Кассіель, вириваючись із думок. 

— Тобі не потрібна моя допомога. Просто зроби крок у пітьму, і опинишся у просторі, який підготувала для тебе господарка. Гадаю, тобі це… сподобається.

Вона усміхається мрійливо і тепло. 

— В іншому… — її погляд ковзнув по ньому, затримавшись трохи довше на подряпинах. — Ти в порядку. Відпочивай, брате.

Кассіель не погодився з нею. Він не був у порядку. Не після того, як його тіло насильно просочили гріхом… Та врешті, йому був потрібен час, щоб осмислити останні події. 

Він робить крок уперед. Імла на мить обгортає його повністю — холодна, густа, майже жива. Простір ніби зсувається, тисне з усіх боків, позбавляючи опори.

І раптом — світло. Кассіель різко примружується, не одразу розуміючи, де він.

Він озирнувся. Завмер... 

Те саме ліжко з білими ковдрами. Той самий стіл, за яким він годинами сидів на самоті, вирізаючи візерунки чи фігурки з дерева. Той самий проріз у стіні, який відкриває перед очима горизонт.

Кассіель кинувся вперед майже одразу, забувши про все інше. Він вперся поглядом у простір перед очима, глибоко вдихаючи повітря, просякнуте квітковим ароматом. 

М’які хмари, розлиті навколо, повільно пливуть, розмиваючи обриси неба. Тепле, золоте світло сонця зігріває його обличчя. А сад — такий же живий, наповнений світлом і життям прямо під прорізом, приваблює своїми квітами.

Легкий вітер, який торкнувся його шкіри, змусив затремтіти ангела від щастя, яке наповнило його серце. 

Дім. Його дім!

Він подався вперед, більше не стримуючись. Кассіель хотів переконатися, що це не сон. Рвучко перехиляється через проріз у стіні, намагаючись дотягнутися до найближчого дерева. А вже за мить він здригнувся, ударившись чолом. У щось тверде, холодне — невидиме для його очей. 

Удар був настільки несподіваним і сильним, що ангел відсахнувся назад, ледь втримавшись на ногах.

Він повільно підняв руку, торкнувся місця удару, а потім — простору перед собою. Його долоня наштовхнулася на перешкоду. Кассіель провів пальцями по межі, відчуваючи, як холод проникає під шкіру.

Тепер він все зрозумів. Це не небеса, а лише відлуння. Потужна, досконала ілюзія.

Його сутність стискається всередині. На мить перед очима світло втратило чіткість, розпливлося. Підборіддя тремтить, всупереч його волі, а з грудей вирвався судомний видих.

Кассіель заплющив очі, сильно, до болю, змушуючи себе зібратися. Він не дозволяє собі зламатися. Не тут і не так.

Він зрозуміє, що варто лише піддатися — і його сльози стануть частиною цього місця, освятять його, дадуть безодні те, чого вона не має.

Цього він не дозволить. Принаймні… не так просто.