Раді Вас бачити!

Desiderium | Бажання

«Коли похіть більше не вимагає, до неї починають тягнутися добровільно»

— Заборонені Псалми Безодні

✟ ✟ ✟

У кімнаті стоїть різкий запах — сірка, змішана з присмаком обпаленої шкіри.

Луксурія лежить нерухомо, майже без ознак життя, розкинувшись на темному ложі у своїх покоях. Дихання ледь вловиме, а тіло напружене навіть у непритомності, ніби біль не відпускає її ні на мить.

Таріель метається поруч, не знаходячи собі місця. У його погляді спалахують роздратування й тривога, які він уже не здатен приховати. Крила тліють жаринками, відгукуючись на емоції.

Елораель мовчки працює біля демониці. Її рухи точні й обережні: вона змащує пошкоджену шкіру, вкриту чорнильними блискавками, густими кремами, стирає вугільний попіл, що в’ївся в тіло, і намагається повернути Луксурію з того краю, куди та зайшла надто глибоко.

Осторонь, у напівтемряві, сидить Рафаельйон.

Його пальці повільно ведуть цілющу мелодію — тиху, майже невагому. Вона огортає простір, торкається стін, проникає в повітря, але сам він не піднімає погляду. Очі опущені, і в цій тиші відчувається щось більше за зосередженість.

Щось надломлене. І сумне.

Коли Луксурія приходить до тями, це не схоже на пробудження.

Її тіло різко здригається, груди судомно наповнюються повітрям, і вона відкриває очі — холодні, темні, повністю свідомі.

Жива.

— Вийдіть, — сухо наказує вона.

Жодних пояснень. Жодної слабкості в голосі.

Вони підкоряються одразу.

Коли двері зачиняються, Луксурія повільно підводиться. Кожен рух дається через силу: м’язи ниють, тіло відгукується тупим, глухим болем. Вона стискає зуби, стримуючи шипіння, і, тримаючись за стіну, рухається до вузького проходу в кутку кімнати.

Темний тунель ковтає її постать.

Сходи ведуть униз — до води. До цілющого джерела.

Луксурія зупиняється лише на мить, щоб скинути сукню, яка перетворилася на обгорілу ганчірку, а потім заходить у воду.

Плечі здригаються, дихання збивається. Вона тихо стогне від полегшення, коли різкий холод пронизує тіло, витісняючи жар.

Стоїть. Терпить.

Холод не менш жорстокий, ніж полум’я, але для неї він значно природніший.

Біль поступово змінюється іншим відчуттям — глибшим, важчим. Таким, що не рве тіло, а проникає всередину, розтікається під шкірою, осідає в кістках.

Луксурія дивиться перед собою.

Її погляд темнішає від люті на власну слабкість.

Світ ніколи не давав їй милості. І вона давно перестала її чекати. Тепер Луксурія тільки бере. Але тепер ціна стала значно вищою.

Демониця відчуває, як у ній вирує пітьма. Чиста. Густа. Жива. Не просто сила — а щось чуже, що не визнає її влади.

Вона стискає пальці у воді, намагаючись втримати це відчуття, підкорити його, зробити частиною себе. Поглинути. І стати тим, чим уже є інша.

Ліліт.

Різниця між ними завжди була очевидною.

Ліліт народилася в пітьмі. Вона нею просякнута. Її сила — природна, невід’ємна, як саме існування.

Луксурія ж ішла іншим шляхом.

Звичайне, слабке дитя безодні, яке не отримало цієї сили — і тепер виривало її зубами. Крок за кроком. Через біль. Через втрати. Через те, що давно зламало б будь-кого іншого. 

Саме тому вона не зупиниться. Або вона зрушить Всесвіт, або він знищить її.

Демониця трохи повертає голову, почувши за спиною шорох.

Знайомі важкі кроки. Крила, що дряпають камінь у вузькому проході тунелю. І зухвалість, якою від нього смердить навіть на відстані. 

— Кажи, — одразу вимагає Луксурія, не обертаючись.

Постать ангела заповнює вхід, перекриваючи слабке світло згори.

Луксурія змахує рукою.

Свічки спалахують одна за одною, вириваючи їх обох із темряви, оголюючи риси, напругу й приховані емоції.

— Кассіель зірвався з твого повідка, — коротко звітує ангел.

Почувши бажану новину, Луксурія посміхається.

У її погляді з’являється щире задоволення.

— Сам? — уточнює вона.

— Твоя змія, здається, налякала його, — відповідає Захаріон.

— Щось ще? — демониця обертається до ангела, який одразу прикипає до неї поглядом.

— Наївся фруктів, — Захаріон неохоче відриває очі від звабливого вигляду її грудей і зітхає.

— І? — Луксурія одразу відчуває, що він чогось недоговорює. — Хотів утекти?

— Ні… — ангел усміхається. — Солодко сопе на твоєму троні.

Луксурія пирхає від абсурдності почутого, але, помітивши серйозність у його очах, ошелешено всміхається.

— А він уміє дивувати, — визнає демониця. — Моє янголятко… — вона мрійливо примружується. — Він чарівний, правда?

Луксурія відкидається назад, дозволяючи воді тримати її на поверхні.

— Чарівний? — із сумнівом перепитує Захаріон.

Ангел підходить ближче. Присідає на одне коліно біля джерела, недбало закинувши лікоть на інше.

— Такий архангел здатен піти навіть проти Михаїла. Гадаю, саме тому його й вигнали. Мій брат не обирає сторону. Думаєш, впораєшся з ним?

Його погляд повільно ковзає по демониці, яка у світлі свічок і темній воді виглядає надто привабливо. 

— Ти завжди в мені сумніваєшся, — посміхається вона. — А потім дратуєшся, коли я отримую бажане.

Захаріон облизує губи, відчуваючи, як поруч із демоницею в тілі знову прокидається знайоме бажання.

— Кажеш, він здатен піти проти Михаїла… Але ж не пішов. Навіть проти такого виродка, — Луксурія ліниво прикриває очі. 

Вона замислюється, поки джерельна вода поступово заспокоює її після важкого ритуалу.

— Невже Михаїл настільки його боїться, що вигнав із дому? Він же одинак проти всіх.

Ангел ледь помітно смикає кутиком вуст.

— Цей одинак тримає у своїх руках рівновагу. Світло, людство… і навіть безодню він стримує самим фактом свого існування.

— Рівновагу? — Луксурія опускає ноги у воду, повертається й підпливає ближче до Захаріона.

Насмішливо піднімає брову.

— Кассіель не діє без причини, — продовжив Захаріон. — Але якщо щось порушує хід долі… він втручається. Ти хвалишся своїм Едемом, але забуваєш: Шепіт Всесвіту звернувся до ангела терпіння — і той затопив усі грішні душі.

Луксурія морщить ніс, згадавши той… дещо неприємний прецедент.

— І врешті діти безодні нудьгували лише кілька століть, поки людський рід відновлювався. Але Всесвітній потоп нічого не змінив. Гріхи процвітають. 

Захаріон не відводить погляду, вдивляючись у очі демониці.

— Йому не слід знати про Пророцтво. У тихому архангелі може прокинутися воїн, якого вже ніхто не стримає. 

Погляд Луксурії стає уважнішим. 

— Поклич Елораель, — наказує демониця.

Захаріон невдоволено піджимає губи й підводиться.

— Що, не терпиться відновити сили через похіть? — зневажливо хмикає він.

— Іноді повідець потрібно послаблювати, — її очі запалахкотіли.

Луксурія гадає, що цього разу Кассіель засвоїв урок і тепер буде більш гнучким у її вимогах.

Вона повільно виходить із води.

Ангел без поспіху подає їй халат, ковзаючи поглядом по витонченому тілу, яке викликає лише одне — бажання.

— Янголятко заслуговує на ніжність. Не втік, наївся і навіть відпочив. Саме час використати його сили в потрібному напрямку, — у її голосі з’являється передчуття.

— Твоє янголятко вміє тільки лежати й приймати.

І це добре. Луксурії подобається думка, що всьому іншому вона навчить його сама.

Демониця переводить на погляд на ангела, затягуючи пояс халата.

— Захаріон, заздрість — це не твій гріх.

— Це виття моєї гордині, Луксі, — без жодного сумління визнає Захаріон. — Ти казала, що ніколи не пустиш у себе ангела. Але ж наше життя таке... непередбачуване. 

Колись він уже нахабно заявив їй це просто у вічі — що хоче спробувати її пристрасть. У відповідь Луксурія подарувала йому лише смачний ляпас, який збив ангела з ніг.

— Він не схожий на вас, — твердо відповідає демониця.

Луксурія справді ніколи не відчувала до ангелів бажання. Їй вистачило досвіду з одним, щоб назавжди відчути відразу до всіх крилатих. І хоча минуло стільки часу, що про це можна було б забути, її лють не вщухла. Таке не забувається.

Ангел сліз і терпіння дійсно відрізняється від інших.

Він не прагне її пристрасті. Не шукає дотику. Не дивиться на неї з бажанням. Тому її істинний гріх мовчить поруч із ним, дозволяючи Луксурії смакувати похіть. По-справжньому. За власним бажанням.

До того ж… Кассіель їй подобається.

Ці сині очі, від яких іноді важко відвести погляд. Пронизливі. Його тіло — пружне, у міру сильне, тверде в потрібних місцях. А пасма такі м’які, що демониці щоразу кортить запустити в них пальці. 

— Інший… — Захаріон помічає блиск у її очах і одразу здогадується, про кого вона думає. Тому й біситься. — Ти виглядаєш такою голодною, ніби збираєшся його з’їсти.

Луксурія сміється.

— Збираюся. І впевнена, що йому сподобається. Тому поклич Елораель. Треба все підготувати.

Ангел скрегоче зубами, захлинаючись власною гординею, а демониця із задоволенням за цим спостерігає.

Захаріон усе ж вибухає, коли вкотре залишається ні з чим. А кляте тяжіння, яке викликає Луксурія, ніколи не слабшає.

— У нього, мабуть, чарівний член, якщо він зміг звабити сьоме дитя гріха, — уїдливо пирхає він.

— Чарівний чи ні, але потенціал є. Йди, Захаріоне, — демониця оцінювально ковзає по ангелу поглядом, відчуваючи, як його накриває.

Луксурія звужує очі.

— Чи ти хочеш, щоб я спершу притоптала твою гординю?

— Ти займаєшся цим уже кілька віків, — констатує ангел, одразу розвертаючись до виходу.

Він іде, вкотре залишаючи за собою останнє слово. І це лише веселить демоницю.