Раді Вас бачити!

Peccatum | Гріх

«Гріх починається не з дії. А з миті, коли ти вперше перестаєш відвертати погляд»

— Архів Небесного Суду ✟

Кассіель рухається слідом за демоницею крізь майже повну темряву. Його погляд раз за разом повертається до кайданів у її руці — тих самих, що здатні стримати не тіло, а саму сутність ангела.

Луксурія не тягне його силоміць. Вона просто йде попереду, тримаючи пута так, щоб вони вільно звисали з її пальців. Наче залишає вибір, якого насправді не існує.

Вона помічає цей погляд і посміхається. Навмисно зводить ланцюги разом — коване срібло глухо вдаряється одне об одне.

— Будеш слухняним і покірним — нам це не знадобиться, — кидає вона і рушає далі, вглиб підземного царства.

Пітьма перед нею не просто розступається — вона підкоряється. Впускає їх глибше, у саме нутро безодні.

Кассіель намагається відсторонитися від думок, зосереджуючись на тому, що бачить: химерні скелі, провалля без дна, темрява, що існує тут окремо, як жива.

Але найбільше в нього впиваються крики. Вони не лунають десь поруч — вони всюди. Проникають у нього, торкаються світлої частини душі, змушують її напружуватися і тривожитися.

— Проходь, — коротко наказує Луксурія, вказуючи на кам’яні ворота, що повільно відчиняються перед ними.

Вона стоїть за його спиною — достатньо близько, щоб відчути будь-який рух чи раптове рішення. Дехто вже заходив у цю залу раніше, і не кожен виходив звідти таким, яким був до цього. Деякі ангели втрачали врівноваженість.

Кассіель ступає вперед і на мить завмирає, коли з простору назустріч викочується чорна імла. Вона обвиває його ноги, ковзає вище. Сковує щиколотки, морозить пальці до відчутного болю.

Ангел іде далі, повільно піднімаючи погляд.

Тут немає неба. Немає світла, хмар чи звичного різнобарв’я. У цьому місці існують лише тіні, пітьма і гріх, який відчувається навіть у повітрі — настільки густому, що кожен вдих здається чужим.

У самій пустоті стоїть трон. Темно-червона обшивка виглядає м’якою, майже неприродною для цього місця. Позаду розростаються троянди — чорні, червоні — і між їхніми гілками безперервно ковзають змії. Лускаті створіння переплітаються між собою і рухаються, створюючи тихе шипіння, що розноситься простором.

Кассіель зупиняється перед сходами, які ведуть до трону, не поспішаючи підніматися вище.

Луксурія підходить до нього ззаду і зупиняється. Повільно піднімає долоню і торкається центру його спини. Крила ангела важко здригаються, відгукуючись на нав’язливий дотик.

— Ми в центрі гріха, Кассіель. Які в тебе відчуття? — шепоче вона, дихаючи жаром у його потилицю.

Він мовчить.

— Тепер у тебе новий дім. І господиня. Гадаю, ти швидко звикнеш до моїх умов… якщо не гидував цим серед жалюгідних створінь.

Кассіель тихо пирхає, і в цьому звуці вперше з’являється тінь усмішки. Його погляд залишається спрямованим уперед — на трон і троянди, сплетені зі зміями.

Демониця обходить його і стає навпроти.

— Для нас усіх існує лише один господар, — спокійно мовить він. — Творець.

Лише після цього він ледь нахиляє голову, визнаючи її присутність.

Їхні погляди зустрічаються.

— А ти, Луксуріє… — його голос стає тихішим, — навіть тінню до нього не дотягуєшся. Дитя гріха, народжене з порожнечі й безодні, ніколи не знайде ні спокою, ні величі, ні дому.

— Ти правий, — погоджується демониця, і в її голосі немає образи. — Але скажи… ти сам пам’ятаєш, коли бачив Його востаннє? 

Вона зітхає. Відповідь на її питання очевидна. Діти пам’ятають Творця тілесно, носять крихту його сили, але ніколи не мали можливості бути з ним поруч.

— Він не шкодує нікого з нас, Кассіель. Особливо тих, хто впав. І не допоміг тобі, коли твої брати і сестри закрили від тебе небо.

Луксурія лагідно проводить пальцями по його щоці, але в цьому дотику є точна свідомість.

— Я — не твій Творець, — додає вона, нахиляючись ближче. — Проте я не відвертаюся від пітьми, а приймаю її так само, як і ти.

Кассіель на коротку мить прикриває очі, намагаючись контролювати себе. Він не дозволяє нікому — навіть собі — відчути, як сильно його розчарували брати і сестри, що прирекли його на покарання і закрили від нього небеса.

— І я прийму тебе таким, яким ти вже став… навіть якщо ти ще цього не визнав.

Луксурія залишає його з власними сумнівами, які вже починають вирувати. Вона без поспіху піднімається і займає своє місце на троні.

Кілька змій одразу шиплять, підповзаючи ближче. Одна обвиває масивний підлокітник, інша згортається клубком на колінах. Найбільша повзе, повторюючи контур трону.

— А тепер… схилися переді мною, Кассіель.

Ангел довго вдивляється в демоницю, уважно розглядаючи її риси: дивні роги, неприродно, для її сутності, біле довге волосся, темні крила, які не належать їй за правом. Та попри все, він не може заперечити іншого — Луксурія сильніша… ніж мала б бути. Він пам’ятає її іншою.

— Я не маю права схилятися ні перед ким, окрім Батька. І ти це знаєш, — зрештою мовить він, не відводячи погляду. — Що тобі насправді від мене потрібно?

— Покірність, — відповідає вона, проводячи пальцями по лусці змії на підлокітнику трону, заспокоюючи її шипіння. — Це твій останній шанс, янголятко.

Кассіель ледь хитає головою, залишаючись незворушним.

— Навіть якби хотів — не зміг би, — повторює він впевнено.

Це не просто відмова, а істина, яку не можна змінити. Поки що.

Луксурія повільно ковзає по ньому поглядом, не поспішаючи, вдивляючись у кожну деталь, ніби розбирає його на складові, шукаючи тріщину або слабкість. Її погляд затримується на обличчі, на губах, на очах, у яких немає страху — лише тиша і впертість, що не потребує доказів.

Не такий уже й покірний… Ця думка не дратує — навпаки, надихає. Бо якщо він здатен опиратися, значить, у ньому є щось більше, ніж просто віра. А отже, і підкорити це буде цікавіше.

Луксурія ледь посміхається, вирівнюючи спину. Її рух лінивий, та у ньому вже читається рішення.

Вона більше не дивиться на нього як на здобич, яку можна просто взяти. Тепер він — задача, яку хочеться розгадати до кінця. І демониця більше не збирається більше чекати.

— Тебе нарекли ангелом сліз, Кассіель. Попри те, що ангели взагалі не плачуть, ти маєш цей дар. Ходили чутки, що коли ангел проливає сльози, навколо народжується священна благодать.

Кассіель опускає погляд, і між його бровами з’являється помітна складка.

— Я хочу перевірити, чи освятиш ти мою трону залу від болю, — лунає вирок.