Раді Вас бачити!

Луксурія не ходила — вона кружляла покоями, легко й невимушено переходячи від однієї справи до іншої. То приносила воду, то складала рушники, то зосереджено нишпорила у шухлядах у пошуках чогось потрібного.

Кассіель, влаштувавшись у кріслі біля каміна за її наказом, не зводив з неї погляду. 

Його очі раз у раз ковзали по плавному вигину спини, коли вона нахилялася, по довгих ногах, які лише частково прикривав недбало зав’язаний шовковий халат, і по розпущеному білосніжному волоссю, що спадало майже до стегон. Після їхньої бурхливої близькості вона так і не зібрала волосся, і від цього виглядає ще більш живою, теплою й привабливою.

Кассіель беззвучно зітхнув. 

Погляд мимоволі зачепився за атласні стрічки, акуратно складені на столику. Ті самі, якими вона зовсім недавно зв’язувала його зап’ястя, фіксувала щиколотки й малювала на шкірі химерні візерунки. 

Спогади нахлинули надто яскраво й гаряче, а власне тіло знову вирішило нагадати про себе в абсолютно невідповідний момент. 

Архангел різко відвів очі й підвівся, притримуючи простирадло на стегнах. 

Підійшовши до каміна, він сперся долонею на теплу кам’яну полицю й спробував зосередитися на танці полум’я.

— Тебе щось хвилює, Кассіель? — поцікавилась Луксурія, підходячи до нього з невеличкою срібною тацею в руках.

На підносі стоїть кам’яна чаша для збивання піни, поруч лежить помазок із білосніжним ворсом і стара, добре вигострена бритва, лезо якої холодно виблискує у світлі каміна. Від шматка мила підіймається тонкий, приємний аромат трав і диму, а в глечику біля крісла вже парує гаряча вода.

Кассіель здивовано підняв брови.

— Навіщо це все?

— Ти почав колотися, янголятко, — Луксурія обвела поглядом його обличчя, і в її очах з’явилася лукава посмішка. — Сідай. Я приведу тебе до ладу.

Він машинально провів пальцями по підборіддю, де вже проступила жорстка щетина. Кивнув, трохи замислено, ангел повернувся до крісла.

— Я вмію це робити. Можу сам, — тихо зауважив він.

— Можеш, — м’яко погодилася вона. — Але це зроблю я.

Луксурія поставила тацю на низький столик біля крісла й одразу взялася до справи. 

Спершу занурила помазок у гарячу воду, даючи ворсу добре просочитися. Потім кілька разів провела ним по милу, збиваючи густу, ароматну піну. Її рухи повільні і майже ритуальні.

Кассіель мовчки спостерігає за нею. Вона помічає це і ледь помітно посміхається.

— Що?

— Нічого… — хитнув він головою.

Набравши піни, Луксурія торкнулася помазком його щоки. Кассіель мимоволі здригнувся.

— Лоскотно? — в її голосі грає глузливість.

— Трохи.

— Так само, як було з твоїм пір’ячком? — підступно запитала вона, не піднімаючи очей.

Ангел різко видихнув і прикрив повіки. На щоках спалахнув відверто рожевий рум’янець. Спогади про те, як вона видерла кілька пір’їн з його крил і лоскотала ним його зв’язане, беззахисне тіло, повернулися надто яскраво.

— Не зовсім, — хрипко відповів він, зустрівшись із нею поглядом.

Луксурія задоволено усміхнулася і продовжила роботу. 

М’який ворс ковзає по шкірі, вкриваючи щоки й підборіддя густою білою піною. Кассіель сидить нерухомо, хоча його погляд раз у раз повертається до бритви в її руках.

— Янголятко, невже ти справді думаєш, що я переріжу тобі горло цим лезом?

— Я цього не казав, але… — він знітився. — Знаєш, нас усе життя вчили не довіряти демонам і триматися від вас подалі. 

Луксурія засміялася. Однією рукою вона обережно підняла його підборіддя, змушуючи відкинути голову назад, а другою піднесла бритву. 

Холодне лезо торкнулося шкіри, через що Кассіель мимоволі напружився.

— А ти все одно довіряєш, — прошепотіла вона, роблячи перше точне, плавне ковзання. — Сидиш тут у простирадлі, збуджений і дозволяєш мені тримати лезо біля свого горла… Цікаво, правда?

Вона зробила ще один повільний рух, знімаючи щетину. У її дотиках відчувається впевненість і дивне заспокоєння. 

— Чи тобі просто подобається… здаватися мені? — додала вона ледь чутно.

Лезо ковзає без поспіху й жодного зайвого руху. Вміло оминає вуста, зміщується на підборіддя та вилиці, залишаючи після себе чисту, гладеньку шкіру.

— Ти з усіма ангелами така ніжна й дбайлива? — несподівано запитав Кассіель.

Луксурія крадькома зустрілася з ним поглядом і ледь усміхнулася, продовжуючи вести бритву вздовж його щоки.

— Ні. У тебе особливі привілеї, янголятко.

— Наскільки особливі? — зацікавився він.

— Таких, як ти, люди називають фаворитами, — згадала вона цікаве слово, яке чудово характеризує становище архангела в безодні.

— А ще рабами… — невдоволено зиркнув на неї Кассіель.

— Якщо тебе це так цікавить, то в мене є батіг. Дехто з вас надто норовливий, і час від часу треба нагадувати, де його місце. Тож я іноді беруся за виховання особисто, — повільно протягнула вона, закінчуючи гоління й змиваючи рушником залишки піни.

— Це Таріель? — одразу припустив Кассіель.

Луксурія багатозначно подивилась на ангела.

— Це не твоя справа, — сказала вона, взявши його підборіддя, і повільно покрутила голову в різні боки, оцінюючи результат.

— Значить, Таріель...

— Кассіелю, тебе це не стосується.

— Але це він. Так? — допитується він, вириваючи підборіддя з її пальців.

— Я починаю розуміти, чому саме тебе називають ангелом терпіння. Ти випробовуєш його в усіх навколо. Але пам’ятай, янголятко… якщо ти мене розсердиш, то й тобі може дістатися, — попередила вона.

Кассіель раптом посміхнувся — широко, трохи нахабно, з тією самою іскрою в очах, яка з’являлася, коли він був абсолютно впевнений у своїх словах і діях. 

— Можеш спробувати покарати. Та я не впевнений, що ти витримаєш довше за мене. Недарма ж мене називають ангелом терпіння... — він знизав плечима. — Але, враховуючи твою ніжність і дбайливість, гадаю, в тебе нічого не вийде.

Нахабство архангела застало її зненацька.

На мить Луксурії й справді захотілося нагадати йому, з ким він дозволяє собі так розмовляти. Та замість цього вона дивиться на його усмішку й ловить себе на тому, що ця легка зухвалість подобається їй значно більше, ніж збентеження чи сором'язливо відведений убік погляд.

Вона сама привчила його не боятися й тепер пожинає плоди власних старань. 

Кассіель поступово змінюється поруч із нею. Стає сміливішим, відкритішим і значно впертішим. І хоч Луксурія ніколи не зізнається в цьому вголос, спостерігати за його перевтіленням їй напрочуд приємно.

Вона вже відкрила рота, збираючись вигадати достатньо їдку відповідь, щоб повернути архангела у безодню, але в цей момент двері тихо прочинилися. 

До покоїв майже безшумно прослизнула Елораель. Ангелиця зупинилася біля входу й шанобливо схилила голову.

— Господарко…

Луксурія перевела на неї погляд. 

— Ти вчасно, дорогенька. Підготуй у тронній залі вечерю, — наказала демониця.

Кассіель примружився.

— Зараз?

Луксурія перевела погляд на архангела. На його самовдоволену усмішку і спокійний погляд, у якому досі жевріє відвертий виклик.

— Так. На всіх, — уточнила демониця. — Без жодних винятків.

— На... всіх? — обережно перепитала Елораель.

Ангелиця здивовано кліпнула й глянула на брата, який навіть не звернув уваги на її появу.

— Хіба я висловилася недостатньо чітко? — сухо поцікавилася Луксурія. — Проведемо... сімейний вечір.

На її губах повільно з'явилася усмішка, від якої навіть Елораель стало трохи не по собі.

— Виконую, господарко.

Щойно двері за ангелицею зачинилися, Кассіель уважно подивився на демоницю.

У пам'яті одразу спливло попереднє застілля і Рафаельйон, якого демониця змушувала куштувати страву за стравою, поки тому остаточно не стало зле. А він був змушений сидіти поруч і спостерігати за цим видовищем із сумішшю співчуття та безсилля.

Щось йому підказувало, що чергове застілля у виконанні Луксурії навряд чи обіцяє комусь спокійний вечір. Особливо коли вона так задоволено усміхається, а від його самовпевненості не лишається й сліду.

— Треба тебе гарненько вбрати, янголятко, — мовила демониця, рушивши до гардеробної.

Кассіель звів брови.

— Як ти ставишся до білого кольору?