Раді Вас бачити!

Electio | Вибір

«Навіть Творець не здатен врятувати того, хто добровільно заходить у безодню»

— Книга Вознесених

✟ ✟ ✟

Кассіель сидить на колінах, яких уже майже не відчуває. Лише глухий біль у стегнах нагадує про тіло, а кінцівки давно захололи й оніміли від імли на підлозі.

Він не ворушиться. 

Архангел намагається прийняти сором за власну бездіяльність — за те, що просто дивився, як страждає його брат.

Як дивився й раніше на тих, кого позбавили дому.

Їхні молитви були нестерпними. Завиваючими від безсилля, хрипкими від криків, задушеними болем втрати.

Кассіель чув їх навіть на небесах. Та ніколи не приходив. Бо втручання в чужу долю завжди мало наслідки. А він був створений не для того, щоб змінювати шлях, а щоб бачити його.

Він згадує, як голоси братів і сестер один за одним згасали в просторі, гублячись серед людського роду. Після того як ангели відреклися від дому… він вже більше їх не чув.

Смуток і провина стискають груди, але Кассіель не рухається. Виконує наказ.

Тут, у безодні, він уже навіть не здогадується, скільки часу минуло відтоді, як Луксурія залишила його самого.

Для ангела час давно став чимось фізичним. Голод скручує шлунок. Втома тисне на плечі. А емоційне виснаження майже затягує його в сон.

Та спокій тронної зали раптом порушує знайоме шипіння.

Луската змія повільно сповзає з трояндових гілок за троном і прямує просто до нього. Та сама, яку демониця зняла з його плечей після невдалого застілля й залишила майоріти залою.

Вона хижо кружляє навколо Кассіеля, змушуючи його напружено стежити за кожним рухом.

Змія робить ще одне коло й просовує морду під металевий ланцюг. Повільно обвивається навколо нього спіраллю, піднімаючись дедалі вище — до шиї ангела.

Її важка голова майже торкається його обличчя.

Чорні очі пронизують. Язик вислизає назовні. Змія тихо шипить, хизуючись гострими іклами.

Кассіель відхиляється від небажаного контакту. Ланцюг на шиї натягується.

— Геть! 

Змія робить ще один оберт і торкається мордою його щоки, ніби випрошуючи ласку.

Кассіель здригається й різко відсмикується назад.

У наступну мить металеві пута раптово рвуться — просто посередині, між його шиєю і кам’яною підлогою. Не втримавши рівноваги, ангел падає на спину. Крила миттєво розправляються, інстинктивно огортаючи його… і змію, що опинилася на грудях.

Кассіель завмирає, розгублено дивлячись на обірваний ланцюг.

У той самий час в ритуальній залі Луксурія задумливо сидить на кам’яному п’єдесталі в центрі окультного кола.

Криваві символи, нанесені на підлогу, тьмяно мерехтять у світлі сотень свічок, розставлених у хаотичному порядку.

Осторонь, мов купа сміття, лежить Огнянець* — потвора, витягнута із самого дна пекла й безжально випотрошена заради ритуалу.

*Огнянець — різновид чорта. Живе у найглибших шарах безодні й ніколи не покидає пекло. 

Над тушею стоїть Захаріон. Ангел смерті майже повністю губиться в тіні у чорному мундирі. На поясі висить довгий, срібний меч, з якого досі повільно стікає нечиста кров пекельного створіння.

Навколо ритуального кола повільно кружляє Таріель. У руках він тримає кубок із густою темною кров’ю. Час від часу ангел кидає швидкі погляди на розгорнуту книгу ритуалів, що лежить неподалік.

— Ти певен, що цього разу буде краще? — озивається Луксурія, коли він відходить убік, уважно оцінюючи підготовлене коло.

У його очах палає не лише відблиск свічок, а й захват.

— Ми повинні спробувати. Цей ритуал значно сильніший за попередні.

Луксурія ледь помітно підтискає губи.

Вона не вагається. Та пам’ять усе одно зрадливо повертає відчуття власного крику, що й досі ніби відлунює в цій залі. Біль, який ламає кістки, проникає в її душу і обпалює холодом. Той самий момент безсилля, коли вона стає слабкою й беззахисною.

Її плечі ледь помітно напружуються.

— Господарко… — Таріель підходить ближче, помічаючи цю коротку тінь сумніву.

Він обережно бере її долоню. Луксурія не рухається. І цього вже достатньо для його сміливості. Таріель стискає її пальці сильніше й накриває їх другою рукою.

Мовчазний ангел у тіні, спостерігаючи за братом, лише примружує очі. 

— Моя віра належить вам. Уся, без залишку, — твердо шепоче Таріель. — Я бажаю лише одного — бути поруч із вами навіть у найважчі миті.

Він нахиляється ближче.

— Коли настане Катарсис… ви навіть не згадаєте про те, що тут відбувалося.

Луксурія втомлено заплющує очі, готуючись витримати ще один удар, який знову зламає її — і зробить сильнішою.

— Таріелю, твій фанатизм одного дня доведе твою господарку до смерті, — ліниво озивається Захаріон, підпираючи стіну плечем. — І що тоді робитимеш? Минулий ритуал був зовсім нещодавно. Вона ще слабка. Навіть я це бачу. 

— Не пхай носа у речі, яких не розумієш. Тобі краще вийти, Захаріоне, — різко повертається до нього Таріель. У його очах спалахує роздратування.

— Не хочеш свідків свого чергового провалу? — ангел смерті іронічно всміхається. — Ти, демонице, даремно витрачаєш сили на ці дурниці. Те, що дано від народження, — незмінне. А те, що ти стала сильнішою, коли винищила демонів і привласнила їхні гріхи… просто удача. Не більше. 

Луксурія, не бажаючи ні сперечатися, ні щось доводити, повела плечем.

Вона давно все для себе вирішила. 

— Ти збираєш крихти сили, наче недоїдки, — зухвало продовжує Захаріон. — Це абсурдно.

Він недбало штовхає важким чоботом мертвого Огнянця, якого сам же виловив і приволік до зали.

— Цей уже тринадцятий… Рано чи пізно хтось помітить, що вони зникають. Як і те, що демони гріхів безслідно щезли. І тоді ми всі разом молитимемося Творцю, щоб цим кимось не виявилася Ліліт.

— До того часу вона вже здохне, — холодно втручається Таріель. — Господарка сама зверне їй шию й займе своє законне місце!

Захаріон навіть не дивиться на брата.

— Луксі, Луксі, Луксі… — протягує він із кривою усмішкою, дивлячись на демоницю з відвертим презирством.

Луксурія люто зиркає на ангела, який ніколи не бачив меж через власну зверхність і завжди мав свою думку. Його гординя давно стала майже нестерпною. Особливо тут, у безодні.

— Я не припиню повторювати, що твій план — повне лайно, — продовжує Захаріон. — Тим паче коли ти хочеш отримати все й одразу. Пророцтву не потрібна твоя сила — нас тобі вже достатньо. А якщо хочеш знищити Ліліт і правити безоднею, тобі взагалі не потрібне Пророцтво.

Вона пронизує його холодним поглядом.

— Пророцтво щоразу вимагає більшого, — нагадує вона. — Спочатку душі. Потім демонів. Тепер — падіння й служіння ангелів. А Ліліт може з’явитися будь-якої миті. Я маю захистити не лише себе, а й вас, Захаріоне.

— Виправдовуєшся, Луксі, — широко всміхається він. — Саме тому твій план — лайно.

— Тобі справді варто вийти, Захаріоне. Щоб я ненароком не підпалила твого гострого язика, — попереджає демониця. — Простеж за Кассіелем. Буде прикро, якщо він утече й загубиться десь у безодні. 

Ангел смерті ще мить стоїть на місці, а потім мовчки розвертається й залишає їх серед крові, ритуальних символів і вогню.