Раді Вас бачити!

Кассіель слухняно крокує за демоницею, свердлячи поглядом її спину… і стегна, якими вона хитає чи то від гарного настрою, чи то навмисно випробовуючи його терпіння. І робить це так звабливо, що його погляд раз по раз зісковзує нижче.

— Дивишся, янголятко? — грайливо озирається через плече Луксурія, примружившись.

Кассіель різко дивиться їй у вічі.

— Ти робиш усе, щоб я дивився, — бурмоче він.

Демониця ледь стримується, щоб не закотити очі.

— О так. Я така підступна злодюжка… змушую бідолашне янголятко задихатися від збудження, — вона підходить ближче. — Довго ще збираєшся брехати самому собі, Кассіелю?

— Мабуть… уже недовго, — пошепки зізнається ангел. — Ми прийшли?

— Прийшли.

Луксурія змахує рукою.

Імла, що огортала безодню, починає повільно розступатися. Перед ними проявляються чорні скелі, вузькі проходи лабіринту й довгий коридор, висічений просто в камені.

По лівий бік здіймаються величні залізні врата, вкриті химерними вінзелями й викованими фігурами істот, яких давно стерли з пам’яті світу. Їхні кровожерливі пащі розкриті у беззвучному крику, а видовжені кігті тягнуться вперед так, наче намагаються когось схопити.

Важкий гуркіт розлітається порожніми коридорами глухим відлунням, коли демониця відчиняє врата.

Кассіель насторожено дивиться на долоню, яку простягає Луксурія, але все ж стискає її руку. А щойно вони переступають поріг, ангел завмирає.

Перед ним розгортається величезна зала, межі якої губляться у темряві високо над головою. Нескінченні ряди стелажів здіймаються вгору й тонуть у мороці, переплітаючись вузькими сходами та металевими переходами.

На полицях стоять кришталеві сфери. Одні сяють м’яким золотом і чистим сяйвом, а інші — густою темрявою, всередині якої тліють багряні відблиски.

Тут немає ані смолоскипів, ані полум’я каміну. Тільки холодне світло сфер, яке робить залу моторошно прекрасною.

— Що це?.. — питає Кассіель, озираючись навколо.

— Відповіді, — Луксурія проходить до центру зали, а Кассіель мовчки йде слідом. — Коли я вирішила піти проти долі, мені довелося самостійно шукати відповіді на деякі питання.

Демониця залишає ангела посеред зали й підходить до одного зі стелажів.

— Я хотіла зрозуміти природу гріха і святості. Людський рід виявився найкращим доказом того, що у Всесвіті насправді не існує чітких меж і законів.

Вона вказує на ряди сфер праворуч, де розливається м’яке світло.

— Століттями я спостерігала за святими душами й зберігала їхню пам’ять у кришталевих спогадах, — переводить погляд ліворуч — туди, де між сферами ворушиться темрява. — Як і пам’ять грішників.

Луксурія задумливо проводить пальцями по кришталю.

— Ніхто з нас досі не знає, як насправді був створений Всесвіт і який сенс Творець вкладав у власний задум. Проте це не означає, що ми не здатні самі знайти відповіді… якщо наважимося відкрити очі.

Кассіель усе ще губиться поглядом серед нескінченних стелажів. Світло сфер мерехтить у темряві, тіні ковзають між полицями, а сама зала пульсує чимось неприродно живим. Наче тут століттями зберігали не пам’ять, а чужі душі.

— Це все людська пам’ять? — ошелешено видихає він. — Тут їх тисячі…

— Більше, Кассіель. Набагато більше, — уточнює Луксурія. — Хочеш подивитися?

Він не поспішає відповідати, відчуваючи, як це місце тисне своїми розмірами. Та зрештою ангел переводить погляд на демоницю. Розгубленість у блакитних очах уже неможливо приховати.

— Не бійся. Тут безпечно, — вона підзиває його ближче.

Кассіель підходить усе ще насторожений, хоча цікавість давно взяла гору над обережністю.

— Наш світ ніколи не був таким простим і зрозумілим, як вам розповідають на небесах, — продовжує демониця. — Деякі ангели засліплені вірою, а деякі... просто заплющують очі на те, що стає незручним.

Вона бере одну зі сфер, і всередині кришталю м’яко розливається світло. Луксурія простягає шар Кассіелю. Він, торкнувшись холодної поверхні, відчуває під пальцями слабку пульсацію, схожу на биття серця.

— Це нічого не доводить, — заперечує ангел, хоча в голосі вже немає колишньої впевненості. — Люди часто помиляються. Діти безодні старанно розсіюють серед них гріхи, спотворюючи їх чисті душі.

— Янголятко… я добре знаю, що і для чого роблять діти безодні. Зараз я лише пропоную тобі подивитися на святість і гріх так, як ти ніколи не дивився раніше. А відповіді… ти знайдеш сам.

Вона відступає на кілька кроків, спостерігаючи, як ангел стискає сферу в долонях.

Колись ця колекція поступово змінила її саму. Змусила сумніватися, шукати відповіді й побачити те, чого інші вперто не хотіли помічати.

Тепер Луксурія мовчки сподівається, що Кассіель теж більше не зможе заплющувати очі на ту гниль, яка повільно розростається навколо них. Можливо, тоді він нарешті зрозуміє, що доля — не більше, ніж красива вигадка.

— Залишайся тут скільки захочеш. Тебе ніхто не потурбує, — демониця ледь схиляє голову. — Тепер ти бачиш шлях у безодні. Якщо захочеш знайти мене — вона сама тебе приведе.

Кассіель піднімає на неї погляд.

— Ти йдеш? — він дивується.

— Я тобі тут не потрібна, — вона дивиться на сферу в його руках. — Щоб побачити пам’ять, просто забажай цього й дивись.

Кассіель опускає погляд на кришталь. Світло всередині сфери здригається, реагуючи на його увагу.

— І що я побачу?

Луксурія дивиться на нього зі співчуттям, а на вустах з’являється тінь сумної усмішки.

— Правду.

Перш ніж ангел встигає щось сказати чи запитати, Луксурія розчиняється в темряві між високими стелажами. Тільки після її зникнення Кассіель усвідомлює, наскільки тихою є ця зала. У цій тиші, здається, що завмирає навіть сам Всесвіт.

Ангел напружено дивиться на сферу у власних руках і важко ковтає.

Він розуміє, що демониця привела його сюди не просто так. Хотіла щось показати... Але навіщо? Кассіель бачив людей, спостерігав за ними усе своє існування.

Хто, як не архангел, повинен розуміти природу святості й гріха?