Раді Вас бачити!

Лука.

Я не мав права дивитися на нього так довго, але не міг відвести погляд. Наче якщо моргну, то він щезне. Розчиниться. І тоді все це виявиться черговою поламаною фантазією, яку мені підсунув мозок, щоб остаточно добити. Ілля стояв навпроти. Він був живий, теплий. З червоними слідами на шиї, які залишив я. Мене знудило від самої думки. Я різко відвернувся, впершись долонями в край столу. Пальці побіліли від напруги.

– Тобі треба піти. – прошепотів я. І шепіт був таким тихим, майже втомлено. Позаду почувся шурхіт тканини, і пролунало лише одне слово у відповідь:

– Ні.

Я заплющив очі.

– Чому ти такий впертий?..

– Бо ти зараз намагаєшся вигнати не мене, ти намагаєшся закрити двері для себе. Та й куди я піду? Це моя квартира.

У грудях щось сіпнулося. – Він що це, намагається жартувати? – пронеслось в голові. Я нервово засміявся.

– Ілля, ти не розумієш, що щойно сталося.

– І чому ж це? Досить чітко розумію. – спокійно, промовив він.

– Ні, не розумієш! – я різко обернувся. – Я душив тебе!

Останні слова прозвучали майже огидно. Його плечі ледь здригнулися. Ледь, але я помітив. Звичайно помітив. Мене перекосило зсередини.

– І після цього ти стоїш тут так, ніби все нормально?!

– А як мені стояти?

Я відкрив рота, і завмер. Бо відповіді не було. Він зробив ще один крок ближче. Повільно. Наче до пораненої тварини. І найгірше, я справді почувався саме так. Небезпечний. Загнаний. Виснажений.

– Лука… – його голос був тихим. – Ти справді думаєш, що я піднявши руки до гори з криками паніки втечу він тебе?

– Ілля. Ти серйозно зараз вирішив читати мені мораль?

– Ні. – він похитав головою. – Я просто бачу, що тобі страшніше ніж мені.

Я завмер. Мені страшно. Ці слова вдарили занадто точно. Це була не злість, не ненависть, навіть не божевілля. Страх – чистий, голий, безконтрольний, необмежений. Той, що сидить десь під ребрами й повільно перегризає тебе зсередини. Я опустив погляд. І тихо прошепотів:

– А якщо наступного разу я не зупинюсь?..

Задзвеніла тша. Я майже відчув, як повітря між нами натягнулося. А потім Ілля відповів:

– Тоді ми будемо шукати спосіб, щоб цього не сталося. Я різко підняв голову.

– “Ми”?

– Так.

– Ілля…

– Я не піду. Колись ти не пішов, сьогодні я не піду.

У його голосі не було пафосу. Жодної героїчності. Просто вперта, тиха впевненість. І це лякало сильніше за крики.

– Ти не зобов’язаний залишатись.

– А ти не зобов’язаний проходити через це сам.

У мене перехопило дихання. Бо він сказав це так просто. Наче це очевидно. Наче я не був людиною, від якої нормальні люди мали тікати. Я повільно сповз спиною по столу вниз, доки не сів на підлогу. Сили раптом зникли. Усі одразу. Ілля завмер на секунду, а потім так само повільно сів навпроти. Між нами залишилося менше метра. І цілий океан того, що я не міг вимовити. Я дивився в підлогу.

– Тепер, тут надто тихо. – хрипко сказав я. Він мовчав. – Я скільки себе пам'ятаю, ненавидів його голос. – я нервово стиснув пальці. – Але зараз… Горло стиснулося. – Зараз без нього я не розумію, де закінчуюсь я сам. Піднявши погляд, я продовжив дивлячись прямо в такі стурбовані очі: – Він сказав, моє друге я, що йде. Що тепер тільки я відповідатиму за свої дії, та життя.

Ілля довго нічого не говорив. А потім тихо спитав:

– А якщо ти ніколи не був двома людьми? Я завмер.

– Що?..

– Якщо це завжди був ти. Просто… той ти, якому було занадто боляче. Я різко видихнув.

– Не треба.

– Чому?

– Бо тоді це означає, що все це зробив я.

– Лука.

– І тоді нема на кого скидати провину.

– Кожен в своєму житті робить помилки. – прошепотів він, і повільно простягнув руку. Не торкнувся. Просто залишив її між нами. Даючи вибір. І від цього жесту в грудях стало нестерпно боляче. Бо я не пам’ятав, коли востаннє хтось давав мені вибір.

Ілля.

Пів року по тому.

Я прокинувся від запаху кави. Гіркої, трохи паленої. Саме такої, яку Лука варив, коли замислювався надто сильно й забував вимкнути вогонь вчасно. Я лежав ще кілька секунд із заплющеними очима, слухаючи тишу квартири. За пів року я навчився розрізняти її. Раніше тиша тут була напруженою. Наче перед грозою. Вона давила на груди, змушувала постійно чекати чогось поганого. Тепер вона стала іншою. Не легкою. Ні. Але живою. Я повільно сів на ліжку, провів рукою по обличчю й кинув погляд на годинник. Шоста ранку. Знову. Лука майже перестав спати нормально. Я підвівся й тихо вийшов із кімнати. Підлога під босими ногами була прохолодною. У квартирі ще стояв ранковий напівморок, розбитий тільки м’яким жовтим світлом із кухні. І там був він. Я завмер у проході. Лука стояв біля плити у великій темній футболці й спортивних штанах. Волосся було трохи скуйовджене після сну, хоча я майже впевнений, він і не лягав. Однією рукою він тримав сковорідку, другою машинально помішував каву. Спокійний рух. Тихий. Майже домашній. І все одно в грудях щось боляче стиснулося. Бо пів року тому я був певен, що одного ранку можу прокинутися, і його просто не стане. Лука раптом завмер. Навіть не обертаючись.

– Ти занадто голосно думаєш. Його голос був хрипким після ночі. Я ледь усміхнувся.

– А ти знову не спав.

Він не відповів одразу. Лише знизав плечима. І цього вистачило. За ці пів року я навчився читати його мовчання краще за слова. Перші тижні були пеклом. Після тієї ночі Лука ніби розвалився на частини. Не голосно. Не істерично. Навпаки, моторошно тихо. Він почав закривати двері. Я пам’ятаю ту першу ніч, коли прокинувся від клацання замка. Спочатку навіть не зрозумів, що сталося. Просто відчув порожнечу поруч. А потім побачив смужку світла під дверима іншої кімнати. Я тоді підійшов і тихо постукав.

– Лука? Тиша. – Лука, відкрий. Я чув його дихання, воно було таке рване, нервове. А потім тихе:

– Іди спати. Так буде краще.

У мене досі щось переверталося всередині, коли згадував той голос. Ніби він сидів по той бік дверей і стримував самого себе руками.

– Лука…

– Я не хочу прокинутись і побачити, що знову зробив тобі боляче. Я сперся лобом об двері.

– Ти не зробиш.

– Ти не можеш цього знати.

Тоді я просидів під тими дверима до самого ранку. А вранці він відкрив їх із таким поглядом, ніби програв війну самому собі. І найстрашніше було не це, а те, що іноді він справді лякався себе. Одного разу я випадково торкнувся його зі спини, коли він мив посуд. Він здригнувся так різко, що склянка розлетілася об підлогу. Я досі пам’ятаю той звук. І те, як Лука дивився на свої руки. Наче вони були чужими.

– Я не хотів… – прошепотів він тоді. А в мене серце розривалося від того, як сильно він боявся навіть випадково завдати шкоди. Він почав ходити до психотерапевта через три дні після того, що сталося. Дуже часто, регулярно. В один з днів, навіть повідомив мені, що ляже в клініку. Я відмовляв його, та з таким скандалом. Я буквально пів години сперечався з ним посеред кухні, поки він із холодною впертістю доводив, що “я псих”. А потім раптом замовк і дуже тихо сказав: – Сьогодні лікар сказав, що я можу все ще бути небезпечним. І я не знайшов що відповісти одразу. Бо справа була не в лікарях. Лука вже виніс собі вирок задовго до них. Я пам’ятаю, як одного разу вночі прокинувся від шуму у ванній. Світло було ввімкнене. Двері прочинені. І Лука сидів на підлозі біля раковини. У темряві. По руках текла вода. Він так сильно стискав край умивальника, що пальці тремтіли.

– Лука?

Він різко підняв голову. Очі червоні. Перелякані. І абсолютно порожні.

— Я його не чую. – хрипко сказав він. – Ілля, проте я клянусь, іноді мені здається, що він зараз заговорить.

У мене тоді всередині все обірвалося. Я сів поруч прямо на холодну плитку. І просто обійняв його. Спочатку він напружився так сильно, ніби хотів вирватися. А потім раптом зламався. Тихо й беззвучно. Я вперше бачив, як Лука плаче. Без істерики, без крику. Просто сидить, уткнувшись мені в плече, і тремтить так, ніби в ньому не залишилося нічого цілого. І це було страшніше за будь-які зриви. Бо сильні люди ламаються тихо.

– Ілля? Я кліпнув, повертаючись у теперішній момент. Лука дивився на мене через плече. – Ти завис.

– Замислився. – відмахнувся я, і сів за стіл.

– Це небезпечно зранку. Можна зіпсувати настрій на весь день.

Я тихо фиркнув. Він поставив переді мною чашку кави. Наші пальці ледь торкнулися. І я помітив знайоме в тому, як він завмер на секунду. Досі перевіряв себе, чи контролює. У грудях стало важко. Я підняв погляд на нього.

– Ти сьогодні спав хоч трохи? Він відвернувся до плити.

– Години дві.

– Лука.

– Я стараюсь.

І от це мене добивало найбільше. Він справді старався. Кожен день. Кожну чортову хвилину. Навчитися довіряти собі. Своїм рукам. Своїм думкам. Навчитися жити без постійного страху, що одного дня прокинеться “не тим”. І я бачив, наскільки він виснажений. Але ще я бачив дещо інше. Те, як він щоранку все одно варив каву на двох. Як залишав мені записки, коли йшов раніше. Як навчився посеред ночі будити мене словами “мені страшно” замість того, щоб зачинятись сам. Як одного разу вперше за пів року сам узяв мене за руку. Ніби перевіряючи, чи має право. І я тоді ледве не розплакався прямо посеред вулиці. Бо справа ніколи не була в тому, чи небезпечний Лука. Справа була в тому, що він вважав себе монстром навіть тоді, коли відчайдушно намагався бути людиною.

Лука поставив тарілку переді мною й уже хотів відступити назад до плити, але я машинально перехопив його за зап’ястя. Легко. Ледь-ледь. Він опустив на мене погляд. Я повільно послабив хватку.

– Вибач.

– Все нормально. – занадто швидко відповів він. Я знав цей тон. “Все нормально” у перекладі з мови Луки означало: “мене щойно накрило, але я зроблю вигляд, що ти цього не помітив”. Він відвернувся до раковини, взяв чашку, хоча вона вже була чистою, й почав мити її вдруге. Поганий знак. Я кілька секунд мовчав, спостерігаючи за напруженою лінією його плечей. А потім максимально обережно сказав:

– Ти міг би сьогодні… поспати в нашій кімнаті.

Рухи Луки зупинилися. Просто обірвалися. Вода продовжувала текти тонкою цівкою, а він стояв нерухомо, втупившись кудись у раковину. Я вже пожалкував, що відкрив рота.

– Лука?

Він повільно поставив чашку. Надто повільно. А потім обернувся. І мене прошило холодом. Бо в його очах був страх, не звичайна тривога, не нерви. Справжня паніка. Наче я щойно запропонував йому стрибнути з даху.

– Ні. – слово прозвучало хрипко. Майже різко. Я одразу підняв руки вгору.

– Гей, все добре, я просто…

– Ні. – вдруге. Тихіше. І набагато гірше. Я побачив, як збилося його дихання. Швидко. Занадто швидко. Лука різко відвернувся, впершись руками в стільницю. Плечі напружилися.

– Лука…

– Не треба. – його голос затремтів.

У мене всередині все стиснулося. Я повільно встав зі стільця. Без різких рухів. Наче наближався до дикої тварини, яку можна злякати одним необережним вдихом.

– Я не тисну на тебе.

– Але ти хочеш цього. – він сказав це так тихо, що я ледь почув.

Лука нервово провів рукою по волоссю. Раз. Другий. А потім я помітив, як тремтять його пальці. Чорт.

– Лука, подивись на мене.

– Не можу.

Його дихання стало ще рванішим. Я знав цей стан. За пів року, я вивчив його надто добре. Коли реальність починала стискатися навколо нього, а власні думки перетворювалися на пастку.

– Добре. Не дивись. Просто слухай мене, гаразд?

Він нічого не відповів, але й не пішов. Я зробив ще один обережний крок ближче.

– Я не боюся тебе. – тихо, але чітко промовив я.

На секунду мені здалося, що він перестав дихати. А потім Лука коротко, ламано засміявся. І від цього звуку мене самого почало трусити.

– От саме це й проблема, Ілля. – Він нарешті підняв голову. Очі червоні. Перелякані. Втомлені до чогось нелюдського. – Нормальні люди після такого не лежать поруч! Не засинають поруч! Не… – він обірвав себе, задихнувшись на вдиху. Я побачив. Той момент, коли паніка остаточно почала брати верх. Руки затремтіли сильніше. Погляд заметався. Лука ніби перестав бачити саму кухню.

– Лука.

– А якщо я прокинусь і… – він ковтнув повітря. – Якщо одного разу не встигну зупинитись? Я підійшов ближче. Повільно.

– Ти вже пів року їх не чуєш.

– Але що як одного разу ні?!

– Тоді ми впораємось і з цим.

– Ти не чуєш мене! – майже з відчаєм видихнув він. – Я не вірю тобі. Того дня, ти навіть не намагався мене зупинити. Мені боляче навіть від того, що ти не проявляв супротиву. Ти дозволяв себе вбити.!

Це вдарило кудись під ребра. Не тому, що було боляче. А тому, скільки в цих словах було ненависті до самого себе, і недовіри до мене. Я обережно поклав руку йому на передпліччя. Лука здригнувся. Але не відступив.

– А я боюсь, що ти остаточно знищиш себе, якщо й далі будеш жити так, ніби не заслуговуєш навіть спати поруч зі мною.

Він заплющив очі. І я побачив, як по його обличчю пішла тріщина. Ніби він більше не міг втримувати все це всередині.

– Я скільки років був іншим, зараз я просто не знаю, як бути нормальним. – дуже тихо прошепотів Лука.

У мене стиснуло горло. Я ковтнув клубок емоцій і ледь чутно відповів:

– Тоді не будь нормальним. Просто будь зі мною.

Пів року по туму.

Лука.

Я дивився на екран ще кілька секунд після того, як останній рядок коду зник із консолі. “Update successfully installed.” Тиша в кабінеті раптом стала якоюсь дивною. Не важкою. Просто незвично реальною. Мої пальці повільно зісковзнули з клавіатури. Я відкинувся на спинку крісла й заплющив очі. Вийшло. Чорт забирай, справді вийшло. Майже рік. Майже цілий рік я не міг нормально відкрити цей проєкт без того, щоб мене не починало нудити від власних думок. Код розпливався перед очима. Будь-яка помилка перетворювалася на доказ того, що я остаточно зламався. А тепер… Я щойно закінчив оновлення. Повноцінне. Без зривів. Без паніки. Без того, щоб посеред роботи закриватися у ванній і намагатися не роздерти собі голову від шуму думок. Я повільно закрив ноутбук. Звук клацання в тиші кімнати прозвучав майже урочисто.

– Ну? – пролунав голос Ореста з дивана. – Я зараз почую або дуже хороші новини, або ти кинеш у мене ноутбук.

Я фиркнув.

– Оновлення пройшло успішно. На секунду запала тиша. А потім:

– ТА НУ НАХРІН.

Я скривився, коли Орест буквально підскочив із дивана.

– Тихіше, придурку. Ілля спить.

– Мені байдуже, Ілля зараз прокинеться від історичної події! – він підійшов ближче й схопив мене за плечі. – Лука, ти розумієш, що це означає?!

– Що ти мені обіцяєш, що перестанеш дивитись на мене так, ніби я зараз помру над клавіатурою?

– Не обіцяю.

Я не стримав слабкої усмішки. І це теж, досі, здавалося чимось дивним. Колись усміхатись було важко. Тепер іноді виходило саме собою. Орест уважно дивився на мене кілька секунд. А потім його голос став тихішим.

– Я радий, що ти повернувся до цього.

У грудях щось ледь помітно стиснулося. Я відвів погляд.

– Я завалив вам купу всього.

– О, почалось.

– Серйозно, Орест. Через мене проєкт завис майже на рік. Інвестори тиснули, команда…

– Лука.

Я замовк. Орест важко зітхнув і сів на край столу навпроти.

– Так, фінансово це був жах.

– Вибач, і дякую.

– Завжди будь ласка. – абсолютно серйозно кивнув він. – Але знаєш, те що ти повернувся, набагато важливіше.

Я завмер. Орест сказав це легко. Майже жартома. Але всередині щось все одно боляче здригнулося. Бо ще рік тому я б не повірив, що хтось взагалі може поставити мене вище за гроші, строки чи успіх. Я опустив погляд на закритий ноутбук. Пальці машинально ковзнули по кришці.

– Я досі не впевнений, що воно того варте. Всі твої нерви, та збереження компанії, такими конкретними діями. Ми ж ледь не стали банкрутами. Ти навіть машину продав.

– Ага, ту, яка належала тобі. – відповів Орест, і тихо фиркнувши продовжив: – І чи вартувало воно того, не тобі вирішувати.

У кімнаті ненадовго запала тиша. Спокійна. Та сама тиша, яка ще пів року туму, доводила мене до паніки. Тепер я хоча б навчився в ній дихати. Орест раптом примружився.

– До речі. Я одразу насторожився.

– Ні.

– Я ще нічого не сказав. – заперечив Орест.

– Але я вже знаю цей тон.

– Як у вас із Іллею?

Я застогнав і потер обличчя долонями.

– Боже.

– Що “боже”? Я взагалі-то проявляю турботу.

– Ти проявляєш цікавість бабці біля під’їзду.

– І все ж?

Я мовчав кілька секунд. Дивно, але тепер говорити про Іллю не було так страшно. Раніше навіть думка про те, що між нами щось є, і буде продовжуватись, викликала всередині паніку. Наче я не мав права торкатись чогось настільки хорошого. Тепер… Тепер було просто страшно це втратити. Я сперся потилицею на крісло й тихо видихнув:

– У нього завтра гра.

Орест одразу посміхнувся. Тією дурною усмішкою людини, яка вже все зрозуміла.

– Ага-а-а.

– Замовкни.

– Ти зараз виглядаєш як людина, яка планує щось дуже тупо романтичне.

Я кинув у нього серветкою. Він зареготав.

– Іди до біса.

– Значить, я правий.

Я невдоволено цокнув язиком, але кутики губ усе одно сіпнулися. Чорт. Орест переможно тицьнув у мене пальцем.

– Оце вже той Лука, якого я пам’ятаю.

У грудях щось тепло кольнуло. І водночас, трохи боляче. Бо я сам не був певен, хто я тепер. Не той старий Лука. Але, можливо і не той зламаний теж. Я опустив погляд.

– Можливо, хочу зробити йому подарунок.

Орест одразу став серйознішим.

– Який?

Я кілька секунд мовчав. А потім дуже тихо сказав:

– Думаю… піти на гру. Тиша. Орест завмер.

І я майже фізично відчув момент, коли до нього дійшло, наскільки це для мене важливо. Бо за весь цей час я жодного разу не приходив. Дивився трансляції. Чекав удома. Стискав телефон до болю в пальцях. Але не приходив. Надто багато людей. Надто багато шуму. Надто багато шансів зірватися. Орест повільно кивнув. Без жартів. Без підколів.

– Він буде щасливий. Я нервово усміхнувся.

– Якщо я не втечу раніше.

– Лука. Я підняв погляд. Орест дивився прямо на мене. – Рік тому ти боявся знаходитись в одній квартирі із ним. А зараз хочеш піти туди, де буде кілька тисяч людей, тільки щоб побачити його гру. У мене перехопило дихання. – Ти вже пройшов набагато далі, ніж тобі здається.

Наступного дня.

Ілля.

– Пас! Пас, чорт забирай!

Мій голос загубився десь серед гуркоту трибун, скрипу кросівок і важкого дихання. М’яч ударився об підлогу так сильно, що вібрація ніби пройшла крізь усе тіло. Остання хвилина. Рахунок майже рівний. І це була одна з тих ігор, після яких або стаєш героєм, або тебе ще тиждень ненавидить власна команда. Піт стікав по спині, футболка липла до тіла, легені горіли після чергового ривка через майданчик.

– Ілля!

Я різко обернувся, ловлячи передачу буквально на льоту. Перед очима мигнули руки суперника. Один крок. Другий. Обманний рух. Трибуни вибухнули криками. Я чув тільки власний пульс. Глухий. Важкий. Шалений. Кидок. М’яч злетів угору. На секунду час ніби тріснув. А потім – Свисток. І гуркіт залу буквально вдарив у груди.

– ТА-А-А-А-А-ААК!

Команда налетіла на мене майже одразу. Хтось схопив за плечі, хтось мало не повалив на підлогу, у вухах стояв суцільний шум із криків, свисту й музики. Ми виграли. Чорт. Ми справді виграли. Я важко дихав, намагаючись хоча б трохи прийти до тями, коли раптом серед загального хаосу почув голос.

– ІЛЛЯ!

Світ ніби різко завмер. Усього секунда. Може навіть менше. Але я впізнав би цей голос із тисячі. Серце пропустило удар. Ні. Здалося. Просто здалося. Я занадто багато думав про нього останні дні. Занадто сильно хотів, щоб він колись зміг сюди прийти. Тому мозок просто…

– ІЛЛЯ, ЯК ТИ ВЗАГАЛІ ЦЕ ЗРОБИВ?!

У мене перехопило дихання. Ні. Не здалося. Я різко підняв голову. Погляд заметався по трибунах майже панічно. Люди вставали з місць, кричали, махали руками, хтось уже спускався вниз ближче до поля. І раптом я побачив його. Лука стояв майже в самому кінці сектора. У темному худі, з трохи скуйовдженим волоссям і таким виглядом, ніби сам не до кінця розумів, як тут опинився. Але він був тут. Справді тут. Моє серце в ту ж секунду забуло, як нормально працювати. Я завмер просто посеред майданчика. Навколо досі щось кричали хлопці, тренер махав руками, трибуни ревіли після перемоги. А я бачив тільки його. Лука теж завмер, коли зрозумів, що я його помітив. І на секунду я побачив у його очах знайоме. Паніку. Ту саму, яка завжди з’являлася, коли на нього звертали занадто багато уваги. Він ніби інстинктивно хотів відступити назад. Сховатись. Зникнути. І саме це остаточно добило мене. Бо він усе-таки прийшов. Попри страх. Попри людей. Попри шум. Попри самого себе. У грудях щось тріснуло від сили емоцій. Я навіть не зрозумів, коли почав усміхатись. По-справжньому. Так сильно, що аж щоки заболііли. Лука помітив. І я побачив, як його плечі трохи розслабились. Ледь-ледь. Наче тільки зараз він дозволив собі повірити, що все нормально.

– Ілля! Фото! – хтось із команди мало не стрибнув мені на спину.

Я навіть не озирнувся. Не міг. Бо я біг з усієї сили, бо розумів, якщо відведу погляд, то Лука просто піде. Як завжди робив раніше, коли йому ставало надто страшно. Я бачив, як він нервово стискає поруччя трибуни пальцями. Як навколо нього кричать люди. Як він здригається від надто гучних звуків. І водночас стоїть, він залишається. Заради мене. Боже. Мене накрило так сильно, що стало майже боляче дихати. Я раптом згадав ту ніч на кухні. Його перелякані очі. “Нормальні люди після такого не лежать поруч.” А зараз він стояв тут. На грьобаному стадіоні, повному людей. Бо знав, наскільки це важливо для мене.

– Ілля, що трапилось? Ти куди? – прокричав Євген, мені в спину, і попрямував за мною.

– Відвали. – крикнув у відповідь, не збавляючи темп.

Коли він майже порівнявся зі мною, то нарешті побачив його.

– О. – вимовив він, і зупинився. Усього одна буква. Але в ній було стільки розуміння, що я мало не засміявся.

– Він прийшов. – крикнув я озираючись.

І навіть для мене самого ці слова прозвучали майже невіряче.

– Бачу. Щасти тобі. – відповів Євген, і повернувшись, попрямував назад до команди.

Я знову повернув погляд на трибуни. Лука стояв там самий. І дивився прямо на мене. Без звичної спроби сховатись за байдужістю. Без маски. Просто дивився. І раптом я зрозумів дещо страшно важливе. Раніше я постійно намагався витягнути його з темряви. Тягнув. Переконував. Благав довіритись. Але це… Це був перший раз, коли Лука сам зробив крок назустріч світлу. Нарешті, нарешті я виграв у цій жорстокій грі. І, чорт забирай, здається, я ніколи не був щасливішим.

Автору є, що сказати: Що ж мої любі, сьогодні я ставлю останню крапку в цій розповіді. Сподіваюсь вона Вам сподобалась. Не забувайте про мене. І напишіть чи хотіли б ви, почитати ще щось у моєму авторстві. Мур, мяу, Ваша Міріада.