Раді Вас бачити!

Ілля.

Лука зайшов до квартири, поставив рюкзак біля стіни. Повівся так, ніби він вдома. Я мовчки спостерігав за цим із візка, будучі трохи здивованим.

– Я зараз. – сказав він і пішов на кухню.

Я почув, як відчиняється шафка, шум води. Лука налив собі склянку і спокійно повернувся до передпокою.

– Тобі немає чим зайнятись? Тобі не обов’язково... – почав я.

– Але я, й не з обов’язкових. Просто, я вже тут. — відповів він, відповів він, і ледь помітно знизав плечима.

Опустивши погляд, я відчув розгубленість крайньої степені. Мовчання затягнулось.

– Ти ж мабуть знаєш, я сьогодні їду, до лікаря. Тому й прийшов раніше звичайного часу. – сказав я рівним голосом, та на душі вирував вихр емоцій.

– Знаю. – легко відповів він.

Я ще більш тупим поглядом втупився в нього. Його голос був спокійний, як і обличчя. На якому не відображався ні жаль, ні напруга.

– І що, ти збираєшся їхати зі мною? – з натягнутою посмішкою, запитав я.

– Так. Якщо ти не проти.

Я ковтнув повітря. Хотів віджартуватись, але не зміг. Бо все що відбувається, стає занадто серйозним. Це вже не звичайні автографи, залишені на м'ячі, та не обід, який можна було записати в категорію « по дружньому». Це було щось більше, щось таке, яке не вимовною силою змушувало струни моєї душі грати. Ця турбота, вона була не показовою, це бажання не примусовим. Це було щирістю. Так, саме так, він чітко усвідомлював в який куток мене заганяє своїми діями. Він ніби приручає мене, і змушує відповісти теплом, а тепло.

Піднявши очі, я зустрівся поглядом із його. Серце пропустило удар.

– Тільки якщо ти впевнений. – ледь ворушачи губами, прошепотів я.

– Я впевнений. — відповів він просто.

Я ще раз заглянув в його очі, в той погляд за яким ховався він, такий щирий й надійний, і в той самий час не зрозумілий. Після чого, не впевнено кивнув. – А хіба мені треба щось більше? – запитав у себе, й одразу відповів: – Більше нічого не було потрібно.

Діставши телефон з кишені, я розблокував його, та написав всього два речення:

« Можеш не приїжджати. Зі мною мій друг.» Після чого натиснув значок відправити.

Лука.

У коридорі пахло дезінфекцією. Я йшов трохи позаду. Ілля мовчав. Колеса візка час від часу стиха скрипіли по плитці. Дивно, як швидко я звик до цієї картини. До нього в цьому стані. Хоча ні, не звик. Просто роблю вигляд. Ми пройшли повз кабінет з табличкою 306. Ілля зупинився.

– О, це сюди? – запитав я.

Він кивнув, але не ворухнувся. Я підійшов ближче.

– Ти не хочеш заходити?

– Хочу. Просто дай мені секунду.

Я бачив, як щелепа у нього стиснута, руки на підлокітниках напружені. Він ніби збирався на щось більше, ніж просто прийом.

– Я поруч. – сказав я тихо. – Якщо щось, просто глянь на мене, і можливо це трохи тебе заспокоїть.

Ілля зітхнув, та постукав. Коли двері відчинились, я знову став звичайною тінню, яка тримається осторонь. Увійшовши до кабінету, сів на лаву біля стіни. І все одно серце било так, ніби це мені вирок зараз винесуть.

Лікар був сухий на вигляд, але з добрим голосом. Він одразу подивився на Іллю, на мене не звернув жодної уваги. І це, як не дивно, мене трохи заспокоїло. – Хоча б не ставиться до нього як до статистики. Почув я, буркотіння другого я.

– Як почуваєтесь? – запитав він, повертаючись за стіл.

– Нормально. – буркнув Ілля. – Як для людини, яка не ходить.

Лікар не знітився.

– Це ж не назавжди. Але ви самі знаєте, що відновлення буде поступовим. Треба буде трохи терпіння і дисципліни.

Я дивився, як щелепа Іллі скакає. – Він ковтає слова. Не сперечаючись. – пронеслось в голові. І це було вже щось.

– Що конкретно потрібно? – тихо запитав він.

– Найперше: розвантаження. Потім – легкі вправи на м’язи ніг, пасивна гімнастика. Ще – делікатний масаж щодня або через день, щоб запобігти атрофії. І, будь ласка, не нехтуйте цим. Дрібниці зараз, це ваші ноги завтра.

Ілля злегка кивнув.

– Добре. Звучить ніби не досить складно. Масаж сам робитиму.

Я підскочив, й втрутився:

– А хтось інший може? – не стримав я, язика за губами.

Ілля кинув на мене погляд, різкий, майже образливий. Я витримав.

– Ну, раптом щось. – додав, ніби виправдовуючись.

– Так.– лікар неначе, не помітив напруги. – Це може робити будь-хто з близьких. Головне, не натискати занадто сильно. Все м’яко. Можу дати Вам інструкції.

Ілля мовчав. Потім сказав, не дивлячись на мене:

– Не треба. Я впораюсь.

Щось глибоко в середині, підказувало мені, що він бреше. І саме зараз судячи з його вигляду, я бачив, як він повільно прощається зі своєю мрією. Я просто стиснув губи й кивнув. І сидів далі мовчки, слухаючи, як лікар розповідає про реабілітацію, про шанси, про майбутнє. А я думав тільки про одне: як зробити так, щоб він не зламався раніше, ніж тіло встигне зібратись докупи.

Я взяв ручки візка й обережно вивіз Іллю з кабінету. Його губи стиснуті, обличчя бліде. Я мовчав, Ілля мовчав теж. Не тому, що не було що сказати, ні, я бачив, що він просто ховався за мовчанкою, як за стіною. Він навіть дякую лікарю не сказав, хоча можливо і правильно. Йому зараз боляче, не до ввічливості.

Ми доїхали до входу, я мав би продовжити шлях, але не міг.

– Я зараз. — буркнув я, та зробив крок назад. – У туалет хочу. Почекай хвилину, добре?

І не чекаючи відповіді, розвернувся. Пішов назад по коридору, але не в туалет. Постукав у знайомі двері.

– Так?

– Це знову я. – промовив я, трохи задихавсь. – Можна, я швидко?

Лікар помітив, що я один, але нічого не сказав. Просто кивнув.

– Я хочу допомогти йому з відновленням. Можна інструкцію по масажу для його ніг?

Той кивнув знову, спокійно. Мовчки. І в його погляді було щось таке, що трохи защеміло під грудьми. А потім він просто дістав аркуш і почав одночасно говорити, й писати.

– Головне, це обережність. М’язи ніг уже травмовані. Розігріваючі погладжування, розтягування, але дуже делікатно, особливо литки. Без тиску. Без болю. І щодня. – спокійно інформував він. – Це не складно.

– Добре. Я зроблю. Що ще?

– Ніяких різких рухів. І не лізь, якщо буде опір, але якщо дозволить, то це йому допоможе. І фізично, і морально.

Після цих слів він підняв на мене погляд, і знаєте, в ньому щось потепліло: – Ви хороший друг. – промовив він. Я не відповів. Запам’ятавши усе, я відчув, як десь усередині стає трохи легше. Лікар протягнув мені аркуша, і я взяв і вийшов, притискаючи листа до грудей, ніби там щось цінне, хоча для мене, так воно і було.

Повернувшись хвилин за п’ять, я зауважив, що Ілля сидів там, де я його залишив. Хоч і виглядав трохи напружено, але, здається, не злився. Погляд ковзнув по мені.

– Все нормально? – запитав я, взявшись знову за ручки візка.

– Ти довго.

Його голос був тихий, без претензії.

– Черга. – видав я, знизуючи плечима.

Він хмикнув, трохи знизивши очі. Я відчув, як напруга в ньому трохи спадає.

– Додому? – запитав, нахилившись до нього трохи ближче.

– Додому. — кивнув він. І ми поїхали.

Місто зустріло нас лагідним теплом. Вітер гойдав верхівки дерев, люди неквапно рухались по тротуарах, кав’ярні розливали запах свіжої випічки.

– Таксі? – пошепки промовив я.

Ілля стис губи. Погляд у нього був втомлений, але не порожній. Той самий погляд, що я колись бачив на майданчику перед подачею: зосереджений і впертий.

– А якщо не таксі? — обережно уточнив я, ніби між іншим.

Він не відповів одразу, але я помітив, як його пальці трохи сильніше стиснули обід колеса. Думав.

– Я серйозно. Прогулянка може піти на користь. Тебе ж не зобов’язують повертатись одразу в ліжко. – вже зухваліше, додав я.

– Це виглядає дивно. – пробурмотів він.

– Виглядає, як життя, Ілля. – посміхнувся я. – Ти просто їдеш вулицею, і насолоджуєшся цим. Хочеш кави? У тій маленькій кав'ярні, на розі печиво з журавлиною, ти точно маєш спробувати.

– Ти нав’язуєш мені свої смаки. – сказав він, але в голосі не була злість, а щось ближче до втомленої вдячності.

– Нав’язую. – легко, погодився я. – Але делікатно.

І він дозволив. Просто кивнув. А я, стримуючи сміх і трепет всередині, злегка штовхнув візок уперед. Повз дерева, кав’ярні, людей, повз нормальне життя, яке Ілля, можливо, вперше за багато днів, починав помічати.

Ілля.

Ми підійшли до мого під'їзду, й перед нами знову повстали ненависні мені сходинки. Серце стиснулося, адже коли ми переминали цей бар'єр попереднього разу, то Лука не впевнено тримаючи мене під пахви, ледь не згубив мою другу ногу.

– Слухай. – промовив я. – Візьми ключі, і там у моїй пальні стоять вилиці. Принеси мені їх, будь — ласка.

– Навіщо? – здивовано, запитав він.

Я запнувся.

– Думається мені, що так буде краще. – піднявши погляд, відповів я.

І в цю саму мить, я побачив, як в його очах ніби щось змінилось. І це щось, стало занадто хижим, та небезпечним. Мої інстинкти, мимо волі змусили мене вжатись у візок.

Він зробив крок, потім ще один. А потім не зводячи з мене погляду, обережно, проте досить міцно обхопив мене за талію і відірвав від крісла. Другою ж рукою, натис на зажим, і візок склався, він підхопив і його.

Хоч цей хлопець і був нижчий за мене, проте я висив у повітрі. І саме в цю мить я згадав, що бачив вже цей погляд, і відчував його силу одного разу, висячи на його плечі. Я усвідомив, що це підтримка, яка не ставила мене у позицію слабкого, а навпаки робила сильнішим, і боятись мені нічого. Крок за кроком він долав сходинки, і кожен рух здавався легким, майже невимушеним. У той момент я зрозумів: поряд із ним навіть найбільші перепони перетворюються на звичайні дрібниці, а я не сам. Я здивовано глянув на нього, ніби не вірячи, що ця людина, це не просто помічник, а той, хто може тримати мене на рівні, коли світ здається таким крихким.

Він відпустив мене, лише тоді, коли ми опинились, навпроти дверей квартири. Я здивовано поглянув на нього, а він в свою чергу спокійно стояв поруч, ніби щойно не він підняв мене разом із моїм візком.

– Що ж. – видихнув я, намагаючись надати голосу легкості. – Ти вже настільки частий гість, що варто замовити для тебе запасні ключі.

Він посміхнувся, і мені раптом стало трохи тепліше. Навіть веселіше.

– І як же ти їх підпишеш? – запитав він. – “Резервний опікун”?

Я засміявся.

– Хоча, можна просто: “дурень із фартухом”.

Двері зачинилися з тихим клацанням, і сильні руки обережно опустили мене на диван. Втома повільно почала розтікається тілом. Лука поставив візок у кут, рухаючись у просторі моєї квартири вже так, ніби жив тут.

– Так, а тепер давай офіційно. Ти в курсі, де у мене чай, де цукор, і навіть здогадуєшся, що в моєму холодильнику. Тобіж хлопче, зараз у нас самообслуговування. – жартома, видав я. Після цих слів, Лука кинув рюкзак на стілець і прямою ходою попрямував до кухні.

– До речі, я голодний. А значить і ти теж. – прокричав я, йому у слід.

– Логіка в тебе залізобетонна. – почулось у відповідь. – Хочеш щоб я щось приготував? – донеслось вже ближче, занадто серйозним голосом.

Я зрозумів, він повертається. І цей тон, він змусив мене напрягтись.

– Ну, я не можу тебе про це просити. – почав я.

Він вийшов з-за кутка, і швидкою ходою направився до мене. Я закляк. Від його погляду, ніби холодне залізо пустили мені по венам.

– Ти хочеш щоб я щось приготував? – повторив він.

Я зам'явся, та все ж зібравшись, почав свою відповідь:

– Мабуть це не зручно, та й пожартував я...

Він зробив ще один крок, і опинився напроти мене. Різко нахилився, і наші погляди, опинились навпроти один-одного.

– Ти хочеш, щоб я щось приготував? Так чи ні? – промовив він, дихаючи мені в обличчя.

Його напір вибив мене з колії, і я підсвідомо згідно кивнув.

– Гарний хлопчик. – промовив він, та ледь торкнувшись мого носа своїми вустами, різко розігнувся, та пішов геть.

– І що це нахрін було? – завопів голос в моїй голові. – Він що, щойно тебе поцілував? – продовжував голос. Та я не відповідав, а лиш сидів, та посміхався, як дурень.