Раді Вас бачити!

– Боже, і що це було? – прокричав я, в своїй голові. – Я тобі допоміг, не впасти обличчям в багнюку. – відповіло друге я. – В цілому, як і завжди, коли ти його бачиш. – Але ж він попросив про допомогу. – простогнав я. – Ні, любий, він хотів принизити тебе. А я увімкнув гордість. – Але ж в нього й дійсно брудно. – заперечив я. – Ага, од тільки він не лежачий, і засрався так сам.

Ведучи внутрішній діалог, я дійшов додому. – І що тепер робити? – запитав я. – А що хочеш, можеш й далі йому готувати, гірше не стане, та їсть він твоє. Думаєш я не помітив пусті ланч-бокси? – відповіло друге я. – І я помітив. – підтвердив я. – На цей раз, віддаю право рішення – тобі. – промовило я. – Ага, віддаєш. Так і скажи, що скидаєш відповідальність. – заперечив я. – Можливо. – промовило воно, та притихло.

– Добре. Вирішено. Сьогодні – без доставок. – промовив я вголос, кинувши погляд на плиту. – Не тому, що злий, через усвідомлення своєї слабкості. Просто… дістало. Зморило відчуття залежності, загноності в кут від своїх почуттів.

Я стояв на кухні, дивлячись на порожній стіл, як на ворога. Поруч порожня, мовчазна – каструля, якою я користувався вчора. У голові мовчало, навіть те саме друге я. Мабуть, образилось. І правильно. – Та що ти взагалі з себе уявляєш, Іллю? Що я тобі зобов’язаний? Я... Я не твоя служба доставки. – торочив я собі.

Я пройшовся квартирою, наче шукаючи опору. – Ага, звісно. Не зобов’язаний, але ж і не можеш не думати про нього, так? – подало голос друге я. Я опустився на диван. Два дні він харчувався їжею з моїми іменами на кожній спеції. Я розсміявся сам до себе. Коротко. Гірко. – Добре, Ілля. Сьогодні – тиша. Але завтра…

Я піднявся й пішов назад на кухню. Взяв ланч бокс. Засунув у нього все, що залишилось в холодильнику — трохи неакуратно, спеціально. Без прикрас, без подачі. Але з м’ятою гілочкою петрушки зверху. Для контрасту. Запакував. Написав на аркуші ручкою: “Подається без прихильності. Просто ситно.” І сів. Довго не зрушував з місця. А потім – відставив ланч-бокс убік і залишив його на столі. Не повіз. Не відправив.

Я сидів навпроти монітору, як і вчора. Як і позавчора. Вже минула година після обіду, а дзвінок у двері не лунав. Ні шелесту пакету, ні шороху біля входу. Навіть звичного тупоту кроків, звук яких, я хотів вже почути. Я відштовхнувся від столу, та під'їхав до дверей. Притиснувся вухом. Тиша. – Та й байдуже, – кинув я у порожнечу, хоча самого себе не переконав. – Я не дитина, щоб чекати на сніданок у ліжко.

Я поїхав на кухню, відкрив холодильник. Напівпорожній. Бараболя й скисла капуста. Закрив дверцята. Відкрив знову. І знову нічого не змінилось. Викинув капусту. У раковині стояли вимиті ланч-бокси — я залишив їх на видноті, про всяк випадок. І тепер вони виглядали, як незручний натяк. Я дістав телефон із кишені. Ввів “Burberry lunch”, “домашня їжа, доставка по місту”. Тиша у Google така сама, як і в під’їзді. – Ідіот, – видихнув я сам собі. – Теж мені, шукач.

Вечоріло. Я стояв під під’їздом з пакетом у руках. Проте без посмішки. Без емоцій, і майже без хвилювання. – І що, знову? – тихо, спитав я себе. – Пообіцяв же “досить”. – Обіцяв, – відгукнувся той самий голос у голові. – Ти ще багато чого наговорив. І що?

Я піднявся на поверх. Зупинився на сходах. Не підходив до дверей хвилин десять. Просто стояв, поки руки не почали потіти. На секунду здалось, що щось ворухнулося за дверима. Може, він стоїть з того боку. Я не натис дзвінок. Лише постукав кілька разів, опустив коробку на підлогу, — й пішов. У пакеті не було нічого вишуканого, жодних замислуватих страв. Тільки гілочка петрушки зверху — трішки вже втомлена, як і я.

Коли я почув стукіт, то моє серце пропустило удар. – О, то все ж ти прийшов. Так і знав, що свою звичку ти не зможеш зламати. – подумав я, та прокричав:

– Заходь, відчинено.

Та ні за секунду, ні за хвилину, двері не відчинились.

– Невже, він просто пішов? – пронеслось в голові.

Швидкими рухами, я докотив себе до дверей, та відчинив їх сам.

Коробка лежала рівно по центру дверного килимка. Наче чекала. Наче докоряла. Я втупився в неї — довго. Занадто довго. Рука сама потягнулась, хоч тіло мовчки пручалось. Взяв. Приніс на кухню. Сів. Відкрив. Запах вже був знайомий. Пряний, трохи нерівний, як і попередні рази. Але цього разу — не було прикраси. Точніше, була. Єдина гілочка петрушки. Злегка зів'яла, ніби повторювала мій настрій. Я побачив надпис: “Подається без прихильності. Просто ситно.” Я всміхнувся. Але не весело. Це було навіть не гірко — це було… безпомічно. Як лист без зворотної адреси. – Без прихильності, ага… – пробурмотів я. – І цим ти мене годував два дні? Я їв повільно. Наче кожна ложка мала підтвердити: "ось, це просто їжа". Але вона не була просто. І я це знав. Почувався зломленим. Пійманим на потребі в турботі, яку не визнавав. Мені не було смачно — але було спокійніше. І це лякало більше.

Я сидів на підлозі, притулившись до шафи в кухні. – Ну що, герой? Годувальник? – звернувся я до свого відображення в дверцятах духовки. – Тобі що, не вистачило цих двох днів позору, м'ясо печеш, наважився продовжити? Голос у голові не відповідав. Мабуть, втомився. А може — здався. Я підвівся. Пройшовся. Зупинився біля каструлі, з якої парував щойно приготований борщь, та перевів погляд на порожню тарілку. Я почувався не краще. Порожній всередині, вимитий до скрипоти- ззовні. Вкотре я дав йому щось, не отримавши нічого. Навіть подиху в обмін. Навіть “йди геть”. – А якщо він взагалі викинув ту їжу? – прошепотів я. Від цієї думки всередині щось стислося. Ніби хтось узяв мій шлунок і зморщив, як апельсин. Я відкрив вікно. Впустив ніч. І в ту саму секунду — уявив, як він їсть. Повільно. Неохоче. Але до кінця. Бо починає звикати. Бо хоче. Бо можливо чекає. Навіть якщо він про це не скаже. І тоді… трохи відпустило.

Прокинувся я на диво – легко. Без образ, без внутрішнього гамору, без того гнітючого "чому". Сон був тихим — уперше за декілька днів. Я не пам’ятав деталей, але залишилось якесь світле відлуння. І цього вистачало. Я зробив каву, не поспішаючи. Перевірив холодильник. Посміхнувся — борщу, який з учора був акуратно перекладений в контейнер. Повільно підсмажив хліб із сиром, додав кілька помідорів чері, шматочки авокадо. Простий сніданок, але виглядав красиво. Не надзусилля, а просто… рутина. Приємна. В середину пакету, додав листочок із написом: "Тепер — просто ранок. Але з кавою." Запакував термос. Узяв все — і вийшов.

Надворі сонце лилося прямо в очі. Місто гуділо буденністю, а я крокував не схожий на себе з учора. Наче щось нарешті відпустило. Я більше не намагався зрозуміти, що він думає. Не шукав прихованих сигналів. Сьогодні — просто добрий ранок. Без очікувань. Я піднявся звичними сходами, відчуваючи легке тепло в пальцях. Постукав. Один раз. Тихо. І — не пішов.

Я прокинувся від того, що стало незвично тихо. Ніби місто сьогодні вирішило притишити звук спеціально для мене. Я не одразу зрозумів, чому саме так. Але тіло пам’ятало, що вже пора — пора слухати кроки, дзвінок, шурхіт. Цікавість вкоренилася глибоко. Я вже не сподівався, але все ж — почув тихий стукіт. Серце зробило оберт. Я під’їхав до дверей. Відкрив. Він стояв прямо переді мною. Не з пакетом на підлозі, не біг в тіні сходів — просто стояв, тримаючи в руках їжу та термос. У легкій футболці, трохи скуйовджений, але спокійний. Усмішка, наче тінь, торкнулася його губ, і він, ніби невимушено, сказав:

— Добрий ранок.

Я не відповів одразу. Уперше бачив його так чітко. Без окулярів. І в мені одночасно зарухались злість, сором, подив і щось… ще. — Ти… це ти… — лише й вирвалося з мене.

— Я. — просто кивнув він. І погляд у нього був не виправдальний, не покірний, а — відкритий. Наче він нарешті перестав ховатися. Мовчання між нами не було важким. Воно було... дихаючим. Живим. Я від'їхав убік, залишаючи двері прочиненими. — Заходь, якщо вже прийшов, — сказав я тихо. І він зайшов.

Я переступив поріг, як на дотик. Ледь. Обережно. Наче боявся зламати щось у повітрі. У голові щосили намагався не думати про те, що це вперше. Вперше він сам впустив мене.

У квартирі було тепло. Запах їжі — мій власний — ще не встиг розчинитися. Ілля мовчки зачинив двері за мною, а потім так само мовчки поїхав до кухні. Я ступав слідом, тримаючи пакет і термос двома руками, як дитина, яка тримає щось дуже дороге.

— Це… борщ. – тихо, промовив я. – Сьогодні не вийшло нічого іншого. Але він нормальний. Він озирнувся — погляд різкий, як завжди, але цього разу беззбройний. Навпаки. Втомлений, але спокійний.

— Я вже їв. Але… ще з’їм, — сказав він.

І я навіть не зрозумів, це відмазка чи правда. Я кивнув і поставив все на стіл. Роззирнувся. Усе тут було знайоме мені — з уяви, зі звуків, з тіней за дверима. Але побачити наживо — інше. Він підкотився до столу, і я обережно сів навпроти. Мовчанка знову повернулась. Але вже не здавалася ворогом.

— Чого ти мовчиш? — раптом спитав він. Але голос його був тихим, майже м’яким. Я хотів відповісти щось розумне. Але замість того сказав правду:

— Бо я не маю що сказати.

Він спрямував на мене довгий погляд. А потім… усміхнувся. Ледь-ледь. Але це була усмішка.

— А я думав, що ти не такий вже й мовчун.

Я знизав плечима.

— Це… був безпечний формат.

Він видихнув. І, здається, стало легше дихати обом.

— У мене є чай, — сказав він. — І якщо ти вже тут, і все ще хочеш стати моїм другом… залишайся. На сніданок. Без формату.