Раді Вас бачити!

Лука

Двері квартири, гримнули об стіну, і я майже не відчув цього удару.

– Ось і ключі стали в нагоді. – з усміхом, промовило друге я. – Відвали. – прокричав я, у відповідь.

Кров била у скронях, серце виривалося вперед, неначе воно бігло швидше за мене.

– Ілля? – голос зірвався на напівшепіт.

Я метався між кімнатами, наче серед хаосу, аж поки почув його слабке:

– Я тут.

Ванна. Я розчахнув двері, і світ зупинився. Він напів лежав на підлозі: мокрий, беззахисний, з перекошеним від болю обличчям. У мене перехопило подих. Хотілося впасти поруч і просто обійняти, але замість цього я на мить заплющив очі, збираючись докупи. Вхопив рушник, зробив крок, і мені довелося змусити себе підняти погляд. Його очі були тривожні, тремтячі, але живі, й вони впилися в мене. Я обережно накрив його, сховавши те, що не мало бути відкритим для мого погляду, і тільки тоді дозволив собі доторкнутися. Його тіло здалося легким, але я відчув, як у руках стискаю щось куди важче, ніж він сам. Його біль. Його самотність, та його довіру. Я підняв його на руки так, ніби від цього залежало більше, ніж моє життя. І, чорт забирай, воно справді залежало. Він притулився до мене, і я почув шепіт:

– Ти тут, ти прийшов.

Проковтнувши клубок у горлі, я відповів:

– Невже я міг інакше?

Його голова ковзнула на моє плече, і я відчув, як напруга в його тілі трохи відпускає. А в мені навпаки, усе стискалося сильніше. Я ніс його, мов найдорожчу річ у світі, і думав лише про одне: хай тільки біль відступить, а решту витримаю я.

Опускаючи його на ліжко, я наче боявся, що навіть матрац може завдати болю. Він стиснув зуби, намагаючись не стогнати, але я ж не сліпий, я бачив, як кожен його м’яз тремтить від напруги.

– Тихо, все добре. – прошепотів я. І в цю секунду я не знав, кого я намагався заспокоїти більше: його чи себе.

Я поправив подушку, притримав ковдру, вкриваючи його. Мої пальці ненароком ковзнули по його руці. Тепло. Справжнє, живе тепло. Я змусив себе не прибрати руку одразу. Друге я заплескало в долоні.

Ілля дивився на мене так, ніби я був єдиною ниткою, що тримає його з цим світом. І від того погляду мені стало боляче, але водночас і дивно світло.

– Лука. – його голос був тихим, але в ньому було стільки довіри, що я ледь не зламався.

Я сів поруч, опустив голову, щоб він не помітив, як тремтять мої пальці. Хотів відвернутися, втекти від цього погляду, від цього тепла, але не зміг.

– Якщо треба, я залишуся. – тихо сказав я. – Поки тобі буде це потрібно.

Він прикрив очі, і я побачив, як його дихання поволі вирівнюється. Його пальці ковзнули до моїх і несміливо торкнулися. І я не відсмикнув руку. У цю мить я зрозумів: так, я боюся звикати, але ще більше я боюся відштовхнути його.

Ілля

Тепло його руки тримало мене на поверхні, не даючи остаточно провалитися в біль. Я відчував, як пальці Луки тремтять, але він не відпускав. І від цього чомусь хотілося всміхнутися. Я відкрив очі й побачив його поруч. Він сидів майже нерухомо, нахилившись до мене так близько, що я чув, як важко він дихає.

– То залишся? – прошепотів я.

Він кивнув, не відводячи погляду.

– Сказав же. Скільки буде потрібно.

Я видихнув, дозволив собі на мить розслабитися. Але нога нагадала про себе різким поштовхом болю. Я зітхнув.

– Після цього, нам треба до лікаря. – промовив Лука, та знизив погляд, стискаючи мою руку ще сильніше. – Що якщо ти знову щось потягнув.

– Не хочу знову до лікарні. – вирвалося в мене. – Не хочу цих стін, запаху і поглядів.

Я бачив, як його очі на мить спалахнули жорсткістю, якої я в ньому не очікував.

– Ілля, я теж не хочу. Але краще один раз витримати це, ніж потім шкодувати.

Я замовк, бо розумів: він правий. Його голос звучав спокійно, але в ньому була сталь і ця сталь тримала мене так само міцно, як і його руки. Такий він, ніби підсвідомо, змушував йому підкоритись.

– Добре. – прошепотів я.

Він всміхнувся куточком губ, майже непомітно. І в ту мить навіть біль відступив на другий план. Бо важливішим за все було те, що він справді поруч.

Лука

Ми йшли досить повільно. Однією рукою Ілля опирався на вилицю, іншою тримався за мої плечі. Цей короткий шлях, виявився ще тим випробуванням. Він намагався не показувати, як боляче, але я бачив кожен його зітх, кожен тремтячий рух.

– Може, все ж варто було взяти візок? – буркнув я, йдучи до авто, що було припарковане навпроти під'їзду.

– Ага і ще...

Він замовк, як тільки я натис на кнопку зняття сигналізації. Я всміхнувся мимохіть.

– Це твоя машина? – з подивом запитав він.

– Ні. Що ти. Взяв у товариша, як отримав твою смс. Хотів якнайшвидше дістатись до тебе. – відповів я.

– Зрозуміло. – відповів він, і повільно кивнув. – А це ж ким працює твій товариш, що в нього таке авто? Мені щонайменше років п'ять на таку збирати. І це не їсти і не пити.

– О, в нього просто заможні батьки. – відповів я, та допоміг йому сісти на переднє сидіння.

– Боже, ну ти сцикло. – пробурмотіло друге я. – Та розкажи йому те, що ти до офігіізма багатий. І хочеш, я навіть дозволю, щоб ти йому подарував нашу красуню. Ато їздять на ній всякі Орести. Так хоч толк буде. – Відвали. – прошипів я, та завів двигун. Долоні в секунду зіпріли. – О, невже сам поведеш? – запитало друге я. – А невже ти мені в цьому допоможеш? І при цьому не викинеш жодних витівок? – запитав я. – Поки не попробуєш, не дізнаємось. – відповіло друге я. Я хмикнув. – Справлюсь сам. – відповів я, та відпустив щеплення.

Машина смикнулась, та заглохла. – Позорище. Ти не відчуваєш нашу дівчинку. Поступись, ато ще розібєєтесь нафіг. – промовило друге я. Я повернувся у бік, поглянув в стривожені очі Іллі, та зітхнувши сів у куточках свого разуму. – Тільки благаю, без дурних витівок. – промовив я, та закрив очі.

Ілля

Я дивився на нього, коли він завів двигун вдруге. Лука виглядав таким розгубленим. Долоні ковзали по керму, брови зведені, щелепа стиснута так, ніби від цього залежало наше життя. Машина знову смикнулась, і я вже готувався пожартувати, аби трохи зняти напругу, але тут, він наче перемкнувся. Руки на кермі стали спокійні й упевнені. Погляд зосереджений, холодний, але з якоюсь небезпечною іскрою. І от ми рушили. Не просто рушили – ми полетіли. Я мало не вчепився в сидіння, коли він легко об’їхав старенький бус, що виліз на зустрічну. Потім різкий поворот, і машина слухняно вписалась, наче в його руках була не звичайна автівка, а продовження його тіла.

– Не думав, що ти такий вправний водій. – я підняв брови, намагаючись тримати голос рівним.

– Я і є не дуже вправний. – відповів він, навіть не повертаючи голови. – Просто іноді треба довіритись інстинктам.

Я пирснув. Інстинктам? Його інстинкти ганяли, ніби ми учасники ралі. Але чорт забирай, я не міг відвести очей. У цій впевненості, у цих різких і точних рухах було щось, що змушувало мене забути про біль у нозі. Вітер гудів у прочинене вікно, вібрації дороги розходились по тілу, а я ловив себе на тому, що замість страху відчуваю захват. Лука, який кілька хвилин тому виглядав майже безпорадним, зараз ніби розкрився зовсім з іншого боку: сильного, небезпечного, майже дикого. І я не знав, що більше пришвидшувало серце: швидкість чи він сам. Я відкинувся на спинку й тихо прошепотів, аби не збити його з концентрації:

– Лука, ти щойно заробив ще один бал у моїх очах.

Його кутик губ смикнувся в усмішці, але очей з дороги він не відвів.

– Ти б пристігнувся, ми все ж не у грі, де можна натискати restart. – промовив він, та різко увійшов в поворот.

– У житті такого бонусу немає. – погодився я, та виконав його наказ.

Не встиг я навіть, клацнути ременем безпеки, як він знову натиснув на газ. Машина слухняно ковзала трасою, і з кожним кілометром я все більше дивувався: як у ньому вміщається стільки протилежностей? Лука, який хвилину тому панікував, тепер керував так, ніби народився за кермом. Я дивився на його профіль, різкі риси, міцно стиснуті губи. Та коли позаду лишився останній світлофор, а попереду замаячила лікарня, він наче вимкнув цей «режим пілота». Натиск на педаль послаб, рухи стали стриманішими, обережнішими. І поруч із цією раптовою ніжністю мені стало навіть спокійніше, ніж від усієї тієї впевненості на дорозі.

– Приземлення. – сказав він тихо й уповільнив машину, зупиняючи її біля приймального відділення. Я усміхнувся, хоч нога пекла, наче жар.

– Ну що, капітане, м’яка посадка. Лука різко повернувся до мене й його погляд став таким серйозним, що жарти застрягли в горлі.

– Іллю, я знаю, ти можеш усе звести до іронії. Але після того, що з тобою сталось, ти мусиш пройти повний огляд. Тут не варіант «потерплю» чи «само пройде». Добре?

Я хотів відмахнутись, сказати, що це зайве. Але коли його пальці торкнулись моєї руки: міцно, впевнено, але без тиску, я зрозумів, що сперечатись безглуздо.

– Добре. – видихнув я. – Тільки тому, що ти так дивишся.

Він нарешті дозволив собі видихнути. Усмішка ледь торкнулась його вуст, і я подумав, що вперше бачу, як у ньому перемагає спокій, а не страх. Він вийшов з машини, обійшов і, відкривши мої дверцята, нахилився.

– Ну що, герой, полетіли далі? Тільки цього разу, давай, повільніше.

Я простягнув до нього руки, й хотів вже було дозволив йому взяти мою вагу на себе. як саме в цей момент у тиші дзенькнув його телефон. На екрані висвітився «Орест». Лука скривився, нахилився так низько, що наші обличчя опинились навпроти. Простягнув руку, та натис кнопку : « Прийняти виклик» – що знаходилась на кермі.

– Лука! – різко почав він. – Що сталось? Чому ти так швидко покинув офіс? Ти знаєш, як це безвідповідально!

– Орест. – Лука затягнув повітря, намагаючись тримати голос спокійним. – Сталося дещо термінове. Не міг відкласти.

– «Термінове»? – обурено перервав Орест. – Ми планували завантаження, клієнти чекають, а ти просто зник! Ти розумієш наслідки?

– Так, розумію. – відповів він тихо, але твердо. – Але справа особиста. І я не міг чекати.

– Особиста справа? – голос Ореста загострився. – Ти хочеш сказати, що через твоє особисте можна просто зірвати роботу? Так не працюють професіонали, Лука. Та й яке в тебе може бути особисте? Знову той...

– Орест. – промовив він, стиснувши зуби. – Я знаю про наслідки.

– Ти не можеш так робити. Наступного разу подумай двічі, перш ніж приймати рішення за всіх. Так, так, саме за всіх, адже постраждають всі.

Лука зітхнув і спрямував погляд на мене. Я відчув, як у його очах з’явилася легка напруга: не з приводу мене, а через сварку з Орестом.

– Добре. – промовив він тихо. – Я почув. Тільки зараз не про роботу. Я вже на місці, та маю справи. Завтра повернуся та все поясню.

– Гаразд. – нарешті видихнув Орест. – Ти взагалі як доїхав?

– Все гаразд. – відповів Лука. – Доїхав нормально. Машина слухняна, як завжди.

– Хм. – Орест пробурчав, але тон став трохи м’якший. – Добре. Головне, щоб ти не травмувався і ніхто інший не постраждав.

Лука закотив очі, але усмішка ледве з’явилася на губах.

– Не хвилюйся. Все під контролем.

– Лука, говорю ще раз: не повторюй подібного без попередження. До завтра.

– Обіцяю. – коротко відповів Лука, натиснувши кнопку «завершити виклик». Голос в динаміках замовк, і він нарешті повернувся до мене.

– Все, Орест задоволений, правда лише відносно. – тихо пробурмотів він, намагаючись зберегти легкість у голосі. – Тепер можемо йти.

Я кивнув, дозволяючи йому взяти мою вагу на себе. Втягуючи повітря крізь зуби тільки не від болю в нозі, а від того, що всередині розпікалося щось зовсім інше. Дурне, підсвідоме, але так схоже на ревнощі.