Раді Вас бачити!

Лука.

Я спускався сходами, не озираючись. Кожен крок лунав у вухах глухо, як постріл. В голові гули слова, що не мали адресата. «Ти ж сам її створив.» – ніби я справді мав вибір. Я просто хотів, щоб він посміхався. Хотів бачити, як йому добре. Як йому легше. Я хотів здійснити його мрію, але все це, тепер боліло.

Я вийшов на вулицю. Небо було сірим, ліниво-сонячним. Повітря пахло літом і пилом. Сів на лавку біля під’їзду й нахилив голову до колін. Ніхто не бачив. Ніхто й не мав бачити.

– Він не знає. – прошепотів я. – І не дізнається. – відгукнулось друге я. – Ми ж такі горді, все ніяк не зберемось, щоб розповісти цьому інваліду, що для нього зробили. – Не називай його так. – тихо прошепотів я. – Маю право. Що він зробив для успіху? Вірно, майже нічого. Це все ти починаючи від перших ігор, ( за які ти заплатив, щоб вони сталися) і закінчуючи купівлею трусів на всю команду. – зло, промовило воно. – Вони ж дійсно вмілі, і успіху досягли самі, я не купував їх перемоги. – заперечив я. – Так, але б грали вони досі десь в спорт залі, якогось підвалу, як би ти, їх не спонсорував. І гру ти цю створив тільки задля цього. Тож підбери нюні, і пішли.

Я сидів, поки не пройшло ще кілька хвилин. Потім витягнув телефон, розблокував і відкрив ту саму адмін-панель. Гра. Вона й далі працювала. Він там, за екраном, сміявся, захоплено вигукував, коли отримав той ключ.

– Ілля… – подумав я, дивлячись у чорний екран. – Що було б, як би ти знав? Та знати він не мав. Бо ця гра – єдине, що я йому міг дати. Єдине, що він, на мою думку прийняв би.

Ілля.

Я прокинувся випадково коли з колонок донісся звук приближення поводиря. Його прихід завжди супроводжується приємною мелодією.

– Чорт. – вилаявся в голос. – І коли я тільки встиг заснути?

Озирнувшись, я помітив що за вікном вже темно. Очі повільно звикали до приглушеного світла, і я мимохідь потягнувся: сонно, ліниво, як кіт після довгого сну.

Згадка про хлопця вистрелила мені в голову ніби з пістолету.

– Лука? – гукнув тихо, майже не сподіваючись на відповідь.

Тиша. Нікого. Поглянув на двері – зачинені.

– Значить, пішов. Тихо, не прощаючись. – подумав я, та зітхнув. – Це ж треба бути таким йолопом, щоб так знехтувати людиною. Треба зателефонувати, та вибачитись.

Діставши телефон, я розсміявся в голос. – Боже, в тебе немає його номера.

Я зупинився посеред кімнати, дивлячись у нікуди. Було якось дивно. Як після сну, в якому тобі добре, а потім ти прокидаєшся, і від нього нічого не залишилось. Лише легкий присмак.

– Навіщо ти взагалі приходив, якщо ж не залишаєш по собі навіть номеру. І як мені тепер з тобою зв'язатися? Чекати завтрашнього дня? – подумав я.

Чомусь коли він був поруч, було так легко. А зараз, зараз я знову був тим одиноким хлопцем, якого залишили всі.

Я потер лице долонями й тихо видихнув. Це було дивно.

Наступного дня.

Ілля.

Відкривши очі, я поглянув на годинник. Десята. – І чому мене так рано підняло? – подумав я. Відчуття, що охопило душу, було якимсь дивним, липким, ніби щось лишилось незавершеним.

Піднявшись, я пересів до візка, та виїхав у коридор. Зупинився біля дверей. І, наче за інстинктом, відчинив. Сумка. Та сама. – І коли тільки встиг забрати? – пронеслось в голові. Підняв. Тепла ще. Серце стиснулося.

Проїхав на кухню, поставив на стіл. Розгорнув. І усміхнувся сам до себе. На ланч-боксі записка: "Просто їж. І бережи себе." Почерк дрібний. Нерівний, але вже знайомий.

– І чому ж ти не постукав, чому не зайшов. Невже так сильно образився. – я посміхнувся. Злий на себе, бо ця дурна записка знову змусила мене відчути щось тепле. – Іди до біса,– подумав я, та діставши папірець, поклав його в шухляду до попереднього.

Лука.

Прокинувшись раніше, ніж зазвичай, я сів, та потер скроні. У голові гуділо, але не від болю, а від порожнечі, що я відчув вчора. – Так, так, ти не цікавиш його як людина. Ми вже вчора прийшли до цього висновку. – промовила друге я. – Та що тепер, піди зістрибни з будинку. Агов, носій тіла. Досить, я не люблю твої депресії, сильно складно мені з них тебе витягати.

Поглянув на годинник – шоста. Занадто рано, щоб щось змінити. Занадто пізно, щоб повернути ніч. Підвівся. У кімнаті стояла тиша, як після шторму.

Пройшов на кухню. – Боже, ти знову будеш готувати? – запитало друге я. – Це мене заспокоює. – відповів я, у голос. – Краще б тебе заспокоювало мартіні. Я хмикнув, а воно після секундної паузи додало: – Хоча ні, спився б уже.

9.45

Я стояв навпроти дверей. – І що ми тут робимо, ти ж говорив, що після вчорашнього полишиш цю справу. Я вже зрадіти встиг. – пробурчало друге я.– Думав, невже заживемо, без цієї палкої одержимості. – Він самотній. Я просто допоможу йому пережити цей час. Поки. Поки не повернуться його друзі. – відповів я. – Ага, а потім залізеш у тінь, і далі будеш тринькати на нього наші бабосіки. – Мої бабосіки. – заперечив я. – Наші, бо де б ти був, як би я не пнув тебе ногою під дупу. Ти ж навіть листа, розробникам боявся відправляти. – заперечило воно. – Це не ти, це Орест. – А з Орестом, хто звів? Я замовк, проти цього в мене не було карти.

Нагнувшись я поставив сумку, та пішов, навіть не стукавши.

10.30

Я не мав бути тут. Не сьогодні, не цього тижня, і точно не в цьому стані. Але я йшов знайомими сходами, мов автомат, наче ті беззмістовні кроки могли зібрати мене докупи. – Думав, ми вже покінчили з офісними забавками. – озвалося друге я, тихо, майже з полегшенням. – Але ні. У тебе знову "методи самозаспокоєння". Я мовчки приклав долоню до сенсора, і двері ковзнули вбік. Усередині пахло кавою, електронікою та спогадами, яких я не хотів мати. Світло було приглушене, працювали декілька моніторів.

– Лука?! – здивований голос Ореста розрізав простір.

Я підняв очі. Він стояв біля терміналу, у костюмі, та зі звичним безладом на голові. Його очі звузилися: неочікуання, тривога, подив.

– Що ти тут робиш? Сьогодні ж не те число. – запитав він. – Скликати нараду?

– Ні. В мене змінились плани. – відповів я, проходячи повз нього до свого столу. – Я просто хотів щось зробити.

– Щось. – пробурмотів він і схрестив руки. – Що трапилось, Лука?

– Дай мені список кандидатів на наступного персонажа. – промовив я, та сівши за стіл, натис кнопку увімкнення комп'ютера.

Він мовчав, мов намагаючись прочитати між рядків мої слова. Потім кивнув, ковзнув пальцями по сенсору телефона.

– Відправив. – промовив він.

Я відкрив файл, та побачив: обличчя, імена, короткі біографії.

Я втупився у світло перед собою.

– Ти ж не прочитав листа якого я вчора тобі відправив, правда? – озвався Орест м’яко.

– Ні. – спокійно, відповів я.

– Там було про те, що наші спонсори хочуть змінити назву гри.

– Чим їм стара не пасує?

– Вони хочуть щось більш не вимушене. – відповів він.

– Ти хотів сказати: « Дурніше, й привабливіше?»

Орест кивнув.

– А ще, вони скаржаться, що ми зливаємо другий проект. І ми дійсно це робимо. Лука, тобі треба приділяти йому більше уваги, не все ж крутиться довкола Сну глибини.

Я підняв очі.

– Скільки в моїй компанії працює розробників? – запитав я.

– Вісімнадцять. – тихо, відповів він.

– І що, жоден не може придумати щось дійсно толкове? Чому все, тримається тільки на моїх плечах. За що вони отримують зарплатню?

– Досить, ти не маєш права його сварити. – прокричав я в голові. Я сам хотів тримати все під контролем, тому вони й не приймають рішень без мене. Відай кермо.

За мить, я вже був у тілі. Тяжко зітнувши, я додав:

– Не сьогодні, Оресте. Просто. Дай мені хоч щось, із чим можна працювати.

– Це через нього? – тихо запитав він.

Я не відповів. Просто глянув на одне з обличь, на ім’я, що нічого мені не говорило, і подумав: – Як легко заблукати в чужих біографіях, щоб не думати про свою.

– Ми можемо оновити систему, додати нові шаблони поведінки. – запропонував Орест.

– Ні. Я просто хочу відволіктись. – відповів я. – Онова буде тоді, коли й зазначена.

Орест мовчки дивився на мене.

– Добре, – сказав він зрештою. – Але, Лука, не забувай: навіть найреалістичніший персонаж не зможе тебе врятувати від реального болю.

Я хмикнув.

– Можливо. Але він хоча б не залишає після себе пустоти.

12.00

Я знову перечитував анкету хлопця з чорним волоссям і сухим резюме, хоча не пам’ятав, чим він мені сподобався п’ять хвилин тому. Пальці ковзали по тачпаду, але я не натискав, тільки дивився, аби не бачити. Бо в голові досі горіло те єдине ім’я – Ілля. Я бачив його у списку. Звісно бачив. Фото з поганим освітленння, з тих, що надсилають нашвидкуруч, коли не вірять, що їх візьмуть. Біографія – коротка, трохи плутана. Псевдонім, відомий тільки вузькому колу фанатів. Мені вистачило погляду, щоб впізнати. Але я просто перегорнув. Навмисно. Без емоцій. Без внутрішнього театру.

– Не чіпай. – прокричав голос у голові. – Не роби цього. Ти не зможеш бути об’єктивним. – Я і не планував. – відповів я подумки. – Сам факт, що він тут вже багато.

Я намагався повернутися до інших анкет, до світу штучних біографій, вигаданих життів, які я міг редагувати без болю. Але всі обличчя почали зливатися. Всі, крім одного. Я вимкнув монітор. Світ згас. Усередині стало ще темніше. Сидіти тут більше не було сенсу. Навіть офіс не міг дати мені відчуття контролю.

Я підвівся, повільно пройшов повз порожній термінал Ореста, дістався дверей. Сенсор засвітився зеленим. Та перш ніж вийти, я зупинився. І майже несвідомо повернувся до комп’ютера. Знову ввімкнув його. Ввів пошук по списку. «Ілля». Система видала три збіги. Я обрав перший. І знову, оте саме фото. Оті самі рядки. Я дивився на екран, ніби він міг дати мені відповідь, якої я так боявся.

– Ні. – видихнув я. Та не натиснув «видалити». Просто закрив вікно. Цього разу я вийшов остаточно.

Ілля.

Я не збирався його чекати. Справді. Весь ранок я повторював це собі з такою впертістю, що самому стало смішно.

– Їжі вистачить до вечора, а потім замовлю. І взагалі, що за абсурд. – бурмотів я, наливаючи собі чай. – У мене купа справ. Треба нарешті зайнятись… ну… чимось.

Та весь мій день був зібраний із фраз: “Може, все ж загляну в коридор. Просто перевірю.” Кожна тінь за дверима здавалася ним. Кожен скрип підлоги в коридорі викликав короткий, майже радісний подих, а потім, глухе розчарування. Я намагався пограти, але все летіло шкереберть. Навіть те що я нарешті здолав ту скриню, більше не приносило задоволення.

На кухні все ще пахло його їжею. Я сидів і розглядав ланч-бокс. Порожній. Але не міг змусити себе прибрати. Мені хотілося залишити його ще хоча б на годину, або дві. Бо так було відчуття, ніби він ще тут. Ніби я не один. Ніби він повернеться. Навіть коли настав вечір, я залишив світло у коридорі. Просто, ну, щоб було.

– Нічого. – сказав я сам собі. – Просто сьогодні у нього не вийшло. Може завтра.

Я не чекав.

Чесно.