Раді Вас бачити!

Лука

20.00

– То це все? – голос другого я, знову прорізався різко, як скло по шкірі. – Знову тікаєш? Тільки од від кого? Не від себе часом? – Замовкни. – кинув я втомлено, виходячи з підземки.

Прогулянка містом теж нічим мені не допомогла. – Знову, пограв у самопожертву, поплакав у монітор, а тепер ідеш додому ображатись на світ? – продовжувало воно. Я мовчав.

Кроки були важкі, як наче у мене бетон у взутті. Ноги несли мене не додому. Не в магазин. Не до жодної з точок, де я міг би відчути себе в безпеці. Мене тягнуло туди, куди я не мав права повертатись.

– Ти ж розумієш, що він прочитає твою записку, й вона знову виб'є ґрунт з під його ніг. А ти продовжуй ховатися, як боягуз. Як слабкий, розмазаний тінню тип, що думає, ніби піклується, а насправді тільки заплутує. – Це не правда. – видихнув я. – Я просто не можу інакше. – О, ти ще й мученик. Клас. Хочеш, я напишу тобі текст на надгробок? «Не міг інакше, тож зіпсував усе». Зрозумій, ти вже показався йому, він тебе сприйняв, то навіщо далі ці хованки. Ти ж не принцеска, за якою товпами лицарі ходять, а вона все безвинно у відповідь сміється.

Я мовчки зайшов до кухні. Дістав продукти. Знову те саме меню, м’яке, поживне. Все, щоб не зашкодити, щоб підтримати. А головне, щоб не питати дозволу.

– Це не турбота. Це твоя залежність. – саркастично, промовило друге я. – Тоді хай. Я з нею впораюсь, але не сьогодні.

Руки працювали автоматично. Ніж, до смішного тупий, ковзав по овочах. Мікрохвильова, звична до тепла вночі, спалахнула на кілька хвилин. Контейнери. Пакунок. Чорний маркер. Я написав коротко: «Сьогодні без слів. Просто їж. – Л»

– Ще одне безглузде послання. Скільки ще таких лишиш? Сто? – торочило друге я. – Я не знаю. І не хочу знати. – відповів я. – А знаєш, чому? Бо боїшся. Бо щойно ти перейдеш на новий рівень, то впевнений, що все зіпсуєш. Ти не віриш в те, що в тебе можливо є шанси. Заліз у свою скарлупу, і відсиджуєшся в ній. Ти не спроможний добиватися свого щастя. Підсвідомо ти не готовий. Я не відповів.

Наступного дня.

Ілля.

Цього разу я не чекав у квартирі. Не сидів, втупившись у двері. Не сподівався, що дзвінок розбудить тишу. Ні. Я викотився з квартири, ще за двадцять хвилин до тієї години, коли зазвичай з’являлась їжа. Послідовних людей, легко вирахувати. І просто сидів у тиші поверху. Темрява тримала мене в обіймах, як старий знайомий. Я навіть не вмикав телефон. Тільки дивився в темінь униз, до вхідних дверей. Серце билося глухо й ритмічно. Я не знав, як довго доведеться чекати. Але більше не міг просто сидіти й вдавати, що мені все одно. Я чув кожен крок у під’їзді. Кожен рух, кожне дихання з-за стіни. Минуло п’ятнадцять хвилин. Потім двадцять. Пальці почали тремтіти. Від холоду? Від очікування? – Може, не прийде. Може, все закінчилось учора. Невже я так сильно образив його. – подумав я.

Я вже збирався повертатись до квартири, коли почулися тихі кроки. Легкі, та як на мить здалось – знайомі. Посміхнувшись собі, я завмер. Із темряви коридору виринув силует. Він не побачив мене одразу, ішов швидко, з коробкою в руках. Зробивши один крок уперед, поклав коробку біля дверей і зупинився.

Лука.

Наступного дня я знову пішов до нього з їжею. Друге я мовчало, після ранкової взбучки. Кроки мої були тихими, не впевненими, я б сказав навіть вимушеними.

Коли я підійшов до дверей його квартири, то темрява навколо була густою і холодною. Поставивши коробку, я вже збирався йти, коли краєм ока помітив силует. Різко повернувшись, я побачив його. То був Ілля. Сидів втупившись в мене поглядом. І в цьому погляді світився нервовий вогник. Я відчув, як серце стискається від неочікуваної радості – Він чекав. – прокричав я в голові.

– Ти чому вчора не зайшов? – запитав він. І його голос тремтів, але був таким щирим.

– Не думав що тобі це потрібно. — відповів я, відчуваючи, як усередині розливається тепло.

Друге я в мить відкинуло мене, та захопило контроль.

– Але все ж, не можу просто так залишити тебе. – Не говори так, кричав я в голові, проте моє друге я не слухало. Воно підняло коробку з підлоги, та зробивши крок у перед поклало йому на коліна.

– Знову прокинувся синдром рятівника? – знервовано, ніби пожартував Ілля.

Моє друге я нахилилося ниже, та дивлячись йому прямо в очі відповіло:

– А що якщо й так, є заперечення?

Я бачив, як Ілля зробив нервовий ковток, моє друге я, теж це бачило. Після цієї дії, моє друге я, весело усміхнулось, випрямилось, та ніби в нічому не бувало промовило:

– Ми й будемо тут стирчати, чи може до квартири увійдемо.

– Та я вже й не знаю. – пробубонів, під ніс Ілля.

Але ж ми почули.

Друге я різко нахилилося знову, і ледь не торкаючись носами промовило:

– Хлопче тільки не бреши мені в тому, що ти не на мене чекав, а вийшов провітритись. Я на нюх чую брехню, і не хочу щоб ти свій витончений аромат, псував цим шалфеєм.

Ілля відхилився.

– Не запрошуєш, тоді я пішов. – промовило друге я, та розвернулось в бік сходів.

– Почекай!

Ілля.

– Почекай! – промовив я.

Не знаю, що змусило мене це зробити, та я не зміг себе зупинити.

– Не йди. Не можна так просто взяти й піти.

Я й сам здивувався, наскільки тихо це прозвучало, майже шепотом, але ж він почув.

– Ок. – завмерши, сказав він нарешті. – Я не йду.

Потім він повернувся, і в темряві я побачив, як зверхньо він дивиться на мене.

Я знову відчув себе дивно: у цій темряві, у візку, з хлопцем, якого майже не знаю. Мовчання між нами було важким.

– Хоча ні, йди, як завжди. Класна в тебе стратегія – кинути їжу, ніби для пса, і втекти. Вражає. – сердито промовив я.

Він підняв очі, та с пафосом відповів:

– Слухай, я взагалі-то намагався зробити все тихо й героїчно.

– Героїчно? Це так тепер називається? – викрикував я, махаючи руками. – При першій зустрічі ти говорив, що хочеш подружитися, до чого тут героїзм, ти взагалі мене за людину вважаєш? Чи таким чином ти годуєш своє его?

Він глянув на мене. Спочатку з усміхом, а потім втомлено.

– Добре. – сказав він. – Я ідіот із синдромом месії, та ще чимось. Так краще? – сказав він?

– Набагато. – відповів я. – Тепер заходь. Інакше я сам до тебе приїду.

– У візку?

– У візку. – відповів я, та подумки нагадав собі про те, що треба бодай щось про нього дізнатись.

Він хмикнув і, нарешті, переступив поріг. Притримав двері, мовчки дочекався, поки я докотився всередину.

– О, а ти трішки прибрався. – промовив він.

Я засміявся, ненадовго, але щиро. Проїхавши до кухні, я поставив коробку на стіл. Він сів навпроти, не ближче, ніж треба, не далі, ніж хотілося б.

Лука.

Вартувало мені увійти до кухні, як друге я відступило, зі словами: « Це твоя територія, робити мені тут нічого»

– Ти завжди такий саркастичний? – запитав Ілля, чим привів мене до тями.

– Іноді, коли нервую. – запнувшись, відповів я.

– А зараз ти нервуєш? – запитав він, наче між іншим, дістаючи з коробки їжу.

– Хм, так. Але трохи менше, ніж коли ти влаштовуєш словесні атаки про моє его. – відповів я та нахилившись сперся підборіддям на руки.

– Ага. Тобто, сарказм – це твоя броня? – констатував він.

Я тяжко зітнув та промовив:

– У кожного свої методи виживання. У когось сарказм, у когось – замикання дверей зсередини.

Ну, не міг же я йому сказати, що в мені живуть дві різні людини, одна з яких цілковито не володіє манерами, та має жахливий характер.

Він пирхнув. Його тон був легким, майже жартівливим, але в очах щось смикнулося.

– Якщо тобі справді так важко спілкуватися, то чому ти продовжуєш приходити? – запитав він, а потім не піднімаючи погляду, дістав другу виделку з шухляди й поклав переді мною.

Я мовчки на неї подивився. Потім на нього. Здавалося, ніби між нашими поглядами зависла якась прозора павутина, тонка й крихка.

– Тому що щось у мені змушує повертатись. Не знаю, що саме. Можливо ця кухня, можливо цей візок, а можливо ти. – ледь чутно відповів я.

– Це майже зізнання. – посміхнувся він.

– Це майже брехня. – підморгнув я. – Але так, я тут. І, здається, залишаюсь надовше, ніж планував.– віджартувався я.

Ілля.

– Чудово. Якраз я планував почистити плиту. Допоможеш?

– Ні-ні, я не настільки готовий до самопожертви. – відповів він.

І я відчув, що нарешті з самого моменту його приходу, напруга повністю відступила. Я посміхнувся. Лука взяв виделку, та потягнувся до моєї порції. Я кинув на нього погляд.

– Не гидуєш?

– А ти? – запитав він, та поклав пюре до рота.

Я повторив його дійство.

– Розкажи про себе. – промовив я.

– Що саме ти хочеш знати? – запитав він.

– Те, що ти хочеш розповісти.

Він знизав плечима:

– Я не звик, що хтось слухає.

І ці його слова, вони якось вдарили, зачепили не відомі струни моєї душі. Бо ж я знав як це.

– Ну ось, я тут. Слухаю.

Він повільно підняв погляд, але цього разу в ньому не було нічого зверхнього. У його очах була лише втома.

– А що ти скажеш на те, якщо я не хочу щось розповідати. – промовив він.

– Я лише відповім, що тоді ще не час. – промовив я, та відкотився він столу. – Кави?

– А що якщо цей час і не настане? – тихо промовив він.

Я зробив вигляд що не почув, та відчуття жалю заполонило душу. Я повільно покотився до кавоварки, ніби саме від мого ритму руху залежав хід нашої розмови.

– Кава з цукром? Чи ти з тих, хто не підсолоджує життя?

– З одним цукром, будь ласка. – тихо, промовив він.

За кілька хвилин, каво машина просигналізувала про готовність.

– Тримай. Гаряча, як твоє его.– спробував пожартувати я.

– А ти своє, мабуть в морозилці в зберігаєш? – підколов він, приймаючи чашку.

– Моє, – засміявся я. – А нехай й так – заморожене. Розморожую тільки на державні свята або коли в гості приходять загадкові хлопці, які готують краще за ресторани. – вколов я у відповідь.

Він зробив ковток, а потім підняв брову:

– Тобто я офіційно зареєстрований у тебе як свято?

– Якщо продовжиш так готувати – можливо, навіть отримаєш окрему дату в календарі.

Його очі заграли – теплом, цікавістю, чимось домашнім. Я трохи розгубився, але не показав цього.

– Добре. – сказав він. – Тоді наступного разу я принесу десерт.

– І щось розкажеш про себе? – миттєво додав я.

– Може.

Ми ще трохи посиділи, пили каву, не вимовляючи зайвого. Після чого він піднявся, вимив чашку, та промовивши кілька слів на прощання – пішов.

Проте це, не зіпсувало мені настрою, бо ж тепер я знав, він обіцяв, він повернеться.