Раді Вас бачити!

Ілля.

Коли ми з'їли ще по одному тістечку і він попросив чай без цукру, я знову всміхнувся. Було щось правильне в тому, як він сидів за моїм кухонним столом, з напіврозкуйовдженим волоссям, з тістечком у руці, з поглядом, який не опускав очей, але й не давив. Я відчував, що втома, що стирчала в моїх суглобах з самого ранку, нарешті відступала.

– Ходімо до вітальні? – мовив я.

Лука тільки мовчки кивнув, й одразу встав, а я перевів гальма з-під коліс і обережно викотився з-за столу. Лука ні слова не сказав, але коли я трохи зачепив стілець, він швидко підійшов і, не питаючи, просто прибрав його з дороги. Спокійно, ненав’язливо. Так, ніби робив це не вперше. Я зустрівся з ним поглядом.

– Все добре. – мовив він. – Я просто звик помічати. – пробурмотів я. Ми мовчки перейшли до вітальні.

– Можеш розташовуватись, як хочеш. Я тут не строгий. Хоч на підлогу.

– Дуже велика спокуса велика. – хмикнув він, й сів на край дивану. Я залишився у візку поруч. Не було відчуття бар’єру, радше, як два крісла навпроти вогню.

Ми замовкли.

– В тебе хороший смак у музиці. – сказав він, коли в кімнаті зазвучали гітарні переливи.

– Це плейлист "не бути самотнім". – відповів я.

– Працює? – тихо запитав він.

Ми ще трохи посиділи мовчки. Він притулився плечем до спинки дивана, нахиливши голову у мій бік, й запитав:

– А ти колись боявся, що щось стане занадто реальним?

Я здивовано подивився на нього.

– Майже весь час.

– Мені здається, якщо довго мріяти про щось, то коли воно з’явиться, то мозок відмовляється в це повірити.

– Або думає, що це пастка. – кивнув я.

– Або сон. – прошепотів він.

І ми знову замовкли.

– Тут... – почав він і замовк.

– Тут? – підштовхнув я.

– Тут пахне домом.

Ці слова впали кудись у середину грудей, там, де все давно стояло пусткою.

– А що для тебе дім? – спитав я, не відводячи погляду.

Він задумався, злегка похитав головою.

– Не знаю. Може, місце, де не треба нічого пояснювати, де можеш мовчати, і тебе не тиснуть за це. Де твоя тиша не лякає інших.

Я довго мовчав.

– А твоя тиша лякала?

– Постійно. – знизав він плечима. – Особливо тих, хто хотів мене "виправити", або "врятувати".

– Я теж мовчав. – відповів я. – Мене звикли слухати лише тоді, коли я перемагав.

– І що сталося, коли ти перестав?

Я ковтнув повітря.

– Стало дуже тихо.

Він кивнув, повільно.

– Я не рятую тебе, Ілле. – тихо мовив він. – І не думаю, що ти потребуєш порятунку.

– І що буде, коли ти втомишся?

– Тоді скажу, але не зникну мовчки.

Після цих слів, в кімнаті стало так тихо, що я чув, як тріщить пластикова ручка мого колеса, яку я несвідомо стискав.

– Знаєш... – прошепотів я. – Після травми я боявся дивитися в дзеркало. Не через візок. Через погляд. Я більше себе не впізнавав. У всьому був якийсь уламок.

– Я знаю цей погляд. – відповів він. – Я теж його бачу, тільки в своєму дзеркалі.

Я підняв очі. Лука нахилився ближче. Його погляд був зосереджений, теплий, без тіні жалю. – У мене теж є уламки. Просто я їх краще ховаю. А ти чесний у своїй зламаності. І це — неймовірно сильно.

Я хмикнув.

Вечір підкрадався непомітно. Світло лампи було м’яким, теплим. Моя кава, й його чай вже давно охололи, але мені не хотілося її доливати. У нас була тиша. Не самотня, не напружена. Тиша, яку не хочеться перебивати.

Лука.

Я ловив себе на тому: що не рухаюсь, ні тілом, ні думкою. Ніби кожен мій жест, це випробування. Ще трохи, і щось обірветься, піде не так, зруйнує цей крихкий, майже домашній спокій, цю лампову тишу, що затишно вляглася між нами. Ілля мовчав, розслаблений у візку, ніби звик до цієї пози, ніби це його фортеця, але я бачив, як трохи напружено стискаються пальці. Його тіло говорило більше, ніж він сам. І я відчайдушно намагався не читати між рядків. Хотілося сказати щось легке, зворушливе, пожартувати, згадати якусь дурницю. Але слова застрягали в горлі. Я боявся, що мій голос прозвучить фальшиво. Боявся здатися нав’язливим, надто турботливим, надто видимим. Присутність Іллі була дуже відчутною. Справжньою, та якоюсь занадто теплою. Він просто був, і мені цього було досить.

Я поглянув на його руки, які сильні, та трохи втомлені. Його пальці продовжували стискати ручку, і я подумки торкнувся цього жесту. Не для того, щоб змінити чи зняти, а просто бути поруч з ним у цьому. Бути в тиші, яку він не боїться показати.

Мій чай охолов. Я навіть не помітив, коли це сталося. Хотілося сказати щось ще, про це світло, про музику, про те, як рідко зустрічаєш тишу, в якій можна дихати, але я знав, що такі речі краще не розбивати словами. Їх потрібно залишити цілими.

Після того, як я зробив ковток, у горлі залишився присмак імбиру й неспокою.

Час ішов плавно, наче хтось перемикнув хвилини на повільну прокрутку, але ж світ за вікном не зупинявся. Я відчув, як вечір починає тиснути краєчком плеча, ненав’язливо, але наполегливо.

– Якщо чесно, я не часто буваю в чиїхось квартирах. – сказав я, намагаючись усміхнутись.

Ілля скинув на мене погляд. трохи здивований, трохи стриманий. Не відповів, але куточки губ ворухнулись. Можливо, це була посмішка. Можливо, я просто хотів її побачити. Цей вечір здавався мені надто правильним, щоб бути справжнім. Надто теплим, щоб тривати довго.

– Ти не такий, яким я уявляв тебе. – вирвалось у мене. Я одразу пожалкував, але вже було пізно. – Я маю на увазі… – прошепотів я, захлинаючись словами. – Неважливо.

Ілля мовчки дивився на мене. Не зневажливо. І це було найгірше. Бо мовчазна доброта лякала більше, ніж злість. Вона роздягала.

– Мені, напевно, час. – тихо мовив я, ніби вибачаючись.

Ілля повернув до мене голову.

– Дякую за сьогодні. – додав я. – Це був гарний вечір.

Він кивнув. І я підвівся, повільно, не відводячи погляду. Щось хотілося залишити тут, частинку себе, може, або хоча б відчуття, що я справді був, що це не вигадка, не тіньова мрія. Я зробив кілька кроків до дверей, потім зупинився, не повертаючись. Не хотілося йти, але ще більше не хотілося зруйнувати щось важливе, що тільки-но починало дихати між нами.

– Дякую за чай і за те, що не вигнав.

Я вже був біля дверей, коли почув:

– Я теж не часто пускаю когось у квартиру. – його голос був хрипкий. – Особливо таких, як ти.

Я обернувся. Він не дивився на мене. І не треба було. Мені й так здавалось, що він зараз бачить мене краще, ніж я сам себе.

– Я не знаю, чи буде завтра. – прошепотів я. – Але сьогодні я радий, що прийшов.

І вийшов, несучи з собою не чай і не тістечка, а щось набагато важливіше, дотик до чужої душі.

Я зачинив двері й на мить завмер, потім зробив кілька кроків вниз по сходах. На півдорозі спинився. Притулився плечем до стіни. Іще трохи, й назад. Іще трохи, й скажу щось справжнє. Я боявся втратити той крихкий спокій, що щойно народився між нами. Боявся зламати його словами. Боявся почути: "Не приходь більше."

Вийшов надвір. Повітря було холоднішим, ніж я очікував. Тіло відреагувало здриганням, а от всередині не відбулося жодної зміни. Наче я все ще там, у його вітальні, дивлюсь, як він відвертає очі й ховає свою втому. "Дурень," — пробурмотів, сам собі, але так і не зрозумів, про кого саме. Про себе? Про нього? Про нас?

Ілля.

Він пішов. Я почув, як зачинились двері, як заскрипіли його кроки на сходах, як затих звук. Тиша знову оселилася в моїй квартирі, звична, знайома, але чомусь тепер чужа. Я залишився один. І це було не страшно, не сумно, просто дуже гучно. Я спробував поворухнути пальцями. Відчув, як вони злегка тремтять. Посміхнувся. Напруження не вийшло разом з ним. Воно залишилось тут. У мені.

Я подумав, що міг би сказати більше. Міг подякувати. На мить уявив, що міг би торкнутись. І усвідомлення того, що в мені є це бажання, ніби хвилею накрило мене. Чомусь раніше я жодного разу не розглядав цього хлопця в такому ключі. Так, я не приховував свої смаки, проте, мене рідко хто приваблював. Сьогодні ж я навіть не подивився, як він іде. Навіть не спробував утримати ту мить.

– І що тепер? – спитав, сам себе вголос.

Мовчанка не відповіла.

Я подивився на стіну. Уявив, як він стоїть там, за дверима, розгублений, мовчазний. Такий, як і я. Ми обидва щось носимо в собі. Може, схоже. Може, ні, але ми точно не говоримо про це. Я нахилив голову назад, сперся. Заплющив очі. І захотів, щоб він повернувся. Не з сумкою. Не з їжею. Просто він.

Думки про завтрашній день, та мрійлива фантазія змусили посміхатись, бо ж в них, я бачив його, та те, як ми знову будемо спілкуватись.

Вібрація телефону змусила повернутись в реальність. Поглянувши на екран, я побачив вхідне смс від Жеки – другого:

« Завтра в одинадцять, я буду в тебе»

Згадка, що спливла з кутків пам'яті. Змусила здригнутись вісім тілом: – Прийом в лікаря! Я забув його попередити. Треба це зробити. Негайно. Він же ж не вірно мене зрозуміє. Але як? Я так і не взяв його номер.

Тривога охопила серце.

Я набрав текст:

« А перенести ніяк?»

Жека – другий:

« Еммм. Це ж твій лікар. Мені звідки знати?»

Я.

« Давай пізніше поїдемо. Маю плани.»

Жека – другий:

« Друже. Я теж маю плани. Та і як би, це в твоїх інтересах.»

Я тяжко зітнув, та понуро опустив голову.

Ранок.

Світло лізло крізь штори, як докір. Я повернувся обличчям до стіни, ніби це могло його зупинити. Але час не зупиняється, як би сильно ти не впирався. Мені треба було їхати. Треба. Лікування не чекало.

М’язи напружувалися, ніби я збирався встати, а потім розслаблялись, як покараний школяр, що передумав відповідати.

10:30.

У двері подзвонили. Один короткий звук, і серце в грудях дернулося, як наляканий звір. Поглянувши на годинник, я хмикнув: – А хлопчина приїхав раніше, ніж говорив. Все ж він боїться брата. – пронеслось в голові.

Коліщата візка шаркнули по підлозі, і я обережно прочинив двері.

Подив, що охопив мою душу, змусив очі розширитись.

– Що ти тут робиш… – вирвалось у мене. – Так рано?

На порозі стояв Лука. З рюкзаком за плечима і тією самою посмішкою: м’якою, спокійною, небезпечно чарівною. Вона зламала мене за мить.

– Прийшов тобі допомогти. – сказав він, і перш ніж я встиг щось відповісти, уже ступив у коридор.

Я дивився на нього з-під лоба. Він звідкись знав про поїздку, це без сумнівів. Але як? Хто йому розповів?

– Ти звідки взагалі тут взявся?.. – почав я, але Лука підняв брови і відповів невинно:

– Я говорив тобі, що маю інтуїцію, і вона мене рідко підводить.

Після чого, він знову усміхнувся, якось по-доброму, трохи грайливо. І так, що я забув, що хотів далі запитати.

Лука.

Вечір напередодні.

– Він записаний на 12:00. – спокійно промовив Орест. – Кабінет 306. Я потурбувався про те, що Вас приймуть без черги.

Я мимо волі, стиснув край столу, й тяжко зітхнув

– Ти просив мене стежити за датами. Місія виконана. Але Лука, не розчаруйся, я не хочу потім бачити, як тобі боляче. – голос Ореста був сухим, ніби він не розповідав мені щось особисте, а просто передавав маршрут автобусу.

Я нічого не відповів. Просто натиснув "завершити виклик", не попрощавшись. Ні, не зі злості.

Сидячи на підлозі у кімнаті, спершись спиною до ліжка, я дивився на рюкзак, який був уже наполовину зібраний. І це лякало. – Не твоя справа. — прошепотіло друге я. – Але ж я не можу просто дивитись. — озвався я сам. – Зараз ти знову вигадуєш собі місію, аби мати виправдання бачити його. Хоч трохи. Хоч краєм погляду. – торочило воно. – Можеш замовкнути? — врешті прошепотів я, втомлено потерши обличчя долонями. Тиша. На мить усе затихло. Я знав, чого хочу. І знав, що буду поруч. Не для нього. Не для себе. А просто тому, що маю бути.

Сьогодні. Ранок. 10:30.

Я стояв біля дверей. У коридорі пахло кавою з сусідської квартири. Чекати не хотілось. Тягнути, тим більше. Я подзвонив. Двері відчинились. Ілля був переді мною – скуйовджене волосся, футболка навиворіт, зморщений погляд.

– Що ти тут робиш?.. — пробурмотів він, ніби не повірив власним очам. – Так рано? Я всміхнувся.

– Прийшов допомогти. — сказав я спокійно. І, не чекаючи запрошення, ступив у квартиру. «Ну-ну. Ще трохи – і сам собі повіриш, що це просто допомога». – прошепотіло всередині. Я не відповів. Бо сьогодні я тут не через слабкість, і свою залежність від почуттів. Я тут, бо йому буде важко. А я не дозволю, щоб він ішов туди сам.