Раді Вас бачити!

Лука.

Щойно я повернувся на кухню, то схопився обома руками за свою голову, наче міг фізично витягти його з себе.

– Ти божевільний?! Що це, до біса, було?! Ти його поцілував?! В ніс?! – Технічно, я його ледь торкнувся. Не перебільшуй, Ромео в паніці. – відповіло друге я, спокійно, але сука з насмішкою. – Це ненормально! Ти міг зіпсувати все! Ти взагалі бачив його очі? – панікував я. – Бачив. Прекрасні очі. Як у переляканого зайчика. Але давай чесно. Скільки ще ти збирався паритись, соромитись і мріяти, а? – дражнило друге я. – Це було занадто імпульсивно! Ми ж домовлялись. Я ж тебе благав – ніяких дурниць, поки я не буду впевнений! – причитав я. –Та ти взагалі коли-небудь у чомусь впевнений? Бо мені здається, що ні. Ти вагався навіть тоді, коли тістечка переважував. – Ага, і саме тому ти вирішив: « О, чорт з ним, піду і лизну йому ніс?!» – не витримував я. – Це був знак уваги. Тонкий, милий, не сексуальний. Ти ж вів себе, як шестикласник на побаченні. – Зате зараз, він, мабуть, сидить і думає, що я псих! Що я перескочив усі рамки! – прокричав я, зі злістю. – А хіба ми не перескочили їх ще тоді, коли ночами готували йому їжу, залишали біля дверей і тікали, мов привид зі “Спектруму”? – зі сміхом, запитало друге я. – Ти..... Та ти, просто нестерпний… – І ефективний. – зухвало перебиває друге я. – Він сидів, посміхався. ПОСМІХАВСЯ, Луко. Як дурник. Через тебе. Через нас. Так спочатку злякався, але потім ти ж сам бачив його посмішку. Тож не ний. Далі буде тільки цікавіше. – Колись, ти зведеш мене з розуму. – втомлено, відповідаю я. – Братішка, ми вже на півдорозі, а може й далі. – голосно сміючись, промовляє друге я. – Я ж боюся. – тихо шепочу в голові. Сміх другого я різко обривається: –Хіба ти не втомився ховатися? Хіба не хочеш нарешті відчути себе живим? Це твій шанс. – Можливо. Але чи зможу я це витримати? Цю близькість? – гублюся я. – Ти не сам. Я з тобою. І я не дам тобі впасти. – упевнено, відповідає друге я. – Я завжди зроблю крок уперед замість тебе, а ти можеш сховатись за моїми плечима. – Це і мої плечі, а ти це взагалі... роздвоєння моєї особистості. – пробубонів я. – Я знаю, і ти вже багато років намагаєшся МЕНЕ вилікувати. Од тільки проблема в тому, що це не можливо. І є тільки одне рішення такої проблеми як Я. Жаль тільки, що ти хлопчина з принципами. – відповіло друге я. – Не починай, я не згоден. І ти це... – Так, так. Я знаю. Проте, на протязі всіх цих років, ти потребував мене. Запам'ятай Лука ми одна чортова людина.– Я не монстр. Я це Ти тільки з яйцями.– чітко промовило друге я. Я відчув тиск його слів, і ніби вжався в не існуючи стіну. Він завжди так робив, коли я намагався вставити йому мізки. Зітхнувши я пробубонів: – Ну, й що тепер мені робити з тим всім, що ти накоїв? Як мені виправити це? Друге я не змусило чекати на відповідь: – Просто будь собою, точніше, трішки сміливішим собою. Врешті-решт, це найкраще, що ти можеш дати. – Все. Досить. Я беру кермо назад. – не витримав я. Друге я (розлігшись десь на уявному дивані): – О, нарешті. Браво, мій герой. – Я серйозно. Я не хочу, щоб він відчував тиск. – прокричав я. Друге я (іронічно): – А, ясно. – Замовкни! Я спробую усе зробити правильно. Я сам. – кипів уже я. Друге я (із показною втомою): – Ну гаразд. Відступаю. Але, якщо ти знову зависнеш, мов завантаження Windows 98, я повертаюсь. І цього разу цілую не в ніс. – Ти все ж безнадійно хвора частина мене. – з тяжким видохом промовив я. Друге я розсміялось, та відповіло: Я, це єдина частина, яка хоч щось рухає вперед, бджілко. Бо ти не зробиш ані кроку, доки не отримаєш божественне одкровення зі знаком «можна». – Замовкни, я сказав! – я стиснув щелепи, відчуваючи, як тиск в голові наростає, як кров пульсує в скронях. – Це не правильно. Він не знає, хто я. Це обман. В кінці кінців, це насилля. – Насилля?! – обличчя в моїй уяві скривилося в театральному обуренні. – Ти зараз серйозно? Ти не трахнув його, щоб так паритись. – Мовчи… – вже тихіше, хрипло. Я буквально трясся. – Я не хочу, щоб він боявся мене. Щоб відчував, що щось не так. – О, я думаю він уже помітив, та відчуває. Я втиснувся у стіну, витріщившись у порожнечу. – Я більше так не можу. – прошепотів я. – Я не хочу бути тобою. – І все ж, я тут. Бо коли потрібне справжнє рішення, ти випускаєш мене. І я дію. Ну, а тепер побачимо, що ти вмієш. Але якщо почнеш знову мямлити, я тебе вимикаю. А тепер, нумо, покажи клас, майстер емпатії. Я дивлюсь.

Відкривши кран, я намочив обличчя. – Мабуть слід повернутись та прояснитись. – пронеслося в голові. Друге я нарешті мовчало.

Йдучи назад до вітальні, на негнучких ногах, я прокручував сценарії: від самого жахливого, де, Ілля виставить мене за поріг, до самого неймовірного – в якому хлопець відповість мені взаємністю. Так, так, людоньки, я ще той фантазер – недарма ж ігри створюю.

Коли я увійшов, Ілля сидів обличчям до столу і з навушниками на голові.

На секунду мене закортіло підійти до нього з-за спини і, та закинувши його голову, смачно впитися в губи. Я стряхнув головою, бо ж знав, що ці картинки – провокації мого другого я.

– Ілля... – натягнутим голосом, позвав я.

Відповіді не було.

Я підійшов, та поклав руку йому на плече.

Він смикнувся, і через кілька секунд, повільно знав навушники, та озирнувся.

– Послухай.. – почав я свою невпевнену промову. – Я переборщив. Я знаю. Мабуть, для тебе це було дивно.

Ілля не відповів, лише дивиться в очі так уважно, що в мене почали тремтіти коліна.

– Але я не жартував, коли сказав, що можу приготувати щось. – спробував я пом'якшити тему розмови.

Ілля здивовано покліпав.

Зробивши крок назад, я сів на диван і опустив погляд.

– Я можу зникнути, якщо це надто. Справді. Але. Я більше не хочу ховатися. Мені просто добре з тобою. Навіть коли ти бурчиш. Або мовчиш. Або дивишся, ніби зараз мене вб’єш.

– О, давай, ще щось, серце моє емоційне. Бі-ль-ше драми. – з іронією промовило друге я.

Ілля хмикнув, та врешті відповів:

– Я не збираюсь тебе вбивати. Хоча після "гарного хлопчика" – думка промайнула.

Після цих слів я не знайшовся з відповіддю.

– Ну, скажи вже хоч щось. – пробурмотіло друге я. – Що? – не знав я. – Тільки не мели дурниць, а кажи щось путнє, що не буде звучати як вибачення перед табуреткою. Мовчання затягувалось. Шестерні тихо поскрипували в голові. Друге я – тріумфально, з хрустом пальців: – Ну все. Досить. Я повертаюсь. Дарма надавав тобі кермо. Навіть на п'ять речень не вистачило. – Ні, зачекай! Я просто думаю.– прокричав я в голові. – Е ні, рідненький, ти зависаєш.

Я різко підняв погляд та зустрівся з очима Іллі. Розслабивши плечі, я вільно розсівся на дивані, і промовив: – Ти знаєш, коли я казав "гарний хлопчик", я мав на увазі "непереборно милий пес із очима, в яких можна втопитись".

Ілля від здивування, аж рота відкрив.

– Боже. Навіщо? За що? Що ти робиш?! – прокричав я в голові. – Показую майстер-клас. Дивись, вчу тебе. Після чого друге я продовжило свою тираду в голос:

– Якщо що, я можу готувати, ворчати і страждати. Все включено. Але попереджаю – торкаюсь носів без того самого попередження.

Ілля кліпнув раз, потім другий. І раптово засміявся. Та так сильно, що схопився за живіт, а потім промовив:

– Ти, звісно, ідіот, Лука, але...

– Але симпатичний, так, Ілля? – перебило його моє друге я.

– Можливо, навіть занадто. – промовив Ілля, дивлячись мені в очі. І в цьому погляді вже не було й ноти сміху.

– І знову перемога. Можеш подякувати пізніше! – промовило моє друге я та повернулось в кутки розуму.

Я видихнув. Та швидко зібравшись, затараторив:

– Вибач, можливо це був просто імпульс. Якщо що, то я спробую, щоб це не повторилось.

І знову округлені очі та здивований погляд.

– Тобі не здається, що ти якось занадто різко змінюєш свої слова?

– Що? – розгубився я.

– Добре, Лука, забий та забудь. Імпульс? Ок. Я його пережив. От якби ти в губи поцілував, то зараз вже б викликав швидку. – промовив він, та посміхнувся.

Тепер здивування застигло на моєму обличчі.

– Ооо, хлопець не лише красивий, а й з гумором! Він ідеальний. Бери. Прямо зараз. На руки. І в ліжко. – промовило друге я.

Я видихнув.

– Дякую, що допомагаєшь вийти з ситуації, з сухою репутацією, і за те, що не вдарив мене.

– І чому це я мав тебе бити? А хто тоді буде готувати? – відповів він, та кивнув в сторону кухні. – Я не вмію. А щоб дозволяти собі щось таке смачне, як готуєш ти, то точно треба заробляти більше, ніж я.

– Дякую. – відповів я, та підвівся.

– За що? – запитав він.

– За комплімент та здоровий глузд.

– Ой, не бреши хоча б собі. – почало, друге я.– Ти хотів сказати: “дякую, що ти є”, “дякую, що ти усміхнувся”, “дякую, що ти взагалі існуєш”. Але ж ні – ми сором’язливе печиво. На мить я закрив очі, та взмолився: – Дай мені хоч десять хвилин без тебе… – Окей, я мовчу. – відповіло друге я. – Але тільки тому, що мені самому цікаво, що з цього вийде.

Ілля.

Я сидів, і не розумів, що зі мною відбувається. Серце калатало так, ніби зараз, я мав провести вирішальний кидок. Стиснувши долоні в кулаки, я хотів щось сказати, коли в цю секунду, очі Луки відкрились, і він запитав:

– Що?

– Думаю, про твій імпульс. – не розуміючи чому, але саме так відповів. – І про своє бажання. – Про яке ще бажання? – тремтячим голосом, перепитав він.

– Побачити, як ти будеш поводитись, якщо я зроблю щось таке ж імпульсивне.

Тиша. Пауза. В голові завили сирени. Секунда не контролювання тіла, і ось, моя рука вже тримає його зап'ястя. – Наприклад… отак.

Лука голосно дихнув, але не відсмикнув руки.

– Ну, як тобі? – зібравшись, запитав я.

– Думаю… ще раз, і я помру. – відповів він

Ці слова, остаточно зірвали гальма. Я нахилився ще ближче, та прошепотів:

– Не хвилюйся. Наступного разу буде гірше.

– Це погроза? – з натягнутою, нервовою усмішкою, запитав він.

– Це попередження. – відповів я, та відпустив руку.

– Я… Я піду готувати. – пробубнів він, піднявся з дивану, й швидким кроком направився в сторону кухні.

– Лука. – крикнув я.

Він озирнувся.

– Так?

– Якщо що, не стримуй імпульси, мені це подобається. – промовив я, та взявши навушники знову їх одягнув.

І я не збрехав. – Так, я зробив це, я натякнув йому про те, що маю симпатію. Тепер хід за ним. – подумав я, та повернувся до гри.