Раді Вас бачити!

Ілля

Він знову відвернувся до плити, але тепер його рухи стали трохи повільнішими, обережнішими, ніби він обмірковував кожне слово, яке ще не вимовив. Я бачив, як напружуються його плечі, як лопатки під тонкою тканиною футболки піднімаються і опускаються в такт подиху.

– Ілля… – його голос прозвучав так тихо, що я спершу подумав, що це мені здалося. – Це страшно, знаєш? Мати ключі. Не до дверей. До тебе.

Я ковтнув повітря, і воно враз стало гарячим, наче ковтнув полум’я.

– То, може, тобі краще їх повернути? – я зробив невпевнений крок у його бік, не відводячи погляду. Він не озирнувся, лише кинув через плече коротке:

– Ні. Я їх не віддам.

Я зупинився позаду нього, достатньо близько, щоб відчути його тепло. І ця відстань, коротка й водночас нескінченна, почала пекти сильніше, ніж будь-яка прямий дотик.

– Лука. – я вимовив його ім’я повільно. – Я вже роблю помилки, але якщо ця, одна з них, то, мабуть, я готовий помилятися.

Він завмер. І на мить мені здалося, що він просто залишить все як є, знову сховається за тишею та своїм вічним «угум». Але замість цього він обернувся. І в його очах було те, що важко підробити: рішучість, змішана з тим самим страхом, про який він щойно говорив.

– Тоді ти готовий впасти? – спитав він.

– Лише якщо ти впадеш разом зі мною.

Він посміхнувся. Небезпечно. Якось занадто впевнено. І знову зробив крок уперед.

– Я не люблю падати. – сказав він тихо. – Але, можливо, з тобою, я зможу не боятися висоти. Моє серце вдарило так сильно, що я майже не почув, як шурхотить ніж по дошці. Він уже знову повернувся до овочів, наче нічого не сталося, але в його плечах більше не було тієї скутості. І навіть тиша тепер звучала інакше, не як стіна, а як міст, по якому ми обережно йдемо один до одного.

– Лука. – я затримав подих. – Якщо колись відчуєш, що хочеш переступити поріг, то зроби це. Без попередження.

Він не озирнувся, але я побачив, як його пальці трохи сильніше стиснули ніж, а губи ледь помітно смикнулися в усмішці.

– Тоді не зачиняй двері. – відповів він. – Бо я не попереджаю двічі.

Вечір опустився непомітно, і квартира наче потонула в теплій напівтемряві. Лише світло з кухні розливалося м’якою плямою по підлозі коридору. Я все ще стояв біля дверей, слухаючи, як тихо шкварчить щось на сковороді.

– Сідай. – кинув Лука, навіть не піднімаючи голови. – Ще трохи, і буде готово.

Я рушив до столу, але навмисно пройшов повз нього настільки близько, щоб відчути запах його шкіри, змішаний з ароматом спецій. Мені здалося, він ледь напружився, проте не відступив.

– А ти завжди такий господар? – спитав я, сідаючи.

Він знизав плечима:

– Я просто люблю, коли все під контролем.

– Тобто я зараз, під твоїм контролем? – підкинув я, і наші погляди перетнулися.

– Може. – сказав він після паузи. – Але ж ти сам дозволяєш.

Він поставив переді мною тарілку і сів навпроти. Ми їли повільно, і я відчував, як напруга тільки міцнішає, бо кожне слово, кожен рух були надто обережними.

– Лука. – я поклав виделку і сперся ліктями на стіл. – Ти ж розумієш, що з такими темпами ми до «по-п’яте» дійдемо років за десять?

Він усміхнувся, але в очах блиснуло щось більше, ніж просто жарт.

– Може, наше «по-п’яте» не в плані часу, а в плані сміливості. – промовив він, та стис плечима.

Я не відвів погляду.

– Тоді, можливо, пора почати грати швидше?

Він опустив очі в тарілку, але кутик його губ залишився піднятим.

– Обережно, Ілля. Я ж попереджав, що не попереджаю двічі. І в ту мить я зрозумів: ми обидва вже зробили крок, і тепер лише питання, хто наважиться поставити ногу на наступну сходинку.

Лука

Його погляд тримав мене на місці сильніше, ніж будь-які слова. Рішучість у ньому була гостра, але водночас крихка, наче він тільки-но зважився ступити на тонкий лід. Я хотів щось сказати, пожартувати, відвести розмову вбік, але язик уперто лишався за зубами. – Що ти робиш? – шепотіло моє друге я. – Він дає тобі ключі. Ключі, Лука. Тобі. Це сигнал, а не просто метал. Я відчував вагу ключів у кишені: вони тиснули, гріли, нагадували про себе. Це була не просто металева дрібниця, а шматок його світу, який він добровільно віддав мені. І я не знав, чи готовий тримати його в руках так, щоб не розчавити.

– Ти ж розумієш. – нарешті видавив я, коли в тарілці майже опустіло. – Що такі речі вони змінюють правила.

Ілля лише злегка підняв брову, але мовчав.

– Я не завжди вмію грати по чужих правилах. – продовжив я тихіше. – Та й свої часом ламаю. Його губи сіпнулися у ледь помітній усмішці, а я вже не міг визначити, чи він мене підштовхує, чи випробовує. У кухні пахло м’ясом і чимось солодким, але цей запах змішувався з іншим, з теплим, живим, від якого ставало неспокійно.

– Лука. – він нахилив голову трохи вбік. – Я не даю ключі, щоб замкнути тебе.

Я відчув, як всередині щось зрушилось.

– І якщо я зайду без стуку?

Він усміхнувся ширше.

– Тоді я просто скажу «нарешті».

Його впевненість була небезпечною, але, мабуть, саме вона й змусила мене залишитися на цій кухні довше, ніж я планував.

«Нарешті» – це слово повторювалося у моїй голові, наче новий ритм, що зливався з моїм серцем.

Я знав, що сьогоднішній вечір, та завтрашній день міг стати переломним, але він вже починався з обмежень.

– Ого. – підсміювалося друге я. – Плануєш після такого, зникнути? Може надаси хлопцю хоча б крапель пояснень? – І що я йому поясню? Що я розробник гри в яку він залипає днями, і завтра в мене онова? – зі злістю, запитав я. – А чому ні? Так в лоб і скажи: Я напівдохлий кіт. Я глибоко вдихнув. – Ні. Я просто не можу йому це сказати. Це ніби зрада якась. – Ахах, і в чому вона полягає? А почекай, я знаю, в тому що ти тепер сидиш і розмірковуєш, як відмовитися від того, що по-справжньому хочеш? Друже, та це ж класика. – сміялось друге я. – Просто у мене справді не буде часу. Потрібно бути повністю зосередженим. – виправдовувався я. – О, ні, це серйозно. Весь світ гри у тебе на плечах. Так і скажи, що ти напрудив у штанці, а зараз знайшов собі виправдання, як потягнути час. Ми обоє знаємо, що твоя онова завжди проходить гладко. Тим паче, ти все приготував. І як завжди, твої справи закінчаться десь о шості. То чому ти тягнеш кота за крашанки, і в голові подумки взагалі завтра не прийшов. Я зітхнув. Це друге я завжди знало, де натиснути. – Просто завтра я не зможу. – повторив тихо. – Потрібно викластись на повну. – Викладайся, Лука, але не програй собі. Я дивився у порожнечу, як сказати йому, що я боюся не програти, а боюся відкритися занадто сильно?

За годину.

– Ти йдеш? – запитав Ілля, зазираючи мені в оі. Цей погляд був настільки відкритим, що я буквально бачив, як він навіть не намагається приховати свій сум.

– Так. – відповів я.

– Мабуть це правильно. Тобі варто подумати. – промовив він, ніби заспокоюючи, чи то мене чи самого себе.

Я кивнув, та вийшов за двері. В душі все стискалось, та я не дозволив собі озирнутись, бо я знав, якщо зроблю це, то вже не піду.

Ілля.

Наступний день.

Ранок розпочався тихо. Я сидів на дивані, дивлячись у порожнечу перед собою. Мене не полишало відчуття, що щось не так. Лука не прийшов. Телефон мовчав. З кожною годиною чекання серце все сильніше стискалося. Я знову й знову поглядав на екран, сподіваючись побачити його ім’я, повідомлення, хоч би якийсь знак.

Бажаючи відволіктись, я увімкнув комп'ютер, прогрузив гру: « Технічні робити» – висвітилось на екрані. – О, я й забув.

Поглянувши на годинник, я зрозумів, що вже чотирнадцята. Це на дві години більше, ніж той час, коли він зазвичай приходить. – Невже налякав, невже відштовхнув. – пронеслось в голові.

Взявши милицю, я не твердою ходою попрямував до душу. Вода завжди знімала напругу, та заспокоювала мене. Роздягнувшись, я зробив крок. Теплі струмені обволокли тіло. Я видихнув, перед очима заграла посмішка Луки. – І чому ти не прийшов, І що далі з цим робити? – розмірковував я. Удар кулаком в стіну, втрата рівноваги, падіння, різкий біль у нозі.

– Сукаааа. Як болить. – прокричав я.

В нозі пульсувало, ніби ще одне серце билось саме в ній.

Поглянувши на телефон, я тяжко зітнув. – І кому я зателефоную? Друзі в турі. Рідних немає. А він. Чи він підніме слухавку?

Біль наростала. Рухи ставали менш впевненими.

Дотягнувшись до телефону, я розблокував його, та давши собі уявного ляпаса, набрав всього два слова, після чого натис кнопку – відправити.

Лука.

День гавно. Я сидів в офісі, та звівши брови до перенісся спостерігав за тим, як в гру загружається останнє оновлення.

– І чому так довго? – промовив я голосніше, ніж хотів би.

– Чому довго? – здивувався Орест. – Як завжди.

Я нервово постукував пальцями по столу. – О, хлопче, тобі б заспокійливе пропити. – глузувало друге я. – Йди до біса. – відповів я. – А це мені подобається. Ти став ніби живішим. Я хотів послати його ще раз, коли в моїй кишені завібрував телефон.

Коли я дістав його, та побачив те, про що він хотів мене повідомити, то серце завмерло.

На екрані висвітилось смс від Іллі, яке складалось з двох слів: « Мені боляче.»

– О, як сентиментально. Але так мило. – промовило друге я. Я ж в свою чергу не побачив нічого милого, в моїх думках ці слова прогарчали ніби сирена про допомогу.

Піднявши погляд. Я зустрів стурбовані очі Ореста:

– Все добре? Ти якось різко зблід. – промовив він.

Я не відповів. Лише потягнувся, та натиском на мишку, зупинив загрузку.

– Вибачтесь перед гравцями. Онови сьогодні не буде. – промовив я, піднімаючись.

– Що відбувається? Як не буде? – знервовано запитав Орест.

– В мене є невідкладні справи. Ключі. – промовив я, та протягнув руку.

Орест кліпнув, проте не заперечував.

Друге я потерло в долоні.

Чи говорив я вам, що колись моє друге я, змусило здати мене на права, а потім купило спортивну машину. Ні? Тепер говорю. На цій машині їздить Орест, я ж боюсь її як самого пекла.

Я взяв ключі, та промовив подумки: – Твій вихід, але тільки на час шляху до Іллі. – О, так. Дякую і повинуюсь. – промовило друге я. Я ж тяжко зітнув, та всівся в закутках свого розуму, міцно заплющивши очі.

Ілля.

Відчуття часу в ванній кімнаті змінилися. Кожна хвилина тягнулася мов у тягучому меді, а біль у нозі не давав мені рухатися. Коли ж нарешті почувся тихий стукіт у двері, серце стиснулося від надії. «Лука?» – прошепотів я, ледве стримуючи біль. Двері різко відчинилися, гепнувшись об стіну, і він увійшов. Я чув як він бігає від кімнати до кімнати.

– Я тут. – спробував прокричати я.

Він увірвався у ванну. Його очі миттю зупинилися на мені, а потім він різко відвернувся. Взявши рушник, він ніби вагаючись розвернувся, та дивлячись мені в очі, накрив мою оголену п'яту точку. Не сказавши ні слова, він підняв мене обережно на руки, ніби боячись зробити ще гірше. Тепло його дотику проникало крізь холод і біль. І я на мить відчув себе дитиною. Стало так радісно й спокійно.

– Ти тут, ти прийшов. – тихо промовив я.

– Невже я міг вчинити по іншому. – спокійно, відповів він.

І в цю мить, хоч нога пекла і кожен рух був мукою, я відчув, що десь всередині все ж світлішає. Бо поруч є той, хто не покине, навіть коли біль стає нестерпним. Опустивши голову йому на плече, я прикрив очі, насолоджуючись такою зненацькою, вкраденою мною – близькістю.