Раді Вас бачити!

Ілля.

Після його відходу квартира ніби знову опустіла, але цього разу вже не тиснула. У повітрі залишився аромат кави. Я ще кілька хвилин просидів на кухні, вдивляючись у чашку, яку він вимив і поставив на сушарку. Здавалося, в ній збереглося тепло його долонь. Він залишив за собою тишу, але вона не була більше порожньою. Вона несла у собі очікування. Він повернеться. Я відчував це з тією ж впевненістю, з якою дихаєш, навіть не помічаючи. Я переїхав у вітальню, увімкнув музику на фоні, це було щось спокійне, інструментальне. І зловив себе на думці, що вперше за довгий час мені не самотньо. Замість того, щоби лягти або відволіктись грою, я потягнувся до телефона, відкрив пусту нотатку й написав: "Дякую за вечерю. Я майже нічого про тебе не знаю, і не знаю, чому ти залишаєшся. Але якщо прийдеш знову – я буду чекати." Зберіг. Без імені, без адресата. Іноді слова, це крик у темряву, який хочеться промовити, навіть якщо ніхто не почує. Я поклав телефон, заплющив очі й всміхнувся. Ненадовго, майже непомітно, але щиро.

Лука.

Щойно за мною зачинилися двері, як я впав на сходинки. Ні моє тіло, ні душа вже не витримували такої напруги.

Я сидів на сходах і не міг змусити себе зрушити з місця. Усередині мене все горіло радістю. Такою, що не вміщалася в грудях. Вона била в скроні, стрибала десь у животі, заколювала в кінчиках пальців. Він сказав, що чекатиме. Він усміхався. Він пив каву зі мною.

– Ну все, це край. Ти ж тепер офіційно: "він на мене усміхнувся". Орден видати? – прошипіло моє друге я, в’їдливо, з притиском. А мені було байдуже.

Я підхопився, мало не перечепившись через власну ногу, і помчав додому, ніби мені знову було сімнадцять. Ніби я тільки-но отримав своє перше "так" на освідчення.

Двері зачинилися, а я вже нишпорив по кухні, відкриваючи полички, перевіряючи борошно, цукор, какао. – Боже, та я ж не пік нічого вже сто років, але сказав – десерт. – пронеслось в голові. І не просто так, а для нього. Я натягнув фартух, увімкнув світло над плитою і відчув, як на душі стало тепло. Кожен рух, кожен міксинг тіста здавався ритуалом. Я хотів, щоб було ідеально. Щоб він знову всміхнувся, щоб назавжди запам’ятав смак.

Пальці липли від шоколадної маси, годинник перевалив за першу ночі, але я не зупинявся. То не вийшло, то не досконало, то я хотів інакше. – Ну все? Чи, може, на коробку серця наліпиш? – бубоніло друге я. Десь о третій, я витер лоба рукавом, та уже задоволений результатом, акуратно переклав тістечка до коробки, поклав усередину записку. Довго думав, що написати, і зрештою залишив лише одне слово: "Щиро."

– Ну-ну. Ще б блискітками обсипав. Хоча. Знаючи тебе, не тримай я тебе при розумі, ти б і це зробив. Ти офіційно божевільний. – мовив голос у моїй голові. – Чорт, та ти навіть зважив порції наче сертифікований кондитер.

Я кинув на нього погляд, у дзеркалі. І побачив себе з патьоками шоколаду на фартусі, розкуйовдженим волоссям і божевільною іскрою в очах. Я вичавив з себе криву посмішку. –Хоч хтось із нас має сертифікат.

– Ой, глянь на себе. Принц на білому міксері. Уперше за пів року руки з дупи дістав, і все заради хлопця, який досі окрім імені нічого про тебе не знає. Романтично? Ні. Жа лю гі дно. Я проігнорував. Саркастичне "я" могло йти до біса. – Слухай, а давай змінимо напис: "Твій навіки, ідеальний кухар". Я не відповідав. Я мовчки загорнув коробку в новий крафтовий папір, пов’язав стрічку. – Ну от, а міг просто сказати: “Я той ідіот, що стежив за тобою, тепер годую тебе, ночами не сплю, і зараз готовий скинутись у вікно, бо ти усміхнувся.” – з усміхом, промовило друге я. Я стиснув щелепу.

– Слухай, давай по-чесному. – знову завівся мій внутрішній гад. – Ти не рятівник. Ти просто хлопець, який готує десерти, бо боїться сказати "я тут". І що далі? На коліно впадеш з макаруном? Я захлинувся сміхом. І майже заплакав.

Ранком, я все поривався піти як можна раніше, але крихти гідності не дали мені так вчинити. І я прийшов вчасно, як нормальна людина. Ну, майже. Пальці стискали коробку до болю. Крок за кроком – до дверей. Серце билося, як шалене.

Набравши повні груди повітря, я постукав. Тиша, але короткотривала, двері прочинились. І він був там. Волосся скуйовджене, футболка, яка чомусь змусила моє горло пересохнути.

– Привіт. – сказав я, майже шепотом. – Я приніс...

– Десерт? – усміхнувся він.

– Ну, не ялинку ж. – промовило друге я.

Я простягнув коробку.

– Сам пік? – запитав Ілля, опустивши погляд.

Я стиснув плечима, та кивнув.

– Дякую. – промовив він.

– Ну все. – зашипіло друге "я", – Скажи ще "на здоров'я" і стрибай із вікна від радості, поглянь воно якраз в нього відчинене. Герой дня. Не можу більше на це дивитись.

– Заходь. – сказав він, відкочуючись назад. Я ступив через поріг. І світ, здавалося, на мить зупинився. Він оволодів моїм тілом.

– Якщо вже приніс, то давай чаю поп'ємо. – промовив Ілля.

– О, як мило. Я майже відчув себе очікуваним. – криво всміхнувся я, заходячи й притримуючи двері ногою.

Ілля озирнувся, та поглянув на мене зі здивування. – Ну, що ти робиш? – прокричав я, в голові.

– Сідаєш? – кивнув він на стілець.

Я мовчки сів, та почав з цікавістю спостерігати за тим, як Ілля розгортав коробку.

– Дивись, щоб не розчарувався. Якщо це черговий банановий кекс, клянусь, я встану і піду. – спробував пожартувати він, розв’язуючи стрічку, але ж моє друге я, геть цього не оцінило

– То ти все ж можеш ходити? – з іронією промовило воно. – І якого дідька я тоді в ці пасочки грав?

Його брови зійшлись до перенісся. Я бачив, як він розгубився, можливо навіть занервував. – Відвали – прокричав я, що є сили. І друге я – відступило.

Я вдихнув на повні груди, та проторохтів:

– Вибач, не вдалий жарт.

– Є трохи. – все ще розгублено, відповів він, та відкрив коробку.

Побачивши її вміст, Ілля спершу нічого не сказав. Просто дивився. Я вже встиг змінити кілька версій сценарію в голові: від «гидливо скривиться» до «попросить винести на смітник». Але він усміхнувся.

– Це виглядає надто добре. Майже як покупне. – сказав він, торкнувшись одного з тістечок кінчиками пальців.

Я не відповів, бо зловив себе на тому, що просто дивлюся, як він дивиться. Як обережно тягнеться до смаку, ніби боїться зіпсувати його ще до першого укусу. Він узяв одне. Надкусив. І видихнув.

– Серйозно? – прошепотів він. – Це. Це дуже смачно.

– Я старався, – пробубонів я, опустивши погляд на стіл. – Ну, ти просив десерт. Я – приніс. Mission complete.

– І що тепер, ти зникнеш до наступного прохання?

Я підняв очі.

– Якщо хочеш, можу не зникати. – сказав я, тихо, майже нечутно.

– А якщо я не знаю, чого хочу? – він відкинувся назад, і поставив коробку на стіл. – Якщо я не розумію, що робити з людиною, яка пекла тістечка посеред ночі, задля того, щоб я за десять хвилин їх з'їв.

– То можеш просто їсти. І не думати про це. – відповів я.

– Лука. – раптом промовив він. – Я не хочу, щоб ти думав, ніби я якийсь проєкт. Я не слабкий. Просто втомлений, і трішки зламаний.

Я кивнув.

– Та і я не рятівник. – з гіркотою відповів я. – Просто дурень із фартухом.

Він усміхнувся.

– Дурень із фартухом – це звучить, як титул.

Я розумів, що за всіма цими жартами, ховається його напруга. Я відчував, що мені потрібно піти, та припинити це знущання над ним, але ж ноги не слухались, а тіло задерев'яніло.

– А знаєш. – він тихо мовив. – Ти не такий дурень, яким хочеш здаватися.

Я смикнув плечима.

– Це просто дуже глибока маскувальна операція. Витончене мистецтво самознищення з елементами кондитерської справи. – відповів я, нервово посмикуючи ногою.

– І ти не хочеш, щоб тебе хтось розшифрував?

Я ковтнув повітря, уявно перекидаючи всі внутрішні запобіжники.

– Хочу. – зітхнув я. – Але тільки не сильно й не раптово. А то зламаюся, як той міксер в третій ночі.

Його усмішка на мить стала ширшою, а потім вщухла, як вогник, якому подули в спину. Він поглянув на коробку з тістечками, потім на мене. І, наче вагаючись, подав мені одну з порцій. – Спробуєш?

Я взяв. Він чекав на реакцію, ніби я був суддею в кулінарному шоу. Надкусив. Замружився.

– Господи, який жах. Хто це зробив? Йому точно не можна довіряти піч.

Ілля засміявся в голос. Сміх вирвався з нього раптово, без дозволу, майже з болем, але живим. Таким живим, що аж у мене в грудях щось клацнуло.

– Ну і дурень. – сказав він, усміхаючись, але вже ніжно. – Залишайся. Якщо хочеш.

Ілля.

Я сам не повірив, що сказав це. Мовив тихо, без напруження, без звичних масок. Просто захотів, щоб він був тут, а може не він, може мені просто не хочеться бути одному.

Лука подивився на мене – очі в нього стали більші, кругліші, і я ледь стримався, щоб не засміятися з того переляканого здивування. Наче я щойно запропонував йому одруження.

– Я… – пробурмотів він і закляк із тістечком наполовину в роті.

– Так, саме ти. – підкинув я брову. – Людина, що зависла між тістечком і вічністю. Залишайся, поки тебе не знудить або від мене, або від солодкого.

– Обидва варіанти звучать як фатальний фінал. – відповів він, сівши трохи ближче.

– Але. Добре.

Я нахилився вперед, сперся ліктями на коліна, одне з них все ще нило, і подивився на нього.

– Знаєш. – сказав я. – Я думав, що якщо ще раз побачу чиюсь жалість в очах – розіб’ю найближчу вазу, або об вікно, або об голову власника погляду.

– Дякую за попередження. – Лука криво всміхнувся. – У мене є захисні окуляри, про всяк.

– Та ні. Ти не дивишся так. Ти… – я замовк, не знаючи, як закінчити.

Він нахилив голову на бік.

– Я просто той, хто приносить їжу й десерти, поки інші приносять кволі побажання "одужуй"?

Його погляд опустився в коробку, а пальці ковзнули по краю паперу. – Я теж ламаюся, Ілля. Просто тихо, щоб ніхто не почув.

Я мовчав, бо що тут скажеш? Тільки кивнув, і ми обидва втупилися в коробку, ніби вона могла пояснити нам світ.

– У тебе є ще якісь фірмові десерти, крім "розмови, що ранять, але лікують"?

– Я можу спробувати будь що. – відповів він, і стис плечима.

Я засміявся знову. Нарешті я відчув, що почався новий бісовий день. І це було вже щось.

Автору є що сказати: Любі мої, я бачу, що ви читає, проте геть не маю зворотного зв'язку. Невже, історія настільки прісна, що не викликає у вас бажання написати хоча б кілька слів мені для розуміння. Дякую. Чекаю на вас, в наступних розділах. Мур, мяу, Ваша Міріада