Раді Вас бачити!

Ілля.

Лука підтримав мене під руку й ми повільно ввійшли у приймальне відділення. Всередині пахло ліками й свіжою фарбою, а холодне світло ламп ще більше підкреслювало бліді обличчя людей у черзі. Я стиснув щелепи, не дуже хотів показувати, що нога болить з кожним крок.

– Сідай. – наказав Лука, опустивши мене на стілець. Його тон не залишав простору для заперечень.

– Та я нормально… – почав було я, але його погляд змусив мене замовкнути.

Медсестра швидко оформила направлення й ми опинилися в кабінеті. То й самий лікар, оглянув ногу, натиснув у кількох місцях і нахмурився.

– Добре, що привезли відразу. Повторного розриву немає, але зв’язки серйозно потягнуті. І чому тобі хлопе, так не везе? – він зітхнув, дивлячись на мене поверх окулярів.

– І що тепер? – запитав я.

– Все за старою схемою. – відповів він.

– Тобто – відпочинок, массаж і все? – запитав я, ніби сподіваючись, що він скаже щось інше. – Саме так. Якщо будете слухати поради – загоїться без наслідків. Якщо ж ні можете залишитися з проблемами назавжди.

– Я вже все це чув.

Він кивнув, і в цю мить я відчув руку Луки на плечі. Вона була тепліша за будь-які слова.

– Дякуємо. Ми вас почули. – його голос був твердіший, ніж я очікував. – Ілля буде виконувати все, що ви сказали.

Я повернув голову й зустрів його погляд. У ньому було стільки впевненості, що я майже повірив у цю просту фразу: «буде виконувати». Коли ми вийшли з кабінету, Лука все ще не відпускав мене.

– Ну що, герой, ходімо додому. – промовив він із легкою усмішкою, ніби намагаючись розрядити атмосферу. Я пирснув, але всередині щось все одно стискалося.

– Ти аж занадто щасливий з цього діагнозу. – пробубонів я.

– Щасливий, що це не гірше. – відповів він серйозно. – А от ти виглядаєш так, ніби тобі кінець світу оголосили.

Я хотів заперечити, але слова застрягли в горлі. Бо він мав рацію. Ми повільно вийшли на вулицю. Холодне повітря після лікарні обпекло легені, і я втягнув його з полегшенням. Лука мовчав, але не відпускав мене ані на крок. Його долоня на моєму лікті була наче наручник, і водночас, як якір.

– Ти надто опікаєш мене. – я спробував пожартувати, та голос прозвучав хрипло.

– Хтось же має. – відказав він, навіть не глянувши в мій бік.

Я закусив губу. Хотів кинути ще якусь дотепну репліку, але в голові знову сплив голос Ореста. Його різкість. Його «яке в тебе може бути особисте?». Я стиснув зуби, бо відчуття було таке, ніби він має на Луку більше гараздо більше прав, ніж на перший погляяд.

– Це завжди так у вас? – вирвалось у мене.

– Що саме? – Лука на мить кинув на мене здивований погляд.

– Дзвінки. Тон, ніби він твій начальник і батько одночасно. – промовив я, та хмикнув. – І ти, як слухняний хлопчик, виправдовуєшся.

Він зупинився. Я відчув, як його рука напружилась, але не забралася.

– Орест. У нього такий характер. – промовив він обережно. – Я з ним давно працюю. Він може бути різким, але він завжди тримає все під контролем.

– А тобі це подобається? – спитав я, і сам не зрозумів, звідки у голосі стільки гіркоти.

Лука завмер на секунду, а тоді подивився просто в очі.

– Не знаю. – тихо зізнався він. – Але точно знаю одне: якби я не поїхав за тобою, то не пробачив би собі.

Його слова, такі прості й прямі, вдарили сильніше, ніж будь-яке знеболювальне. Я відчув, як серце різко відгукнулося. Хотів відвести погляд, але не зміг. Його очі, втомлені, напружені, все одно світилися дивною відданістю. Я проковтнув клубок у горлі.

– Лука… – почав я, але тут же збився.

– Що? – він нахилився ближче, ніби боявся пропустити навіть шепіт. Я зітхнув і замість відповіді зробив крок, дозволяючи йому ще раз підхопити мою вагу.

– Доведеш мене додому, і вважай, що місію виконано. – прошепотів я, намагаючись сховати все, що нуртувало всередині, за напівжартом.

Він усміхнувся краєм губ, але я бачив, що він відчув більше. І це лякало мене ще сильніше, ніж діагноз.

– Тоді готуйся. Бо ж місії я люблю довгі. – відповів він, та посміхнувся.

Дорога назад була тихішою. Лука вів машину спокійно, без різких рухів. Вітер більше не гудів у вікні, він навіть прикрутив музику, щоб не відволікатися. Ми обидва мовчали, але мовчанка не тиснула. Коли ми під’їхали до мого будинку, він заглушив двигун і обернувся до мене.

– Готовий до другого етапу? – його очі тепліли, але голос звучав так, ніби він готувався знову мене нести.

– Не перебільшуй. – я закотив очі, хоча в глибині душі знав, що без нього було б важко. – Я ще не настільки безпорадний.

– Побачимо. – відповів Лука. та вийшов першим, обійшов машину й відчинив дверцята з мого боку.

Я хотів заперечити, але він уже простягнув руку. І я, зітхнувши, прийняв її. Крок за кроком ми піднімалися сходами. Його плече поруч, його рука на моєї талії. Все це було дивно природним, ніби він робив так усе життя. Коли ми нарешті дісталися моїх дверей, я зупинився, сперся на стіну й озирнувся на нього.

– Ну що, місія виконана. – я вичавив усмішку.

– Ще ні. – відповів він, глянувши на мене майже віддаленно – Так буде, коли ти нарешті сядеш на диван і не будеш вдавати з себе залізного.

Я тихо пирснув і дістав ключі. Всередині було темно й тихо. Квартира зустріла нас прохолодою. Я зробивши кілька кроків, врешті дозволив собі опуститися на диван. Лука закрив за нами двері й перевів подих.

– Ну от. Живий, цілий і вдома.

Я підняв на нього очі.

– А ти поводишся так, ніби виграв чемпіонат.

Він знизав плечима.

– Для мене це й є перемога.

І я вперше за довгий час не знайшов, що відповісти.

Лука

Я дивився на нього, як він сидів на дивані, трохи блідий, але з тією впертістю в очах, що завжди змушувала мене одночасно злитися і захоплюватися. Сказав – «перемога». І це було правдою. Для мене він зараз був єдиною метою, єдиним маркером, що все не дарма. Я роззирнувся по кімнаті: тиша, темрява, запах його дому. Тут усе говорило про нього. А він сидів переді мною.

– Ти маєш лід? – спитав я, бо треба було хоч щось зробити, аби відволікти його й себе від того дивного напруження, що зависло між нами.

Він кивнув на кухню. Я пішов туди, відчуваючи, як усередині все ще гуде від розмови з Орестом. Його слова не відпускали, але зараз, зараз це відходило на другий план. Бо поруч був Ілля. І він довірився мені більше, ніж будь-хто за останні роки. Я знайшов пакет з льодом, рушник, повернувся й обережно присів біля дивана.

– Давай. – тихо сказав, простягаючи руку. – Нога.

Він зморщився, але простягнув, дозволив. Я приклав холод і завмер, спостерігаючи, як він закусив губу. Хотів пожартувати, але натомість лише злегка стиснув його коліно долонею, щоб тримати на місці.

– Потерпи. Це допоможе.

Ми сиділи так кілька хвилин. І раптом я відчув, що хочу сказати щось зовсім не про травми. Що слова, які крутяться в голові, куди небезпечніші за будь-які зізнання Оресту чи виправдання на роботі.

– Знаєш… – я ковтнув. – Я давно не відчував, що роблю щось настільки правильне.

Він здивовано глянув на мене. Його очі, темні й глибокі, ніби хотіли розібрати мене до кісток.

Я відвів погляд, зробив вигляд, що зосереджений на пакеті льоду. Наче це зараз було найважливіше у світі.

– Ну от, молодець. Сказав. І що тепер? Думаєш, він розтане від цих пафосних фраз? – прокинулось моє друге я. – А красиво ти лід завернув. Прямо як у кіно. Ще б музику драматичну, і можна в титри. – не заспокоювалось воно. Я стиснув губи, аби не посміхнутись сам до себе, перевів подих і легенько поправив рушник з льодом. Його нога була напружена, і я відчував це навіть через тканину. – Хочеш сказати більше, правда ж? Але ж ти чемний. Тримаєш усе при собі, наче це допоможе. Ну-ну, подивимось, скільки витримаєш. Я продовжував мовчати, бо слова зараз були надто небезпечні. – Ну от, тепер сидите як два акваріумні соми: він – мовчить, ти – мовчиш. Романтика, нічого не скажеш. Я вдав, що зосереджений на пакеті льоду. Переклав його вище, трохи повернув. – Робота для рук це рятунок, коли не знаєш, куди подіти очі. Так, так. Пересувай той лід, наче це головна стратегія життя. Ще пару хвилин, і він вирішить, що в тебе манія контролю над холодними предметами. – з усміхом коментувало друге я. Я ледь помітно хмикнув. Ілля зиркнув на мене, але нічого не сказав. Лише трохи глибше вдихнув. – Бачиш? Він відчуває, що ти щось приховуєш. І, між іншим, має рацію. Бо ти приховуєш рівно все. – торочило воно. – Відкрийся йому вже, та влаштуй своє життя в кінці кінців. Я відкинувся трохи на спинку дивана, але не прибрав руки з коліна Іллі. Наче цього торкання потребував не він, а я сам. –Сміливий хід, Лука. Тепер залишилось тільки додати: «Так, тримаюсь, бо інакше ж, підскочу, та знову зникну». – Та коли ж ти заспокоїшся? – не витримав я. – Тоді, коли ти знайдеш себе. – відповів він. Я затамував подих. – І як це розуміти? – запитав я. – О, нарешті ти мене почув. Лука, я це ти, точніше твої сумніви, тривоги, не виконані мрії. Коли цього не буде, то... Роби висновки хлопче. – відповіло друге я, і зникло. Я відчув, як в моїй голові стало надзвичайно тихо, від не віри, я навіть стряхнув нею. – Не сьогодні, навіть не мрій. – почулось десь здалеку.

Ілля

Я відчував його руку на коліні, але не відводив погляд. Здавалося, повітря навколо нас стало густішим, ніби кожен рух важив більше, ніж зазвичай.

– Лід допомагає. – промовив я, намагаючись звучати звичайно, але голос тремтів трохи більше, ніж хотілося.

– Це добре. — відповів Лука спокійно.

Я ковтнув, відчуваючи, що слова зайві. Бо те, що між нами, не потребувало пояснень.

– Ти завжди такий спокійний? – спробував я ще раз почати розмову.

– Не завжди. Але зараз важливо не зробити зайвого.

Його тон сприймався не як настанови, а як тверда межа. Я відчув, як щось всередині стиснулося.

– Добре, що ти тут. Без тебе прийшлось би мені тяжко. – промовив я тихо, і слова вийшли точні, без натяків на жарт.

– Завжди. – відповів він просто.

Без усмішок, без пафосу. Прямо. Ми сиділи так декілька хвилин, кожен у своїх думках, але близько настільки, що це вже саме по собі говорило більше, ніж слова. Я відчував його руку на собі як опору, а не як ласку.

– Нога вже не болить? – запитав він тихо.

– Болить. – відповів я прямо. – Але не критично.

– Добре. – промовив він і трохи стиснув руку. – Тоді рухаємося далі.

– Куди далі? – не зрозумів я.

– Мазь, вечеря, відпочинок. – промовив він, та піднявся.

– Де ти йдешь? – занепокоївся я.

Він опустив погляд.

– Перше: візьму мазь. Друге: приготую щось. Ти чому такий знервований? – запитав він.

І в цю мить мені стало соромно. Я ж подумав, що зараз він піде. І моє серце защемило від цього.

– А давай ми просто щось замовимо. Ти ж напевно теж за сьогодні заморився. – запропонував я.

Він стис плечима, та дістав телефон.

– І чому ти надаєш перевагу? – запитав він.

– На твій смак. – відповів я.

Він не відривав погляду від екрану, але впевнено прямував до моєї кімнати. Я ж просто мовчки спостерігав за цим. За кілька хвилин він повернувся, тримаючи в руках мазь.

– Їжа буде за сорок хвилин. А зараз.... – промовив він, та кивнув на тюбик.

За секунду він був навпроти дивана, та обережно піднімав мої ноги.

– Що ти робиш? – запитав я.

– Хочу сісти. – відповів він, та протисся під моїми ногами.

Я спробував зігнути їх у колінах. Він однією рукою, легко їх затис.

– Не можна напружувати м'язи. – промовив він, та одним рухом вклав їх собі на коліна.

Мої очі округлились. Він видавив мазь, та повільно почав втирати її. Я ледь не замуркотів від його дій. Прикривши очі, я насолоджувався. За кілька хвилин, я зрозумів, що рухи від втиральних змінились на масажуванні.

Я відкрив очі, та хотів було щось сказати, як Лука випередив мене:

– Не бунтуй, прийми це, як лікування.

І я ковтнувши, мовчазливо кивнув.