Раді Вас бачити!

Чотири місяці по тому.

Ілля.

Паркет дихав теплом під кросівками. Запах свіжої фарби й смоли змішувався зі звичним потом і адреналіном. М’яч глухо вдарявся об підлогу, наче метроном, задаючи ритм моєму серцю. Я затягнув шнурки ще міцніше, глянув на трибуни, усе так само, але водночас зовсім інакше. Шість місяців лікарень, реабілітацій, ранкових розтяжок, нічних болей. Шість місяців, коли я сумнівався, що ще колись зможу бігти, стрибати, ловити цей звук відскоку. І ось я тут. На паркеті, у формі. Моя нога ще трохи нагадувала про себе, плечі ще іноді тремтіли від перевантаження, але я дихав вільно. Я знову гравець.

Тренер сидів на лаві, щось занотовуючи, і кидав на мене короткі погляди. Він не посміхався, але я бачив, як у нього світяться очі. Команда перегукувалася, хтось гучно жартував, хтось стискав м’яч, готуючись до виходу. Я вдихнув, відчув, як тіло налаштовується на ритм, той самий, що був моєю музикою ще до травми. Свисток. Початок. Я вийшов на майданчик і почув гул трибун. Він був глухий, розмитий, але серед десятків голосів я впізнав один.

Лука сидів вище, у сірій толстовці, тримав ноутбук на колінах, але очей від мене не відводив. Його погляд був не такий, як тоді, у квартирі, не той, що ковтав мене очима. Він був уважний, напружений, теплий. Він теж пройшов ці місяці.

М’яч у руках, відчуття шкіри під пальцями. Я зробив перший ривок, нога витримала. Другий , тіло пам’ятало. Стрибок, відлуння болю. Гравець суперників кинувся вбік, я пройшов повз нього, віддав пас, почув крик ММиколи. Гра почалася. Кожен рух, кожне відбиття, кожен ковз по паркету був як повернення пам’яті. Я відчував, як серце працює на межі, але не через страх, а через радість. Глядачі піднімалися, хлопали. Лука не аплодував, він просто дивився, як і тоді, коли я не помічав. Дивився так, наче я знову вчився дихати. Ми закинули перший м'яч. Я чув, як команда кричить, як Євген щось коментує, але все це було ніби під водою. Усе, що я бачив, це м’яч, кільце і його очі на трибуні. Він був там, де й завжди, мовчазний, але поруч.

Я біг назад у захист, відчуваючи, як під ногами розтікається сила. Ще кидок, ще пас, ще ривок. І тіло слухалося, ніби й не було цих місяців болю. Я чув, як у голові шепоче щось схоже на друге я, ніби підтримуючи: – Біжи. Ти повернувся. Це твоя гра.

Я підняв погляд на трибуну ще раз. Лука посміхнувся куточком губ, ледь помітно. І цього вистачило. Свисток арбітра розрізав зал, сигналізуючи про перерву. Я стояв, дихаючи глибоко, потік поту стікав по скроні, але всередині було світло.

Я вилетів із майданчика, серце билося так, ніби я пробіг марафон, але на обличчі була тільки усмішка. Долоні ще пам’ятали шкіру м’яча, тіло – швидкість.

Тренер перехопив мене біля лави.

– Ілля. – його голос був спокійний, але очі уважні. – Не забувай, це всього лише дружній матч.

– Я в нормі, тренере. – видихнув я. – Нарешті відчуваю себе живим.

Він поклав мені руку на плече:

– Я знаю. Але ти ще не на сто відсотків. Грай розумно. Не рвися, бо сам собі зашкодиш. Договорились?

Я кивнув, стискаючи в руках рушник. Усередині все кричало: «Я можу більше», але я вдихнув глибше й сказав:

– Договорились.

Другий тайм розпочався. Я вийшов спокійніше, але кожен ривок, кожен пас розгойдував натовп на трибунах. Нога слухалася, стрибки стали легшими, а у грудях вирувала така радість, що хотілося кричати. Я відчував, як мене накриває хвиля гри, наче океан. Команда ловила мій темп, і ми рухалися як єдине ціле. Останні секунди. М’яч у мене. Прорив, кидок, і він входить у кільце майже беззвучно. Свисток. Перемога. Зал вибухнув. Я підкинув руки, хлопці навалилися на з обіймами. Голова крутилася від адреналіну. Я обернувся, Лука стояв біля виходу з залу. Він уже не ховався за ноутбуком. Його очі світилися так само яскраво, як тоді, коли я вперше побачив його на трибуні. Я вийшов до нього, ще не скинувши темпу, ще задиханий.

– Бачив? – видихнув я, торкаючись його плеча.

– Бачив. – відповів він. Вітаю. Ти повернувся. Його голос тремтів.

Я нахилився, щоби щось сказати, але слова розчинилися. Лука зробив крок ближче.

– Я так пишаюся тобою, Ілля. – шепнув він.

І я вже не думав. Усміхнувся, схопив його за потилицю й притягнув до себе. Поцілунок вийшов теплим, коротким, але щирим, таким, що спалює все зайве.

У цей момент десь збоку пролунав здивований свист. Я обернувся краєм ока й побачив, як хлопці з команди, з рушниками на плечах, завмерли біля виходу. Хтось підняв брови, хтось усміхнувся, хтось ледь не впустив пляшку з водою. Лука почервонів, але не відступив. Я теж не відпустив його. Хвиля сорому піднімалася, але вона тонула у хвилі щастя.

– Ну. – Тренер першим вийшов із шоку, потер потилицю й посміхнувся куточком губ. – Головне, щоб ти так само закидав, як цілуєшся.

Хлопці розсміялися. Я лише знизав плечима й стиснув Луку за руку. У грудях було відчуття перемоги, й не лише на паркеті.

Ми стояли ще кілька секунд, поки сміх і жарти стихли. Лука легенько ковзнув пальцями по моїй руці, наче питаючи: «Ти точно цього хочеш?» Я стиснув його долоню міцніше у відповідь.

– Мабуть, ми щойно зробили шоу. – видихнув я, усміхаючись куточком губ.

– Вони все одно знали. – тихо сказав Лука. – Просто тепер побачили.

Я засміявся, і цей сміх звучав не як нерви, а як полегшення. Після всіх місяців тиші й прихованості я раптом відчув себе легким. Ми пройшли коридором до дверей роздягальні. Лука йшов поруч, руки в кишенях, але плечем постійно торкався мого.

– Я гордився тобою весь цей час. – сказав він, дивлячись уперед. – Кожного дня тренувань, кожного болісного вечора. Але бачити тебе на паркеті, це було як диво.

Я зупинився, повернувся до нього:

– Ти весь час був поряд. І сьогодні я грав не лише для себе.

Він підняв очі, і в них був той самий вогонь, що й на трибуні. Я нахилився ще раз, вже спокійніше, без поспіху, й торкнувся його губами – короткий, тихий поцілунок, як печатка на словах.

– Я боюсь за тебе. – прошепотів Лука. – Бережи себе, добре?

– Добре. – відповів я. – Тепер я маю, заради кого.

За дверима роздягальні чулися голоси хлопців, хтось жартував, хтось ставив ставки, коли ми ще таке повторимо. Ми обоє розсміялися. Лука ковзнув по мені поглядом:

– Ти ж розумієш, вони тепер тобі спокою не дадуть?

– Нехай. – я всміхнувся. – Мені головне, щоб ти був тут.

Лука.

Я стояв біля дверей роздягальні, ще відчуваючи смак його губ. У голові шумів гул залу, сміх команди, але все це було десь далеко. Ілля світився, мов сонце, й у той момент я зрозумів: сьогодні він знову став собою.

– У мене ще справи. – сказав я йому тихо, торкаючись його плеча. – Зустрінемось удома, добре?

Він глянув на мене, очі все ще розпечені після гри, і просто кивнув.

– Добре.

Я розвернувся й пішов, не чекаючи, поки хтось із хлопців вийде й почне питати. Усмішка сама розповзалася по обличчю. У голові була одна думка: сьогодні він повернувся, і сьогодні я зможу показати йому, як я пишаюся ним. Я навіть уявив, як він зайде додому, а там – подарунок, свічки, його улюблена страва. Хотілося зробити щось особливе, щоб цей день став для нього ще теплішим.

Я доїхав до своєї квартири на автоматі. І так, тепер я й сам воджу, без допомоги другого я. Він взагалі все рідше став з'являтись. Ілля, це все завдяки йому, він ніби мене зцілює, лікує. Коли я вийшов із машини й підійшов до під’їзду, усмішка зникла сама собою.

Біля дверей стояла постать. Чоловік у темному пальті, трохи сутулий, з руками в кишенях. І навіть якби минуло десять років, я б упізнав його одразу. Батько. Серце стиснулося, ніби хтось кулаком ударив у груди. У голові зникли всі думки про подарунок, сюрприз, Іллю. Лише тремтіння в руках і відчуття, як щось холодне повзе вгору по спині.

Я не бачив його дванадцять років. Останні п’ять років ховався, а перед тим жив із бабкою, тепер же іноді змінював адреси, будував нове життя, щоб не перетинатися. І ось він тут, просто біля мого під’їзду, так спокійно, ніби чекав. Він підняв голову й подивився на мене. Його погляд не був ні гнівним, ні лагідним, просто чужий, важкий. Мене зненацька накрило те саме відчуття, що колись у дитинстві, коли він раптово заходив у кімнату. Шок, страх, параліч. Я не міг навіть зробити кроку.

– Лука… – сказав він, і мій світ на мить завмер.

Я стояв на місці, серце калатало так, що, здавалося, його чутно на всю округу. Думки розбіглися в усі боки, але жодна не могла знайти вихід. Я не міг рухатися.

– Біжи, ти чортовий недоумку! Зараз! Валим звідси, поки ще живий! – кричало друге я в голові, голос сичав, наповнений панікою та люттю. Але тіло відмовлялося слухатися. М’язи ніби затекли, серце вкрай швидко билося, а ноги не рухалися.

Я стояв, ніби вкопаний у землю, і навіть друге я, зазвичай нахабне та владне, не могло взяти контроль над моїм тілом. Батько зробив крок уперед. Його погляд спалював мене наскрізь.

– Лука. – голос був спокійний, але владний, мов лід, який різав до кісток. – Послухай мене. Невже ти забув, хто тут головний? П’ять років ти ховався, бігав, робив вигляд, що тебе не існує. Але тепер ти, знову мій. Я знайшов тебе. І я хочу покори.

– Та біс його візьми, і віднеси у самісіньке пекло, чортів тато, я тебе ненавиджу! — гарчало друге я.

Я хотів сказати щось у відповідь, але слова застрягли в горлі. В голові було лише шум: страх, злість, паніка. Батько знову крокнув ближче, і я відчув холод його контролю, який завжди був страшним і безжальним.

– Ти послухаєшся мене чи ні? – промовив він, та його голос загострився. – Одне слово «ні» – і ти отримаєш усе, що заслужив. А я можу дуже багато, Лука. Ти це знаєш.

– Йобаний смердючий, він реально досі думає, що я його іграшка? – бурмотіло друге я, повністю розлючене. – Лука, зараз або звалюємо, або нам капець. Хоч хтось допоможіть мені, бо я не можу взяти тебе під контроль, блядь, бо я не можу!

Проте я не міг.

Тіло стояло, як статуя, а всередині мене вирувала буря: страх, відраза, спогади про роки втечі, про ночі, коли я ховався й чекав, що ніхто не знайде. І ось він тут, живий, реальний, невідступний. Батько нахилився трохи ближче, щоб його голос пройшов крізь мій панічний туман:

– Лука, я чекаю на дії. Не примушуй мене повторювати. Сьогодні ти будеш підкорятися.

– Лука послухай мене. Вали, підніми ногу та тікай що є духу. Врятуй нас. ТЕПЕР, блядь! – кричало друге я.

Але я все одно стояв, заціпенівши, в пастці власного страху й спогадів.