Раді Вас бачити!

Ілля

Час перестав існувати, він розтікався повільно, ніби охоплюючи кожну клітину мого мозку, своїми липкими секундами. Я сидів на тому самому місці, змінюючи лише положення рук і ніг, ніби це могло щось змінити. Кілька хвилин, а може й годин. Може, дві. Може, п’ять. Годинник на стіні невпинно продовжував рух, але я чомусь, перестав йому вірити.

Орест не сидів. Він ходив. Від вікна до дверей. Від дверей до столу, похмуро поглядаючи на ноутбук. Знову і знову. Безконечні дзвінки. В сотий раз повторювання номеру рахунку. Короткі фрази. Пауза. Різке «ні». Знову тиша. Його голос ставав дедалі сухішим, ніби він стирав власні емоції об бетон логіки.

– Це складніше, ніж я думав. – кинув він нарешті, не дивлячись на мене. – Не дивлячись на те, що цю операцію підтверджував я, я ніяким чином не можу дізнатись ім’я отримувача. Все що вони пропонують, це заморозити цей переказ. Проте, ми не підемо на це. Тут не просто гроші. Тут про безпеку Луки.

Я кивнув, хоча всередині все кричало. Хотілося підхопитися, розбити щось, вибігти з квартири й бігти, поки не закінчиться повітря. Але я сидів. Бо кожна хвилина без новин була шансом, що з ним все гаразд.

Телефон лежав на столі між нами. Чорний екран. Ніби вирок, який ще не зачитали.

Я ловив себе на дрібницях. На думці про те, як Лука завжди залишав чашку недопитою. Як він мовчав у ті моменти, коли інші говорили зайве. Як дивився так, ніби бачив мене на крок наперед. Раніше це здавалося холодністю.

Орест знову комусь подзвонив. Я чув тільки уривки:

– …так, я розумію…

– Ні, цього недостатньо…

– Мені потрібно ім’я. Хоч щось.

Він скинув і різко потер обличчя долонями. Вперше за весь час я побачив у ньому не контроль, а втому.

– Нічого. – сказав він глухо. – Поки що нічого.

Саме в цей момент мій телефон задзвонив.

Звук був різкий, майже образливий у цій тиші. Я здригнувся і потягнувся до нього інстинктивно, але Орест був швидший. Він схопив телефон і вже за мить говорив:

– Так. Слухаю.

Я підвівся. Серце билося так голосно, що мені здавалося, тренер чує його через слухавку.

– Так… – Орест відійшов на кілька кроків, але не для того, щоб я не чув. Просто інстинктивно. – Розумію. Ім’я?

Я затамував подих.

Орест завмер. Не напружився, а саме завмер, ніби його вимкнули з розетки. Його пальці повільно стиснули край телефону. Кісточки побіліли.

– Повтори. – сказав він дуже тихо.

Кілька секунд. Надто довгих.

– Ні… – видихнув він. – Цього не може бути.

Я зробив крок до нього.

– Орест.?

Він повільно опустив телефон. Подивився на мене. І в його очах була чиста, оголена паніка.

– Ілля… – сказав він, ковтаючи повітря. – Я не знаю, як це виправити. Що з цим робити, та де його шукати.

– Кажи. – промовив я, не впізнаючи свій голос. – Хто одержувач?

Орест заплющив очі лише на мить. Не для драматичної паузи, радше щоб зібрати себе в руки.

– Це його батько. – сказав він рівно.

Слова прозвучали сухо. Майже буденно.

– Що? – видихнув я. – Чий батько? Це ж не може бути поганною новиною? – невпевненно, запитав я.

Орест зробив різкий крок у бік столу, сперся долонями об поверхню, ніби підлога раптом перестала бути надійною.

– Луки батько. – він ковтнув. – Рахунок оформлений на справжнє прізвище Луки. Цей виродок навіть не намагається сховати сліди.

У голові зашуміло.

– Але… – я намагався зібрати думки.

Орест потер потилицю, пальці тремтіли, хоч рухи залишалися точними.

– Послухай. Під час одного з депресивних епізодів Лука розповів мені про себе більше, ніж будь-коли до того. Він змінив прізвище. Документи. Місто. Все. І зробив він це, заради того, щоб втекти від свого батька.

Я мовчав. Дихав. Слухав.

– А його розповідь про дитинство, вона просто межує на грані з реальністю. – продовжив Орест. Вони справді тікали. Ховалися. А потім, потім вони з його матір'ю навчилися мовчати, бо мовчання було безпечнішим за правду.

Він зробив паузу.

Мені стало холодно. Не від страху, а від усвідомлення.

– Він казав, що батько… – я не договорив.

– Псих! – жорстко сказав Орест. – Без перебільшень. Контроль, насильство, маніпуляції. Людина, для якої «родина» – це власність.

Орест стиснув щелепу.

– Лука не фантазував. Такі речі не вигадують.

Я мовчав, бо ж насправді Лука говорив, що його батько давно вже для нього помер. – Невже він не довіряв мені настільки, щоб поділитись зі мною своєю біллю. Клубок відчаю підійшов до горла.

Орест замовк на кілька секунд, ніби вирішував, чи має право говорити далі.

– Коли ми почали ставати на ноги. – сказав він нарешті. – Я перевірив. Свідомо. Спеціально. Знайшов його батька.

Я підвів голову.

– І?

– Він сидів. – Орест говорив спокійно, але кожне слово лягало важко. – Тюрма. Серйозна стаття. Вийти мав не скоро.

Короткий видих.

– Тому я заспокоївся. Я вирішив, що ця загроза закрита для Луки. Назавжди.

– Але… – я вже знав відповідь.

– Але я помилився. – сказав Орест.

Тиша стала глибшою. Густішою.

– Якщо Лука перевів гроші саме йому… – я проковтнув клубок у горлі. – Значить, він не просто знайшов його.

Орест повільно випрямився.

– Він уже з ним. Пауза. – І Лука знав, що це єдиний спосіб дати нам підказку, з ким ми маємо справу.

Мені здалося, що повітря стало рідшим.

– Ти казав. – прошепотів я. – Що це крик про допомогу.

– Так. – відповів Орест. – Хоча тепер, я впевнений, що ще це попередження.

Він подивився мені прямо в очі. – Його батько не торгується. Він карає.

Я сів, не відчуваючи ніг.

У голові бився тільки один образ: Лука, який тікає все життя, і якого все ж наздогнали.

– Ілля. – тихо сказав Орест. – Якщо ми зробимо хоч один неправильний крок…

Він не договорив.

І не треба було.

Телефон лежав переді мною, чорний екран мовчав. І я відчув, як нитка надії тремтить десь глибоко в грудях. Лука вже зробив свій крок. І тепер все залежить від нас.

Я зібрався. Повільно, обережно, але рішуче. Кожен подих став частиною нового плану. Плану, який ми ще не обговорювали. Плану, який повинен врятувати Луку і довести, що ми теж можемо грати.

Піднявши телефон, я написав всього два речення: – «Хлопці ви потрібні мені. Я в квартирі Луки. 9.» І натиснув кнопку відправки в наш окремий чат.

За кілька секунд з'явились дві відповіді:

Микола: – 30 хв.

Євген: – Їду.

Я посміхнувся куточком губ. Друзі, вони ніколи мене не покинуть. На мить згадався момент, коли ми домовились, що якщо в нашому житті трапиться щось не відкладне, і ми потребуватимемо допомоги, то нам достатньо просто буде поставити 9 в повідомленні.

Дзвінок у двері пролунав різко. Я не здригнувся, навпаки, відчув дивне полегшення. Реальність повернулася звуком.

Микола зайшов першим. Швидко, без слів, з тією зосередженістю, яка з’являється тільки тоді, коли жарти недоречні. За ним Євген. Він окинув поглядом квартиру і затримався на мені довше, ніж на всьому іншому.

– Що трапилось? – запитав просто.

Я швидко все переказав.

– І де він на вашу думку тепер? – запитав Євген.

– Ми ще не знаємо. – відповів Орест.

Цього вистачило. Євген стиснув щелепу. Микола повільно зняв куртку, ніби готувався залишитися надовго.

– Тоді починаємо з малого. – сказав він. – Треба дістати всю можливу інформацію на його батька: де сидів, за що, ім'я його товаришів. Буквально все. Будь що, що може допомогти.

– Я з цим впораюсь. – промовив Орест, та дістав телефон.

Я підійшов до вікна і вперше за весь день дозволив собі подумати не про страх, а про злість. Холодну. Сфокусовану.

– Він усе життя тікав. – сказав я тихо. – А тепер ми будемо тими, хто йде назустріч.

Я не знав, як саме. Але знав, назад дороги вже немає.

Чотири години по тому.

Орест закінчив обходити всі можливі джерела інформації, переглянув кожен запис, кожен контакт, кожну деталь, яка могла хоч якось вивести нас на слід. Але результат був порожнім. Його товариші, і ті, з ким він сидів, або давно померли, або ще залишалися за ґратами, або їхнє місцезнаходження залишалося невідомим. Жодного натяку. Жодного кроку вперед.

Рух за моєю продовжувався. Я відчував, як напруга зростає з кожною хвилиною, але мій погляд тягнувся до вікна, де вже на протязі двох годин, я спостерігав за авто, що стояло на відстані, ніби вичікуючи. Серце почало бити частіше, руки стиснули підлокітники стільця.

До мене підійшов Микола, тихо, не порушуючи напруженої тиші:

– Я бачив цю машину ще тоді, коли ми приїхали з Євгеном. – промовив він, прослідкувавши за моїм поглядом.

Я підняв голову, помічаючи, як Орест підходить ближче, стискаючи щелепи. У повітрі запахло рішучістю.

– Добре. – тихо промовив Орест. – Ми не можемо сидіти тут більше. Час вийти на розвідку.

Він взяв телефони. Кожен рух був чітким, холодним, продуманим. Не було місця емоціям.

– Я зараз сходжу, і погляну, що то за миші такі причаїлися. Одразу вам наберу. Жодних дій без мого дзвінка. – промовив він, та накинувши куртку Миколи на плечі вийшов за двері.

Ми залишилися стояти біля вікна, мовчки стежачи. Згодом з під'їзду з'явився Орест. Його кроки були точні й впевнені, але кожен відлунював у грудях як дзвін тривоги. Авто не зрушувало з місця. Воно стояло, ніби чекаючи, спостерігаючи, чи зробить хтось неправильний рух.

Орест повільно минув його, майже невидимо, і зник за поворотом. Серце забилося ще швидше. Ми з Миколою стояли, не дихаючи, кожна секунда тягнулася, мов рік.

Минуло, здається, вічність, перш ніж телефон задзвонив. Я підхопився, серце вже готове вискочити з грудей, руки тремтіли. Микола стискав кулаки, мовби намагаючись приборкати власну тривогу.

Я підняв слухавку. Голос Ореста звучав спокійно, але за ним стирчали краплі напруження, які він так старанно намагався приховати:

– Ілля… тут… – коротка пауза, ніби він шукав правильні слова. – За кермом жінка. І з нею чоловік.

Я відчув, як клубок у горлі стискає груди. Жінка… чоловік… разом. І вони чекають. Можливо, стежать. Можливо, вони по мою душу.

– Добре. – видихнув я, намагаючись стримати тремтіння у голосі. – Тільки обережно. Не підходь близько, не роби різких рухів. Ми зараз спустимося.

Лінія замовчала, і я відчув, як напруга стискає голову. Кожна хвилина без звістки ставала важчою. Моя свідомість намагалася побудувати сценарії: хто вони, чи мають вони відношення до батька Луки, і як про це дізнатись.

Микола прошепотів:

– Вони не просто сидять там, ніби щось планують, чи на когось чекають.

Я кивнув, не відриваючи погляду від вулиці, де авто залишалося на місці, мов чорний спокійний хижак. І вся вулиця здавалася одночасно порожньою і наповненою небезпекою.

Секунди тягнулися, повільні, липкі. І в серці тривога почала перетворюватися на рішучість.

Ми спустилися з квартири, натягаючи капюшони так, щоб приховати обличчя. Серце билося швидко, дихання уривчасто. Кожен крок здавався гучним у порожньому дворі.

Євген йшов попереду. Він упевнено підійшов до автомобіля, і постукав у вікно. Коли чоловік опустив скло, Євген спокійно, ніби між іншим, попросив цигарку.

– Ні. Йди на хрін. – грубо відчиканив чоловік.

Євген не промовив ні слова, лише криво посміхнувся, та що є сили ударив його в ніс. Чоловік схопився за обличчя, та спробував відсторонитися, але Євген швидко відкрив дверцята, витягнув його на вулицю і притиснув до асфальту. Кілька секунд, і той втратив свідомість.

Я відчув, як напруга різко зросла. І тоді до нас підбіг Орест, його погляд холодний, непохитний.

– Якщо ці двоє не мають зв’язку з батьком Луки. – сказав він тихо, але з твердим відтінком погрози. – То через дії Євгена, в нас будуть серйозні проблеми.

Євген лише знизав плечима і з легким усміхом пожартував:

– Чому бути, того не оминути. Я давно вже звик, що доля ще та сука, але вдача іноді все ж повертається до мене більш привабливим місцем ніж дупа.

З іншого боку стояв Микола. Він залишався спокійним, але уважним, і вже тримаючи жінку під лікоть, ввічливо промовив:

– Будь ласка, не кричи. Ми ж не хочемо привертати до себе увагу. Щось мені підказує, що тобі це не потрібно.

Жінка, не наважувалась зробити жодного руху. Її очі були широко відкриті, в них тремтіла паніка, яку вона намагалася приховати.

Я відчував, як нитка рішучості зміцнюється. Нам залишалося лише дізнатися правду, не даючи страху зруйнувати контроль.

Підхопивши чоловіка з двох сторін під пахви, ми поволокли його у під'їзд, в квартиру Луки. Слідом за нами йшов Микола, міцно тримаючий мовчазну жінкою, і колону замикав – озираючийся на всі боки Орест.

Я йшов, і був впевнений: – Ці люди знають де Лука. І вони мені про це розкажуть. Чого б мені це не вартувало.

– Ти тільки дочекайся, Лука. Я вже на крок ближче до тебе...