Раді Вас бачити!

Ілля.

Я так і не заснув. Всю ніч ловив кожен шурхіт у під’їзді, кожен звук зовні, думаючи, що це він. Лука. Нерви були натягнуті, як канати перед розривом. Телефон Луки мовчав. Вимкнений. Ні повідомлення, ні дзвінка, ні навіть тієї короткої галочки в месенджері. Порожнеча. І в голові починали проростати найгірші думки « – Його тут немає. І я не знаю, де він. І що, чорт забирай, сталося.»

Коли перші промені сонця ковзнули крізь жалюзі й впали мені на обличчя, я не витримав, й потягнувся до телефону, щоб подзвонити Оресту. Хай що, але він має щось знати. Має щось сказати. Але перш ніж я встиг натиснути на екран, телефон завібрував у моїй руці.

– Алло? – видихнув я, голос зірвався, наче я біг.

– Ти вдома? А Лука з тобою? – голос Ореста був різкий, стягнутий невидимою тривогою.

– Я… я в його квартирі. – ковтнув повітря, намагаючись зібратися. – Але його зі мною немає. Мовчання. Лише важке, напружене дихання у слухавці.

– Я буду за пів години. Дочекайся. І нікуди не виходь, зрозумів? – сказав він коротко й скинув.

Я залишився сам. У порожній квартирі. Серед тиші, що давила сильніше, ніж будь-який біль. І тільки одне питання продовжувало бити в скронях: – Лука, де ти?

Орест приїхав менше ніж за пів години. Я чув звук гальмування за вікном. А його кроки по сходах звучали так, ніби вони били прямо по моїй грудній клітині. Двері відчинилися, його обличчя було сірим, як ранкове небо. Він навіть не дивився на мене. Підійшов до столу, поклав ноутбук і відкрив кусь програму.

– Послухай. – сказав він тихо, майже як до себе. – Тут спливла операція. Переведення з нашого рахунку. Десь на чужий. Слова упали як камінь.

Я підбіг до стола, відчуваючи, що земля йде з-під ніг. Екран ноутбука показував повідомлення банку: сума, час, номер рахунку. Мій мозок уперто відкидав можливість, що це зробив Лука.

– Ти хочеш сказати, що Лука вкрав в Вас гроші і втік? Коли? – прошепотів я, хоча відповідь вже була на екрані.

Годину тому. Пізно вночі.

– Нічого він не крав. О другій тридцять. Просто він перевів їх з нашого корпоративного рахунку. І я підозрюю, що це було зроблено для того, щоб я про це дізнався. Він покійно міг зробити цей переказ з особистого рахунку. – відповів Орест.

Серце стискалося до нерозумного болю.

– Хто одержувач? – запитав я.

Він показав мені ще один рядок.

– Ось рахунок, але чий він, не відомо. – сказав Орест. – Що ти про це думаєш?

Думки металися, як риба на крючку. Це було не просто переведення. Це було повідомлення. Намір. Жест.

– Якщо він хотів привернути увагу, то це такий собі крик про допомогу. — промовив я. Слова вилетіли тонко, чужі мені саму хвилину тому.

Орест підвів очі. Там не було ні обурення, ні співчуття, була лише холодна логіка, яка завжди була потрібна в таких ситуаціях.

– Якщо так, то це дуже ризикова гра. – сказав він. – Хтось може простежити потоки, хтось може дізнатись про походження коштів. А ще це означає... Лука, він же геній. Він знав, що до першого я поїду до тебе. Отже якщо він в небезпеці, та якщо щось загрожує тобі, єдина людина якій він довіряє... Він навмисно змусив приїхати мене сюди. От сволота, він захищає тебе. – він замовк, вибираючи слова. – Що якщо той, хто це зробив, не хотів лише грошей? Можливо він погрожує йому чимсь дорогим.

У мене затремтіли пальці. Сльоза підступила до ока сама по собі, не від страху, від безсилля, але й від тієї тонкої нитки полегшення, що здавалася нелюдською.

– Ти впевнений? – запитав я з голосом, що не впізнавався самим мною.

– Впевнений. – відповів Орест. – Він кинув виклик. І тепер нам потрібно вирішити, як на нього відповісти.

Я сів на край дивана, і весь світ наче звузився до трьох предметів: екрану з операцією, мого телефону і дверей, в яких я хотів побачити його. Усередині щось зламалося остаточно. Я підвівся різко. Серце било так швидко, що мені здавалося, воно може прорвати груди.

– Тренер. В нас в команді досить впливовий спонсор. Я впевнений, він допоможе дізнатись на чий рахунок перевили кошти. – промовив я, та схопив вій телефон.

– Цей дзвінок тобі нічим не допоможе. – промовив Орест, потираючи шию.

Я навіть не почув, як Орест щось говорив. Пальці автоматично набрали знайомий номер. Дзвінок тренеру. Той взяв слухавку тільки після четвертого гудка.

– Ілля? – голос сонний, захриплий, але вже насторожений. – Щось сталося?

– Мені потрібна ваша допомога. – вирвалося швидко. – Це терміново. Дуже. Я думаю, що його викрали. І він перевів великі гроші з рахунку фірми в які працює. А Орест каже, що це навмисно, щоб нас попередити. Я хочу дізнатися – на чий рахунок пішли кошти. Попросіть спонсора, щоб він дізнався на чиє ім'я пішли кошти. – на одному подиху видав я.

На тому кінці запала тиша. Неприродна. Задовга.

– Тренере? – я не витримав.

Він видихнув. Наче йому раптом стало важко дихати.

– Ілля… – голос став тихим, глухим. – Той спонсор. Ти ж розумієш, ми не говорили про нього, бо він сам так просив. Але… Це був Лука. Пробач, це була не моя таємниця.

Мені здалося, що щось хруснуло в грудях. Нерухомість. Порожній звук у вухах.

– Що? – прошепотів я. – Не може бути. Він підтримував команду від самого початку.

– Нові м’ячі, форма, поїздки, навіть твоя операція. Це все його гроші. – тренер говорив ніби через силу. – Я не мав права тобі казати. Він не хотів, щоб ти знав.

Я відчув, як ноги трохи підкосилися. У висках знову забило.

– Це правда?

– На жаль, так. – тренер тяжко видихнув.

Я мовчав. Слова просто не вкладались.

– Але… – тренер затнувся, ніби сумніваючись, варто продовжувати. – У мене є знайомий у банку. Старий друг. Він не має права розголошувати такі речі, але він зможе дізнатися ім’я одержувача. Я подзвоню. Спробую.

У горлі з’явився клубок.

– Дякую. – сказав я тихо.

– Тільки обіцяй. – його голос став серйознішим. – Ти не зробиш дурниць, доки я не передзвоню. І поки Орест біля тебе – слухай його. Зрозумів?

Я закрив очі.

– Зрозумів. – Добре. Я вийду на зв'язок, щойно щось буде. Скинь мені всю відому інформацію. І тримайся, хлопче.

Зв'язок обірвався. Тиша знов огорнула квартиру. Але тепер вона була іншою – важчою, із чужою правдою всередині. Орест дивився на мене очікуючи. Я повільно прибрав телефон від вуха й прошепотів сам до себе, більше повітрям, ніж голосом:

– Лука то весь цей час, то був ти.

Лука.

Ранок прийшов тихо. Без світла. Без тепла. Просто встав і був. Я розплющив очі й кілька секунд не міг згадати, де знаходжуся. Потім повернувся запах: різкий, кислуватий. Тютюн, і кров, що вже встигла засохнути десь на губі. Пам’ять повернулася разом із болем у онімівшому тілі.

Тиша. Та, що наче ватою обліплює вуха. Ні голосів, ні кроків. Лише моє власне дихання, важке й застрягле десь у грудях. Голова пульсувала, ніби хтось стукає зсередини. Перед очима: телефон на підлозі. Вимкнений. Навмисне.

Я провів язиком по губі, металевий присмак крові. Учора вночі я зробив те, що мав зробити. Перевів гроші. Це було єдине, що я міг. І єдине, чого було занадто мало. Бо поки я тут, батько не зупиниться. Я повільно озирнувся. Світ закрутився. На підлозі недопалок, розтоптаний черевиком. Його.

Рипнули двері. Спершу тихо, ледь чутно, як ковток повітря перед штормом. Потім металевий звук ключів, важкі кроки. Я не рухався. Не тому, що боявся, страх вивітрився, як дим. Залишилася тільки тупа, тягуча втома. І холод.

Він увійшов повільно, без поспіху, ніби цей ранок належав лише йому. Скинув пальто на спинку стільця, навіть не глянувши у мій бік. У руці чашка кави. Запах обсмажених зерен на мить перекрив тютюн і кров. Його голос пролунав тільки тоді, коли мовчання стало ріжучим: – А ти мабуть за дурня мене маєш? Ти добре подумав, перш ніж це зробити?

Я ковтнув. Метал і попіл на язиці.

Батько повільно підняв на мене погляд. Спокійний. Надто спокійний. Як гладь води перед тим, як у ній хтось тоне.

– Це добре, що ти перевів гроші. Але звідки ти їх перевів. Ти думав, я цього не побачу? Чи хотів, щоб побачив? Таке собі протистояння...

Я мовчав. Бо правда була десь посередині. Він наблизився. Крок. Ще один. Його рука торкнулася моєї щоки, ледь, майже ніжно. І тут же різко стисла підборіддя.

– Ти вирішив грати проти власного батька. Проти мене. Ти що, досі мрієш про те, що хтось прийде тобі на допомогу.

Я подивився йому в очі. Він посміхнувся. Ледь. Як хижак, що вже відчув запах крові. Пальці стислись сильніше. Біль. Реальність.

– Лука… синку. – слова прозвучали на диво м’яко, на сто відсотків фальшиво. – Ти ж розумієш, якщо ти пішов проти, то за цим послідкує покарання.

Його долоня повільно відпустила. Він підвівся. Голос знову став рівним, холодним:

– Шкода синку, але в тебе вже немає часу щоб передумати, вони вже мабуть приїхали.

– Хто? – вирвалося в мене.

Він глянув на годинник.

– Ті, хто зроблять те, від чого я ще стримувався.

Відчуття часу розтягнулося. Серце билося десь у вухах. Віревки упивався в зап’ястки. Він рушив до дверей. Зупинився. Не озираючись, сказав:

– Якщо ти хотів врятуватись таким чином. То навпаки підписав собі вирок. І можливо, не тільки собі...

Двері зачинилися. І тиша стала ще голоснішою.

Ілля

Я сидів нерухомо, ніби мене прикували до дивана невидимими кайданами. Повітря в легенях стало занадто густим, наче ним можна було різати. Думки не складалися в слова, лише уламки, що билися всередині черепа. Лука. Це він. Кожен наш шанс, це його мовчазні руки за лаштунками. Я заплющив очі. В голові промайнуло: його погляд після гри, його мовчання, коли всі говорили, що я герой. Його зникнення. І ця лінія, тонка, майже невидима, що тягнеться від минулого до тепер. Орест підійшов ближче, але не торкнувся.

– Ілля… – почав він, але я підняв долоню.

– Почекай.

Я підвівся. Мене ледь не похитнуло. Все тіло нило: від безсоння, від адреналіну, від правди. Орест мовчав. Я провів рукою по обличчю. Воно було холодне.

– Я не можу залишатися тут і чекати. – промовив я, зробивши крок до дверей, але Орест миттєво загородив шлях.

– І куди ти підеш? – його голос був спокійним, як камінь. – У тебе немає ні адреси, ні плану, ні розуміння, хто стоїть за цим. Ти тільки зробиш гірше.

– Можливо йому боляче. – я стиснув кулаки. Телефон лежав у руці. Орест трохи кивнув.

– Сідай. Спочатку дочекаємось на дзвінок тренера, а потім продумаємо все. Без істерик. Час правда працює проти нас, але якщо метушитися, то ми програємо ще до початку.

Я ковтнув повітря, що пахло порожнечею і тривогою.

– Коли тренер подзвонить, ми дізнаємося, кому пішли гроші. Звідти й почнемо. – Орест говорив швидко, чітко. – А я тим часом підніму свої джерела.

Я опустився поруч, але всередині ніщо не сиділо спокійно. Все бігло. Все палало. Я стиснув пальці до болю. – Тільки б з ним все було добре... Ці слова вирвалися занадто тихо, як молитва.