Раді Вас бачити!

Лука.

Світ повільно повертався на місце. Спочатку – темрява, густіша за сон. Потім – шурхіт вітру, десь далеко, і глухий стукіт у скронях. Повіки важкі, ніби каміння. Коли я нарешті розплющив очі, побачив дерев’яну стелю, ніби знайому, ( знову ці флешбеки з минулого) з темними тріщинами. Запах пилу й цвілі. І ще щось, дешевий тютюн, той самий, що колись просочував усе, до чого торкався він.

Я повільно підвів голову. Мене нудило, але я втримався. Кімната, яка за своїми розмірами, нагадувала колишню вітальню, тільки без штор, без меблів, без затишку. Лише стілець на якому сидів я, і ще один навпроти, і на ньому – він. Сидів, нахилившись трохи вперед, з цигаркою між пальців, наче не минуло й дня відтоді, як я бачив його востаннє.

– Ну, нарешті. – його голос був хрипким, але в ньому бриніла задоволеність. – Я вже думав, доведеться тебе водою поливати.

Я не відповів. Просто дивився на нього. На його зморшки, на очі, що здавались колись крижаними, а тепер були каламутними, втомленими.

– Дорослий став, бачу. – він зробив затяжку. – Але дурість та сама.

Він усміхнувся. Я мовчав. Всередині щось стислося, але не страх, це була злість.

– Не показуй, що тобі боляче. – прошепотіло друге я. – Поки він думає, що ти зламаний, у тебе є шанс.

– Що тобі треба? – мій голос хрипів, але звучав рівно.

– Мені? – він зробив вигляд, що здивувався. – Та що мені може бути треба від сина? Я просто хочу поговорити. Як чоловік із чоловіком.

– У тебе дивне уявлення про розмови. – я обережно торкнувся потилиці.

Пальці натрапили на липку пляму. Кров.

– А ти, бачу, язик з жопи дістав. – він нахилився вперед. – Це добре. Може, тоді швидше дійдемо згоди.

Я всміхнувся краєм губ.

– У тебе ніколи не було зі мною "згоди".

На мить у його очах майнула лють, такий короткий спалах, як у старого звіра, що раптом відчув, що жертва більше не боїться.

– Слухай, розумнику. – він підвівся. – Ти тепер великий, так? Ходиш у своїх сорочках, друзі, гроші… Я ж бачив тебе. Думаєш, усе життя можеш тікати від мене?

– Я не тікав. Я жив. – говорячи це, я з викликом дивився прямо в його обличчя. – Без тебе. І, як бачиш, непогано.

Він зробив крок ближче. Я почув, як скрипить підлога. Його рука різко вдарила мене по обличчю.

– Не смій зі мною так говорити! – гаркнув він. – Ти мені все винен, чув?! Усе, що маєш!

Я не змигнув. Просто вдихнув.

– Тримайся, Лука. Не дай йому побачити, що він усе ще має над тобою силу. – шепотіло друге я

– І що ти хочеш? Грошей? – я промовив тихо, але кожне слово звучало, як камінь. – То скажи прямо. Бо погрожувати красиво, ти не вмієш.

Він відсахнувся, ніби не очікував такої прямоти. Потім засміявся.

– Ти, бачу, справді змінився. Це мати тобі язика підточила? Чи твій новий дружок?

Мене ніби штрикнули в живіт. Але я втримав погляд.

– Матері давно немає. А його не смій чіпати.

– О, то все ж, в тебе є хтось, кого варто «чіпати»? – він підморгнув. – Бачу, синку, життя тебе таки навчило чомусь.

– Навчило не терпіти, – відповів я.

Між нами повисла тиша. Вітер шарпав стару кватирку. Десь за вікном гавкнув пес. Він відступив на крок, знову запалив цигарку, затягнувся.

– Ти мені просто даси те, що я хочу, і підеш собі. Ніхто не постраждає.

– А якщо не дам?

– Тоді подумаю, як інакше змусити тебе слухатись.

Він випустив дим мені в обличчя.

– Ти ж у мене впертий.

Я відвів погляд на мить, щоб не дати волі злості. Усередині все кипіло.

– Якщо зможеш, дістань телефон, дзвони Оресту, або Іллі. Хай хоч хтось знає, що ти в біді. – промовило друге .

Моя рука повільно потяглась до кишені. Батько помітив це, та криво посміхнувшись дістав мій телефон зі своєї кишені.

– Не це шукаєш? Синку, невже я схожий на ідіота?

– І скільки тобі треба? – я підняв очі. – Назви суму.

Я просто був впевнений, що все ж мені вдасться від нього відкупитись, бо ж гроші, це було найголовніше в його житті.

– Десять тисяч. Євро. Не гривень.

Він сказав це так, ніби замовляв вечерю. Я всміхнувся.

– І ти справді думаєш, що в мене вони просто лежать у кишені?

– Думаю, твій «шеф», чи друг, чи хто він там тобі, залюбки позичить тобі таку суму, якщо гарно попросиш. – промовив він, і очі блиснули. – Орест, здається?

Мене пройняло холодом.

– Не смій навіть вимовляти його ім’я.

Він насмішкувато хитнув головою.

– От як заговорив! Бач, який хоробрий. Ти завжди мав язика, але цього разу подивимось, наскільки тебе вистачить.

Я зробив глибокий вдих і тихо відповів:

– Довше, ніж тебе, старий.

Він зупинився. Посмішка зникла. Кілька секунд ми просто дивилися один на одного, як два береги однієї ріки, між якими вже немає мосту. Я відчув, як друге я всередині шепоче:

– Ти не боїшся. Він не має влади. Не тепер. І я повірив цьому голосу. – Я знайду спосіб. – подумки відповів я тихо.

– Не хочу тобі зла, хлопче. – промовив він, наче все це була звичайна ділова розмова, а не шантаж. – Просто життя склалося так, що треба допомогти старому батькові.

– Допомогти? – я не стримався. – Ти хочеш сказати, що все через що я пройшов, це було заради мого ж блага?

– Ти завжди все перебільшував. – він відмахнувся, наче я говорив про дрібниці. – Мати твоя ж теж розводила драму. Он як закінчила.

– Обережно. – прохрипів я, стискаючи пальці в кулак.

Він підняв брови, задоволений, що зачепив.

– Що, боляче? А ти думаєш, мені легко було з нею? Вічно плаче, скиглить, тебе прикриває. Баба слаба, не жінка. Якби слухала мене – може, й досі жива була б.

Я підвів очі. У грудях наче щось хруснуло. Хотілося просто встати і вдарити. Але друге я прошепотіло:

– Не піддавайся. Він чекає цього. Хоче, щоб ти зірвався. Я втягнув повітря крізь зуби, відчуваючи металевий присмак злості.

– Не смій про неї говорити. – тихо вимовив я. – Вона єдина, хто мав у собі людяність.

– Людяність? – він розсміявся. – Та вона була така сама дурепа, як і ти. Завжди вірила в байки про добро, про любов.

Його голос розчинився в гулкому шумі в голові. Кожне слово розривало старі рани.

– Ти не можеш виграти криком. – знову сказало друге я. – Використай його самовпевненість. Дай йому те, що він хоче, але на своїх умовах.

Я підвів голову й подивився на нього, вже спокійніше.

– Ти хочеш десять тисяч. – промовив я. – Добре. Я дам їх тобі. Але після цього ти зникнеш. Назавжди. Він хмикнув.

– Ти мені не ставитимеш умови, хлопче.

– Я саме це й роблю. – відповів я. – Бо зараз у тебе лише дим, який ти пускаєш мені в очі, порожній, старий будинок і хворе самолюбство. Без моїх грошей, здається мені, що ти – ніщо.

Він різко підскочив, схопив мене за комір.

– Повтори! – гаркнув так, що слина бризнула на обличчя. Я не відвів погляду.

– Ти. Ніщо.

Його кулак знову змахнув, але цього разу я встиг відхилитись. Удар прийшовся в повітря, він похитнувся. Я міг би використати цей момент. Але не зробив. Не тому, що злякався. А тому, що зрозумів: будь-який мій рух дасть йому право відчути себе сильним. Він важко дихав, у його погляді тремтіла лють і щось схоже на страх.

– Я не збирався тебе бити. – промовив він після паузи, намагаючись відновити контроль. – Але ти сам просишся.

Я криво всміхнувся.

– То це теж не удар, так? – промовив, рукою вказуючи на голову. – Просто легкий дотик турботи?

Він насупився, але швидко опанував себе.

– Не я. – відповів рівно. – Це мій помічник трохи перегнув.

– Помічник? – я підняв брови. – Цікаво, і де ж він тепер, цей твій вірний пес?

– Поїхав. – сказав батько, з удаваною байдужістю. – Слідкує за твоїм другом. Ілля, здається, його звати?

Серце впало десь у живіт. Повітря в грудях стало важким, наче я вдихнув камінь.

– Що ти сказав?

– Нічого страшного. – він зробив затяжку й видихнув у бік. – Хлопець гарний, не дурний. Просто хочу переконатись, що він не наробить дурниць, поки ми тут говоримо.

Я мовчав. Холод повільно розтікався тілом, від кінчиків пальців до горла. Десь усередині друге я завило, як звір, загнаний у кут.

– Ти жартуєш. – нарешті вимовив я. – Ти навіть не уявляєш, у що лізеш.

– Не уявляю? – він засміявся, коротко, без радості. – Та я вже давно живу з уявою про те, як ти намагаєшся стати кимось. Гроші, друзі, це все мильна бульбашка. А тепер ти просто віддаси мені те, що я прошу, і ніхто не постраждає.

– Крім тебе, якщо хоч пальцем торкнешся його. – промовив я спокійно, хоч усередині все горіло.

– Спокійніше, – шепнуло друге я. – Зараз не час. Ти маєш виграти не силою. Розумом.

Я вдихнув і нахилився вперед.

– Добре. – кажу. – Ти отримаєш свої гроші.

– О, нарешті розумні слова. – він скривив губи в посмішці. – Значить, завтра переведеш. Я дам рахунок.

– Зараз. – відповів я. – Я зроблю це зараз.

– Та ну? – він підняв брови. – І що? В тебе дійсно є такі кошти?

Я простягнув руку.

– Телефон. Він кілька секунд дивився на мене, оцінюючи, чи не блефую. Потім повільно дістав пристрій з кишені.

– Без фокусів.

– Обіцяю, – промовив я рівно.

Я ввів пароль, відкрив додаток банку. Пальці трохи тремтіли.

– Пиши рахунок. – сказав я.

Він продиктував цифри, повільно, чітко, наче смакував кожен звук.

– На це піде кілька хвилин. – буркнув я.

– У мене час є. – відказав він, опускаючись назад у крісло. – Головне, щоб ти не спробував хитрувати.

Я набрав потрібну суму, натиснув кілька кнопок, і замість остаточного підтвердження, легко змінив рахунок з якого перекажу кошти. Так, саме так. Я переводив кошти своєму батькові, зі своєї фірми. Орест контролює всі переводи з цього рахунку, які перевищують десять тисяч гривень. А це означає, що зараз йому зателефонують з банка і підтвердять платіж. Він його підтвердить, але потім сто відсотків захоче почути від мене пояснень. І фіналочкою буде те, що він не додзвониться до мене.

Екран мигнув, з’явився напис: операція збережена.

– Готово. – сказав я спокійно.

– Покажи.

Я повернув телефон. Він глянув швидко, побачив суму й хмикнув. – Молодець. Зовсім не такий ідіот, як я думав.

– І це твоя найбільша помилка. – відповів я, але подумки. Він знову затягнувся.

– Як добре, коли сім’я нарешті розуміє, хто головний.

– Ти ніколи не був головним. – промовив я тихо, не дивлячись. – Ти просто був гучнішим за страх.

Він хотів щось сказати, але в цю мить телефон у моїй руці завібрував.

– Не відповідай. – промовив батько, та простягнув руку.

Я віддав телефон.

– Ти отримав те, чого хотів. Виконай свою обіцянку. – промовив я. – Відпусти мене.

– Так і мало бути. – відповів він, підводячись. – Але що, якщо раптом щось піде не так. Напевно мені потрібен час, щоб покинути це місце. Тому, ти трішки погостюєш тут.

Його голос ковзнув по мені, як лезо. Але тепер я не здригнувся.

– Відклич свого « товариша». – промовив я спокійно. – Бо ж якщо, щось трапиться з Іллею, я знайду тебе, навіть якщо доведеться вирити із землі.

– О, хоробрий став. Тепер, мені навіть цікаво. Слухай сюди, синку. Тепер що місяця, ти будеш переводити тисячу, хоча ні, дві тисячі євро на мій рахунок, і ви, с твої коханцем, можете спокійно ходити по світу. Бо якщо ні, то не дай Бог, в один день, хтось з вас під колеса авто втрапить. – промовив він і кинув недопалок на підлогу, розтоптавши його черевиком. Підійшовши до дверей, він озирнувся, та дивлячись мені прямо в очі, промовив:

– Не змусь мене приходити знову.

Після чого, двері грюкнули, і я почув як їх зачинили на ключ. Кімната знову опустіла, залишивши після себе запах тютюну й крові.